Інтертекстуальна організація наративного дискурсу у прозі Ю. Косача, І. Костецького та В. Домонтовича. Внутрішня взаємозумовленість компонентів художньої комунікації. Шляхи оновлення наративних практик у модерністичній літературі мурівського періоду.
Аннотация к работе
Структуралістська концепція „свідомість як текст” трансформувалася у „свідомість як наратив”, про що свідчать праці Т. ван Дейка, Ж.-Ф. У контексті динамічного переплетення різноманітних культурних семіосфер наративний дискурс не лише іманентний іншим - він є панівним механізмом комунікації, що формує етноментальну картину світу, передає людський досвід, встановлює стосунки Я та Інший у канонічних та неканонічних інтерактивних ситуаціях. Вивчення теорії оповіді стало життєвим ґрунтом українського літературознавства (дослідження В. Як можна бачити з багатьох вітчизняних праць, на сьогодні ще малодослідженою залишається низка теоретико-методологічних питань: функціональна та ідеологічна позиція різнорідних субєктів оповідного дискурсу, конструкції з „чужим” мовленням, зокрема непрямий мововияв у дієгезисі та екзигезисі як чинник багатоплановості й полімодальності тексту, контекстуальні прийоми переходу між нараторськими і персонажними „партіями”, „зовнішнє” і „внутрішнє” мовлення комунікантів, їхній вплив на сюжетно-композиційні структури. Істотним видається наратологічний метод для аналізу творів української літератури періоду Мистецького Українського Руху (1945-1949 рр.), адже саме у цей час відбувалися помітні зрушення та оновлення наративних традицій, зміни модальних структур текстів, зміщення меж субєктних зон.Долежела встановлено основні інваріанти оповіді: мова розповідача, пряма мова персонажа, невизначено-пряма, невласне-пряма мова, причому остання має кілька різновидів: змішане мовлення наратора і персонажа, яке виникає тоді, коли розповідач уводить у свій дискурс мовленнєві партії персонажа на рівні так званих семантичних сигналів, тобто окремих думок, філософських узагальнень, що відбивають кут зору персонажа відповідно до його наративної компетенції („Доктор Серафікус” В. Наратор у тексті - сконструйована автором фіктивна особа, що здійснює оповідь у прозі, субєкт нарації, де представлено вигаданий світ твору, персонажі та події. Долежела визначено такі контекстуальні прийоми їхнього втілення у розповіді: різкий перехід за схемою мова наратора>пряма мова персонажа; ступінчатий - мова наратора>неозначена персонажа > невласне-пряма персонажа; помякшений у двох виявах а) мова наратора>невласне-пряма персонажа, б) мова наратора>неозначена персонажа; динамічний - а) мова наратора>змішана наратора і персонажа (або персонажів)>неозначена пряма персонажа (або персонажів), б) мова наратора>змішана наратора і персонажа (або персонажів)> невласне-пряма персонажа (персонажів). В оповіді: 1) різкий перехід мова персонажа>мовлення наратора, 2) помякшений перехід мова персонажа>змішана персонажа і наратора, коли наявність „другого” голосу простежується в семантичних „чужих” сигналах, 3) динамічний перехід: мова персонажа>змішана персонажа і наратора > невласне-пряме мовлення, коли нараторський голос у структурі персонажного можна вичленувати за граматичними ознаками. Косач вдається до гри різними шрифтами для зовнішнього членування тексту, розрізнення дискурсу наратора і персонажа („Еней та життя інших”); до механічного поєднання мови наратора і персонажа („Ноктюрн b-moll”); а також до прийому невласне-прямого мовлення (як правило, мовленнєві партії персонажа в структурі нараторських) для показу внутрішніх станів комуніканта („Юра цісарського роду”, „Ноктюрн b-moll”, „Вечір у Розумовського”).