Визначення змісту націократичних концепцій, їх місця і ролі в українській політологічній науці на основі аналізу вітчизняної теоретико-політичної думки. Аналіз української націократичної ідеї. Використання загальнонаукових та спеціальних методів.
Аннотация к работе
Память про історичне минуле - неодмінна передумова самоусвідомлення народу та засвоєння уроків історії задля сьогодення і майбуття держави, особливо беручи до уваги те, що не так багато часу пройшло відтоді, коли в офіційних документах та вітчизняній історико-політологічній літературі постаті українських вчених, котрі присвятили свої дослідження проблемам вивчення історії і теорії української державності зображувались, як правило, в негативному ракурсі, що перешкоджало обєктивному і поглибленому вивченню української політичної науки в цілому та деяких з її різноманітних шкіл і напрямків зокрема. Українські вчені, які вимушені були емігрувати за межі Батьківщини, вирішували цілий комплекс проблем, котрі в умовах партійної монополії на науку не могли стати обєктом вивчення української радянської історіографії. Відсутність реальної незалежної української держави змушувала усіх їх обґрунтовувати на основі екскурсів в історію України невідємність права українського народу на свою власну державність, знаходити альтернативні шляхи організації форм політичної влади і створювати свої теоретичні політичні моделі, прикладом яких є оригінальні “націократичні концепції”. Незважаючи на дискусійність, утопічність або навіть застарілість окремих оцінок історичних подій, теорій і концепцій, окремі висновки не втратили своєї актуальності й у наш час, а це є свідченням великої ерудиції й інтуїції О.Бочковського та М.Сціборського як дослідників суспільно-політичних процесів в Україні. Визнання і реабілітація їх на Батьківщині як громадян-патріотів і науковців має політичне, наукове і громадське значення, а їх наукові доробки у царині теорій державності потребують поглибленого вивчення, яке стає можливим завдяки новим, вільним від субєктивізму підходам до вивчення історії української політології, що опановуються і утверджуються в сучасній науці.Характерно, що від самого початку свого виникнення термін “нація” мав подвійний соціально-психологічний зміст: з одного боку, він виступав як вербальний інструмент відчуження однієї спільноти від іншої, а з іншого - був виявом солідарності для тих, хто до “нації” не входив. Ця семантична трансформація означала появу першої нації у світі, а також початок ери націоналізму (нації у тому розумінні цього слова, в якому воно вживається сьогодні). Англійська й французька мови - мови найпередовіших у XIX столітті в економічному й політичному відношенні народів, культивували насамперед політичне значення терміну “нація” і саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, стало, зрештою, політичним символом, дедалі частіше (наприклад у Франції, США та Англії) почало ототожнюватися з поняттям “держава”. Слово “нація” тут здебільшого було синонімом слова “народ”, воно ототожнювалось з культурно-мовними спільнотами, оскільки німецька мова за часів “національних” словянських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де відбувалося навчання інтелектуальних еліт цих народів. М.Драгоманов поставив питання про українців як про націю, його ідеї в значній мірі сформували нову еліту, що сприяло перетворенню етнографічної маси в народ і, врешті-решт, в націю.У працях провідних європейських мислителів спостерігається розмаїття наукових, ідеологічних, політичних інтерпретацій та визначень поняття “нація”. Це самоусвідомлення певної спільноти, яке знаходить своє вираження у терміні “нація”. Історіогенеза української нації і націоналізму відбувалася за сценарієм, який мав певні спільні риси у всіх націй, що виникли і виникають на земній кулі. Розуміння нації М.Сціборським ґрунтується на світогляді, який вважає головними підставами i рушіями життя нації її дух i волю. За М.Сціборським нація - це не механічний збір певної кількості людей, повязаних лише спільністю території, мови й матеріальних інтересів, а найвища органічна форма людського співіснування, яка має неповторний внутрішній i духовний зміст, витворений з прадавніх часів на підставі природних властивостей даної людської спільності, її моральної єдності та прагнення здійснювати свої власні історичні завдання.