Особливості розвитку державності та політичних структур країн Сходу. Ідеології демократичного і авторитарного прагматизму. Причини формування руху афро-азіатської солідарності. Основні тенденції та протиріччя економічного росту країн, що розвиваються.
Аннотация к работе
Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ - на початку ХХІ століття План 1. Політичний та ідеологічний розвиток країн і народів Сходу 2. Основні тенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються 7. Світове співтовариство, ООН і народи Сходу 1. У 50-х роках завоювали незалежність Туніс і Марокко, 1960 рік - рік Африки, 1962 отримав незалежність Алжир, 70-і роки - емірати Перської затоки, 80-90-і продовжувався розпад колоніальної системи в Африці, в 1997 і 2000 рр. Китаю було повернено Гонконг і Макао, а в 2002 р. незалежним став східний Тімор. Розвиток державності і становлення сучасних політичних структур у країнах Сходу мають принципові відмінності від західних моделей. Ці відмінності багато в чому були обумовлені різноманітним характером розвитку капіталістичних відносин у метрополіях (Захід) і залежних країнах (Схід). У різних країнах Сходу співвідношення цих компонентів комбінованого суспільства напередодні незалежності було занадто неоднаковим, що також мало важливе значення для особливостей майбутнього державного і політичного становлення того або іншого східного суспільства. Заходу процес формування буржуазних держав і громадянського суспільства ішли майже паралельно, основна маса реального суспільства усвідомлювала себе в перше чергу громадянами даної держави в той час як приналежність до більш вузьких, місцевих суспільств і груп відходила на другий план, а в деяких випадках і зникала зовсім. Тому офіційній незалежній державі потрібно було боротися на два фронти: а) проти традиційного, із якого вона безпосередньо виросла, тобто колоніального синтезу; б) проти архаїчного, традиційного, яке збереглося ще з часів доколоніальних і яке тільки під тиском обставин, які змінювалися, втягувалося в процеси модернізації. До того ж, відсутність загального міцного громадянського життя національні уряди і лідери пробували і пробують компенсувати зверху самим політичним життям. Далекоглядні лідери розуміють це, інші приходять до розуміння, рухаючись шляхом спроб і помилок. Для Японії це суспільство благоденства японського типу на національно-ліберальній основі, для Китаю, Кореї це опора на власні сили чучхе, для Малайзії прагматизм, завданням якого є формування єдиної малайської нації, в Індонезії державу все для всіх на основі модернізації країни Кредо Сукарно п’ять принципів панча сила в Індії курс Дж. Неру державний націоналізм, в Туреччині кемалізм з шести принципів, керівна ідея національна держава європейського типу. В сучасних монархіях - Брунеї і Таїланді, Камбоджі і Марокко - державна ідеологія тримається на тріаді батьківщина (нація) - віра - монарх. Сьогодні є такі регіональні організації: Ліга арабських країн (ЛАК - 1945 р.); Органзація Африканської єдності - Африканський союз (1963 - 2000 р.); ОПЕК і ОАПЕК, Ісламська конференція, Союз країн Перської затоки, асоціація країн південної Азії (Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бруней, Бангладеш), АСЕАН - об’єднання країн Південно-Східної Азії. 3. Тайвань, де останній і проголосив Китайську Республіку. Іншим об’єктом суперництва США і СРСР стала Корея, де в 1948 р. були утворені дві держави - КНДР (комуністи) і Республіка Корея на Півдні. Після капітуляції Японії ПСА стала ареною визвольних революцій, якраз тут розпочався розпад колоніальної системи. Надія була на СРСР, його авторитет і сильний вплив комуністів. Інші КП потерпіли поразки через авантюризм у діях і нерозумні рекомендації з Москви і Пекіну: в Індонезії 1948 - 1949 і 1965 рр. на Філіппінах - 1952 р., в Малайї на середину 50-х р. 4. На теренах колишнього СРСР виникло 15 незалежних держав, серед них на Кавказі - Грузія, Азербайджан і Вірменія, в колишній радянській Середній Азії - Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан і Киргизія. Ще прагнучи зберегти імперію керівництво СРСР силовими методами придушувало виступи студентів і молоді Алма Ати 1987 р., Тбілісі 1989 р., Баку 1990 р. Етнонаціональні конфлікти на території СРСР, які почалися з 1988 р., поступово перетворилися в затяжні війни (в Нагірному Карабасі, Абхазії, Таджикистані) або в перманенті зіткнення (грузин з осетинами, осетин з інгушами і т.д.), замахи на президентів Узбекистану Карімова, Туркменії - Ніязова, Казахстану - Назарбаєв, Гамсахурдія - Шеварднадзе - у Грузії, провал народного руху в Азербайджані зміцнити владу. Хоча і в цих галузях конкурентами виступають національні монополії держав Сходу, найбільш характерні спочатку для Японії, Індії, Єгипту, Південної Кореї. В 1980 р. півсотні чеболі давали до 10% ВВП країни, а в 1990 р. - до 16%. В цю категорію входять насамперед селяни, які ведуть власне господарство, і міські дрібні власники. Всі ці соціальні явища, отримали свій концентрований і закінчений вираз в Чечні де в 1990 р. утворився вибухонебезпечний синтез таких факторів як злиття в одне ціле кланових (тайпи) і конфесіональних (вірди) структур, сімейні і мафіозні зв’язки, криміналізація бізнесу і крайнє загострення соціальних проблем (безробіття молоді в першу чергу), різкого вибуху етн