Диференціювання форм і засобів вираження мудрості українського народу. Пошук мотиваційних домінант української народної і суспільної мудрості в сучасних умовах. Розробка пропозицій щодо напрямків ефективного функціонування і використання її надбань.
Аннотация к работе
Онтологічний, гносеологічний і гуманістично-ціннісний статус мудрості досліджувався релігійною філософією, яка розробляла поняття Бога як творця всього сущого у вигляді втіленої в нього (суще) мудрості, тотожної любові. Мудрість як обєктивний історичний дух кожного народу в її (його) системній цілісності досліджували видатні німецькі філософи XVIII-XIX ст. Значний внесок у мудрість як соціально-психологічний феномен народної свідомості належить мислителям ХІХ-ХХ ст., що зумовлено повноцінним виходом на арену суспільно-політичного, соціально-економічного, духовно-культурного життя широких верств населення. Мета і задачі дослідження полягають в аналізі та визначенні феномена мудрості в тому його аспекті, який дає можливість і окремій людині, і народу, і суспільству виробити усталені світоглядно-мотиваційні орієнтири поведінки, зробити їх засобами духовно-культурної самоідентифікації, що сприяє формуванню гармонійно-цілісної свідомості та дає надію на подолання стереотипів патерналістської психології й утвердження автономно-самодіяльного способу життя, який є необхідною передумовою формування громадянського суспільства. Предметом дослідження виступає мудрість як феномен пізнавального способу життя і фактор духовної єдності людини та народу, з урахуванням специфічних особливостей етнокультурного розвитку українців.Перший із них має назву «Методологічні підходи до визначення феномена мудрості», в якому йдеться про те, що філософія як любов до мудрості органічно поєднує в собі онтологічні засади світобудови, зосереджені в любові як взаємному тяжінні всього до всього, що дає можливість розглядати цілісний стан світобуття. Без відкриття людиною гармонійної основи світобуття, відкриття нею не лише мудрості як обєктивної сутності сущого, але й як шляху самоорганізації власного і суспільного буття на її засадах, людина діє як багата різноманітними проявами душевної субєктивності істота, які, проте, не створюють гармонійного соціального середовища. Тому мудрість є не тільки метод і результат світопізнавальних визначень, але також метод і спосіб життя людини, яка не бажає бути просто природно-соціальною істотою, залежною від примх субєктивності й субєктивізму вдачі, а істотою, здатною до доцільної діяльності в якості субєкта соціально-духовної організації особистісного і суспільного буття. В другому підрозділі - «Сучасний стан дослідження народної мудрості у вітчізняній філософії» - конкретизуються напрямки наукових розробок російських мислителів другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст., чия спадщина була під забороною і стала відомою лише в останні десятиліття, і, звичайно, сучасних українських вчених, включно з тими, чия творчість є сучасною, хоча їх життєвий шлях належить історії. Бакуніна, який обстоював мудрість у якості живого історичного досвіду народу, невихолощеного метафізичними абстрагуваннями і формалізацією; К.Д.Базисом суспільного буття людей є спільні для них духовно-світоглядні установки свідомості, які мотивують їх індивідуальну і колективну поведінку впродовж тривалого часу, хоча матеріальне виробництво і культура повсякденного технологізованого побуту суттєво відрізнялась у різні періоди історії. Це дає підстави говорити про народ як духовно споріднену спільноту, що діє як субєкт історичного розвитку суспільства, забезпечуючи спадковість, цілісність, єдність його світоглядних підвалин і специфічність соціокультурного способу життєдіяльності. Ці влучні, стислі і зрозумілі максими організації індивідуального і сумісно-колективного, громадського способу життя конституюють людей у народ як органічну соціокультурну духовно споріднену спільноту. Народна мудрість ґрунтується на принципі органічної субєкт-обєктної єдності, чому сприяє специфіка світоглядних форм свідомості, для яких світ людської субєктивності є найпершим і найближчим обєктом споглядання і предметом зацікавленого пізнавального дослідження, засобами яких реалізується і самопізнання, і становлення людини в її соціально-духовних онтологічних характеристиках. Зміст української народної мудрості багато в чому визначається одвічними рисами характеру українців, серед яких: внутрішня душевна суперечливість; щирість і сердечна відвертість; гостинність до «чужоземців» і прискіпливо-сварливе ставлення до «своїх»; героїчна звитяжність у воєнних діях і принизливе боягузтво у ставленні до влади; любов до рідної землі, історичної спадщини і невміння відстояти власну культуру у публічній громадській діяльності; схильність до глибоких метафізичних роздумів та міркувань і водночас крайнощі емпіризму і сенсуалізму; внутрішня душевна соціалізованість і схильність до індивідуалізму та егоцентризму при вирішенні суспільних проблем; віра у моністичне начало світоустрою і неприйняття моністичної дії закону, анархізм субєктивної волі; обожнення рідної мови і намагання виправдати відмову від використовування її в живому спілкуванні у поліетнічному середовищі; розвинене почуття побратимства, земляцтва та невміння піднятись до загальнонародної єдності; самокритичніс