Загальні закономірності наративної стратегії художньої прози М. Хвильового. Відношення між наратором і персонажем. Особливості моделювання і система персонажів епіки письменника шляхом бінарного протиставлення між шизофренічним та невротичним наративом.
Аннотация к работе
Зміна в українському літературознавстві останнього десятиліття методологічних орієнтирів, можливість доступу вчених до здобутків західної науки підштовхнули дослідників національного письменства до апробації нових методик літературознавчого аналізу, вироблення нових теоретичних підходів до розгляду текстів української класичної, а особливо модерної літератури. Такий процес має відбуватись у формі діалогу між минулим і теперішнім, адже українська література розвивалась як національно самобутня, і чимало митців мали здатність і бажання як до модернізації індивідуального художнього стилю, так і до розширення та збагачення літературного дискурсу свого народу. Хвильового на сучасному етапі літературознавчої та культурологічної думки вважається надзвичайно актуальним, оскільки діалог між метанаративами сьогодення та минулого дає можливість створити парадигму, в рамках якої вдасться глибше пізнати творчий доробок яскравого представника національного відродження перших десятиліть ХХ ст. і зрозуміти специфіку сучасної постмодерної альтернативи. Хвильового, чия творчість розглядається поряд з модерністським у руслі авангардного мистецтва як засобу виявлення протесту проти метанаративних шаблонів минулого. Хвильовий не міг стояти осторонь багатьох літературно-мистецьких процесів свого часу, проблеми літератури обговорював не тільки на шпальтах періодики чи у памфлетах періоду дискусії 1925-1928 років, але й у формі експліцитних виступів наратора в прозових творах, руйнуючи таким чином стару традицію побудови наративу.У першому розділі “Наративна типологія художньої прози Миколи Хвильового” у рамках текстуального аналізу досліджуються структуротворчі чинники наративного дискурсу творів М.Хвильового. У підрозділі 1.1 “Авторська розповідь першого рівня (гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації)” йдеться про основні принципи функціонування наративу у рамках гетеродієгетичної форми екстрадієгетичного наратора, тобто у таких творах, як “Юрко”, “На глухім шляху”, “Чумаківська комуна”, “Свиня”, “Із Вариної біографії”, “Іван Іванович”, “Лілюлі”, “Ревізор” діє першоособовий наратор, який виконує роль експліцитного (фіктивного) автора. Наратор у таких оповіданнях, як “Життя”, “Шляхетне гніздо”, “Бараки, що за містом”, “Легенда”, “Елегія”, “Солонський яр”, “Синій листопад”, також фігурує у формі першої особи, однак позначений меншою мірою експлікованості в тексті, хоч так само немало місця надає особистим рефлексіям, уподобанням та сподіванням. Експеримент письменника в галузі творення нових форм продовжився у творах із ускладненою наративною структурою - так званому “тексті в тексті”. У цих творах, окрім новели “Я (Романтика)” та оповідання “Сентиментальна історія”, оповідач - експліцитний автор - постає у вигаданій масці, при цьому будує ілюзію зображення моментів життя та літературної біографії реального М. Хвильового.