Наративні аспекти сучасного шевченкознавста, такі як маска автора і багатосуб’єктність оповідної структури. Типи нараторів і їх значення в поемах Т. Шевченка. Взаємодія наратора (мовлення) і фокалізатора (бачення) в творах "Катерина" та "Гайдамаки".
Поеми займають вагоме місце у творчості Т. Шевченка. Ліро-епічний розповідач, властивий Шевченкові, поєднує зображення подій у їх послідовному розвитку з ліричною манерою розповіді, яка розкриває внутрішній світ самого розповідача і частково підміняє епічний спосіб зображення (дійсність, як вона є), ліричним (дійсність, якою я її бачу)» [44, с. Смілянська наголошує: «Він не тільки веде розповідь (будує сюжет), а й коментує зображене, висловлює своє ставлення до подій та персонажів, емоційно їх оцінює, звертається до персонажів, малює портрет і характеризує героя не шляхом опису, а висловлюючи враження від його зовнішності, думок тощо; розповідач демонструє механізм розповіді, звертається до читача» [44, с. Шевченка, серед особливостей його творчості чільне місце тут відводиться саме оповіді, хоч авторка і не вживає таких понять, як наратор, фокалізація, дієгезис тощо. Упродовж останніх десятиріч набула поширення наратологія - як метод аналізу розповідного тексту чи навіть як окрема галузь гуманітарних наук, що привнесла в дослідження літератури новий методологічний інструментарій.Здобутки українського літературознавства останніх десятиліть засвідчують формування нових теоретичних підходів до вивчення літературних текстів, апробації нових методик літературознавчого аналізу. В українському літературознавстві традиційно побутує розрізнення «обєктивного» й «субєктивного» викладу, наявна й типологія субєктів оповіді (власне автор, оповідач, розповідач, ліричний герой) - В. Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій традиційне літературознавство поділяє на три типи: а) образи осіб, що виступають у творі як обєкти розповіді (герої, про яких розповідають). б) образи осіб, що виступають у творі як субєкти розповіді (герої, які розповідають). в) образи осіб, що виступають у творі як субєкти розповіді й водночас як її обєкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають).Увага до наративу в літературі та драматичному мистецтві сягає часів Арістотелевої «Поетики», що ще раз доводить тривалість історії дослідження наративів. Історія розвитку наратології свідчить про наявність цілого ряду підходів до обєкту її вивчення - наративу. Робін Уорхол називає помітним недоліком його праці те, що французький учений навіть не згадав про можливість ґендерної відмінності в наративних структурах. Суттєві зміни у методології відбулись лише у середині 1980-х, коли наратологія стала міждисциплінарною. У 1984 Пітер Брукс публікує «Reading for the Plot» - працю, де наратологію поєднано із психоаналізом Фройда і Лакана.Важливим є стосунок до історії (дієгезису): «Оповідь є гетеродієгетичною, якщо оповідач не бере участі як дійова особа, тобто актор, в історії, що розповідається, і гомодієгетичною, якщо він одночасно постає в ролі оповідача і дійової особи» [24, с. Наратор - (англ. narrator - оповідач) - «оповідач, мовець-автор, який створює текст із відповідною структурою, здійснює оповідь і виражає ставлення до неї. Коцюбинського, новелі «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника); розповідь здебільшого відбувається від першої особи; 2) гетеродієгетичний наратор (грец. heteros-інший) - оповідач, що перебуває в художньому світі, але поза дією; сторонній спостерігач (обсерватор); розповідь - від першої особи (оповідання «Банк рустикальний» Ольги Кобилянської, кіноповість «Зачарована Десна» О. Женетта: гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації - розповідає історію, де він не виконує функції персонажа; гетеродієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації - оповідач другого ступеня, котрий розповідає історії, в яких він, як правило, відсутній („текст у тексті»); гомодієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації - розказує власну історію, в якій він фігурує як персонаж; гомодієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації - оповідач другого ступеня, що розповідає власну історію. За визначенням, експліцитний автор - «фігура в тексті», розповідач, який належить світові художнього вимислу і веде розповідь від своєї особи, тобто «фіктивний автор» цілого твору чи його частини і є персонажем цього світу Гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації переважно підкреслює деяку обмеженість власного знання про описувану історію, часто мотивує це обмеження важливими для нього чинниками (найчастіше - фізичною відсутністю між окремими епізодами).«Феномен письменника як героя національної культури знаходимо в багатьох народів, але, мабуть жоден письменник не займає цієї «посади» так міцно і не користується такою одностайною любовю своїх співвітчизників, як Шевченко» [16, с. За Грушевським, Шевченко фактично посів порожню до нього вакансію - «великого українського поета», основоположника нової літератури, - тим важливішу для цієї літератури й самої народжуваної нації, що вони на той час потребували доказів свого права на існування. Шевченко стає символом українськості Галичини і соборності всієї України; його популярність перетворюється на національний культ [16, с. Забужко пише, що «в пантеон
План
Зміст
Вступ
Розділ 1. Теорія оповіді
1.1 Становлення наратології
1.2 Ключові поняття наратології
Розділ 2. Наративні аспекти у шевченкознавстві
2.1 Рецепція постаті Т. Шевченка
2.2 Наратор як маска автора у творчості Т. Шевченка
2.3 Субєктна організація ліро-епосу Т. Шевченка
Розділ 3. Наративні моделі у поемах Т. Шевченка
3.1 «Катерина»
3.2 «Гайдамаки»
Розділ 4. Композиція оповіді у поемах Т. Шевченка
Висновки
Список використаної літератури
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
