Визначення місця і значення нарису в жанровій системі російської оповідної прози кінця ХІХ - початку ХХ століть. Ознайомлення з диференційними рисами внутрішньожанрових різновидів нарису. Розгляд взаємозв"язків між нарисом, оповіданням, повістю, романом.
Аннотация к работе
Звичайно, “напіввизнаним” жанром нарис у літературі кінця ХІХ ст. назвати не можна, але він має порівняно коротку історію і, безперечно, є “гібридним” й “молодшим” жанром. Зрозуміло, без вивчення жанру нарису літературний розвиток кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст., коли тривала кардинальна перебудова жанрової системи оповідної прози, досить повно уявити важко. Актуальність теми дослідження визначається інтересом сучасної науки до проблем літературного розвитку, побаченим крізь призму історії літературного жанру і, зокрема, до питань модифікації жанрових форм оповідної прози в кінці ХІХ - початку ХХ ст.ст., коли неканонічні жанрові структури (до яких належить і нарис) багато в чому визначали його характер. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб визначити найважливіші особливості розвитку нарису в російській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст., уточнити існуючі уявлення про його основні жанрові різновиди. Дослідники визнають, що нарис є “гібридним” жанром і знаходиться на стику художньої літератури й публіцистики, а межі, що виокремлюють його з-поміж інших прозаїчних жанрів, розмиті й доволі умовні.Наприкінці XIX ст. письменники дедалі гостріше відчували потребу у видозміні самого підходу до відтворення життєвих явищ, в удосконаленні і оновленні поетики прози, синтезі естетичного мислення з науковим: зростає роль документа в художній тканині твору; увагу читача дедалі більше привертає репортаж і нарис. У нарисі можуть виникати узагальнені, вигадані персонажі (нариси Г.Успенського і М.Салтикова). Своєрідний зміст “дороги” сприяє створенню форми нарису, зумовлює його просторово-часові координати: простір розширюється, він принципово розімкнутий, час відбиває рух у просторі. Вторгнення документалізму в художню прозу відповідало вимогам часу, і нарис активно взаємодіяв з іншими оповідними жанрами, поширюючи арсенал образотворчих засобів художньої прози. У нарисі складається такий тип відношення між автором, героєм-оповідачем і читачем, який стає характерним для оповідної прози межі XIX - ХХ ст.ст. і пізніше знаходить розвиток у ранньомодерністському романі.