Політика СРСР стосовно організації та функціонування системи таборів НКВС-МВС для німецьких військовополонених у Донбасі в умовах воєнного і відбудовного періоду: умови утримання, медичного обслуговування, трудового використання; репатріаційна політика.
Аннотация к работе
Дотримання гуманістичного підходу до історії війни - розуміння трагедії народу загалом і кожної окремої людини зокрема - дозволяє уникнути збочень радянської історіографії - глорифікації і гіпертрофованої героїзації та навіть романтизації історії війни, замовчування або фальсифікації непривабливих її сторін, таких, наприклад, як військовий полон. Протягом світової історії полон розумівся та визнавався міжнародним правом як припинення для полонених стану війни. Запеклий характер Другої світової війни перевернув це традиційне уявлення, перетворивши полон на продовження війни, через жорна якого пройшло 35 млн. військовополонених усіх країн - учасниць війни. Донбас з його могутнім виробничим потенціалом, зруйнованим війною, може бути моделлю для вивчення політики радянської держави щодо військовополонених та використання їх праці у відбудові народного господарства в умовах воєнного і післявоєнного часу. Хронологічні рамки аналізу визначаються періодом з 1943 р. до 1954 р. й обумовлені створенням та припиненням дії таборів для полонених у Донбасі і репатріацією вязнів на батьківщину.Безбородової аналізується політика радянської держави щодо полонених через висвітлення діяльності її головного виконавчого органу МВС СРСР - управління у справах військовополонених. Таким чином, історіографічний аналіз вивчення проблеми дозволяє дійти таких висновків: досліджувана проблематика за певних історичних обставин набула ідеологічного та політичного забарвлення, від самого початку підпавши під вплив державної конюнктури; розширення інформативних можливостей за рахунок розтаємничення відомчих архівів тільки-но окреслили в сучасній історіографії основні напрями вивчення воєнного полону, охоплюючи всю територію СРСР без виокремлення регіональних особливостей, зокрема в Донбасі. Наступну групу джерел становлять документи виконавчих органів влади, умовно поділені нами на дві складові: матеріали НКВС-МВС (головного виконавчо-розпорядчого органу радянської держави стосовно полонених) та документи урядових закладів та організацій. З початком Другої світової війни та появою перших полонених (громадян Польщі) на території СРСР у системі НКВС-МВС було створено управління у справах полонених та інтернованих (з 1945 р. отримало статус головного), яке у своїй діяльності керувалося вже проектом нового положення, затвердженого з урахуванням відповідних доповнень лише у 1941 р. Таким чином, регуляторна діяльність радянського керівництва щодо полонених загалом відповідала вимогам міжнародного права, однак заміна його нормативно-правовими документами внутрішнього характеру дала підстави іноземним державам, що воювали проти СРСР, сформувати в умовах війни антиправну репресивну правову практику щодо радянських військовослужбовців, які потрапили у полон.