Еволюція поглядів на основні підходи до вчення про автора та персонаж як корелятивної діади. Обґрунтування "химерності" як стильової домінанти сучасної української історичної прози. Аналіз епічного висловлювання на прикладі романної прози Валерія Шевчука.
Аннотация к работе
Сучасна теорія літератури ще не виробила чіткого теоретичного уявлення про персонаж як одне з ключових понять науки про літературу. Якщо категоріальні межі поняття про авторство проводяться на більш-менш визнаних підставах, і мова йде, переважно, про конфлікт між дослідниками, що тяжіють до психологізації (натуралізації) автора як субєкта творчої ініціативи і прихильниками онтологічного підходу, то поняття “персонаж” якщо і визначали, то для цього використовували метафоричні визначення. Широко розповсюдженим є уявлення, відповідно до якого персонаж - теоретичне “подвоєння”, дублікат конкретного соціально-психологічного індивіда: учасника зображуваних подій (у даному випадку мова йде тільки про епічне виявлення). Визначення такої мети дисертації передбачає необхідність розвязання ряду конкретних завдань: - розглянути еволюцію поглядів на основні підходи до вчення про автора та героя (персонажа) як корелятивної діади; описати активність протоперсонажа в порівнянні-співставленні з такими поняттями, як “персонаж” та “прототип”;Огляд робіт, наведений у першому розділі “Дихотомія “автор-персонаж” у системі теоретико-літературних категорій”, підтверджує, що у сучасній науковій свідомості міцно закріпились два фундаментальних поняття: “автор” та “образ автора”. У науковій літературі, яка торкається проблеми “автора”, центральною є тема співвідношення автора і його персонажів. Безумовно, вивчення природи персонажа не може не спиратися на “образи” людей у творі. Жорстка детермінація природи персонажа еволюцією соціальних ієрархій є, по суті, інтерпретацією відомої “теорії віддзеркалення”, згідно з якою автор лише узагальнює і віддзеркалює явища дійсності. Очевидно, в такому смислі можна говорити і про смерть персонажа, оскільки наслідком втрачених критеріїв розмежування єдностей постає “розчинення” меж між висловлюваннями - і персонажі входять у прямий контакт не тільки з власними авторами, але й з авторами та персонажами інших творів.Історіографічна частина нашого дисертаційного дослідження дала підстави визначити, що інтерес до третього типу творчої активності (після автора й читача) зростає в міру того, як сучасні стильові практики орієнтуються на авторську “безвідповідальність”, на естетичну продуктивність відмежування від класичної послідовності “задум - втілення”. У той же час, обговорення поняття “персонажа”, поступово віддаляючись від наївного антропоморфізму, все ж таки обертається навколо розуміння його як індивідуальності, здатної до рефлексії, тобто більшою чи меншою мірою прозорого для самого себе субєкта, який має конкретно-тілесну визначеність. Загалом же теоретичні колізії, повязані з тлумаченням поняття “персонаж”, відтворюють принципові протиріччя, повязані з проблемою автора-творця й “образа автора”; вони вже виникли, але, як можна було переконатися, і дотепер залишаються не розвязаними. Так само в обох випадках виникає питання про природу “ідеального” субєкта (не щодо наявності в ньому, у цьому субєкті, усіх можливих досконалостей, а щодо його передування будь-якій конкретній індивідуальній реалізації). Аналіз умовних засобів, характерних для письменницької манери В.Шевчука, свідчить, що його проза виявляє подібності з поетикою “химерного” роману.