Розвиток української поезії в останній третині XX ст. Мотиви і образи в жіночій поезії. Жанрова специфіка поетичного доробку Ганни Чубач. Засоби художньої виразності (поетика, тропіка, колористика). Специфіка художнього світобачення в поезії Ганни Чубач.
Аннотация к работе
Міністерство освіти і науки України Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова Інститут української філології Кафедра української літератури Мотиви та образи в ліриці Ганни Чубач Робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістр студентки 61 групи мзлібред Орищенко Ірини Вікторівни Науковий керівник: доцент Блєдих Тетяна Юріївна Київ - 2010 Зміст Вступ Розділ I. Розвиток української поезії в останній третині XX ст. 1.1 Мотиви і образи в жіночій поезії 1.2 Жанрова специфіка поетичного доробку Ганни Чубач 1.3 Засоби художньої виразності (поетика, тропіка, кольористика) Розділ 2. Специфіка художнього світобачення в поезії Ганни Чубач 2.1 Мотиви та образи в збірках Ганни Чубач Висновок Список літератури та використаних джерел Вступ Актуальність дослідження: за часів становлення Г. Чубач як поетеси, українська література переживала не кращі роки, вона розвивалася під пильним оком цензури. Вже в незалежній Україні українська поезія стала значно відомішою як у нас, так і за кордоном. Але на сьогоднішній день залишається багато поетів, яких мало знає покоління XXI ст. і яких було б необхідно вивчати і досліджувати. І. Драча, М. Вінграновського, Л. Костенко, В. Коротича, В. Симоненка, В. Коломійця, Б. Олійника органічно виросла з тих традицій, які розвивали старші майстри (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан, А. Милишко, М. Нагнибіда, В. Мисик), котрі ще раніше відчули, Як нове життя нового прагне слова [11,2]. Увага до особистісного начала в людині, до її внутрішнього, духовного світу, пошуки гармонії між громадським і особистим, між інтересами особи і суспільства - ось, що характеризує суспільну, моральну обстановку 60 років. Точніше кажучи, ми спостерігаємо в ній органічне сполучення ліризму з епічністю, поєднання найпильнішої уваги до духовних начал у характері сучасника, до його внутрішнього світу, до його помислів і почуттів, до етичних проблем з прагненням показати людину в дії, в конкретному вчинку, в активному виявленні її духовності, в боротьбі за соціальний прогрес. Примітивною рисою літературного процесу 70-років є наростання ліричного начала у творчості поетів, схильних до епічної манери письма, епічного мислення, епічного погляду на світ та посилення епічності в творах тих авторів, що досі були більш прихильні до ліричного світосприймання. Можна говорити і про синтез епічності і ліризму в творчості таких поетів, як В. Мисик, Л. Дмитренко, П. Воронько, В. Коротич, Т. Коломієць, Г. Чубач, В. Бровченко, В. Гетьман, І. Жиленко і про напружену роботу саме в жанрі поеми, яку постійно веде Б. Нечерда. Ці роки стали часом якісного зростання багатьох відомих уже майстрів, котрі продемонстрували в своїх нових творах якість нову не тільки для них самих, а й для всієї нашої поезії [11,8]. Ці нові якості, що збагачують українську лірику й віршований епос, яскраво виявилися в творчості поетів, про яких уже йшла мова. Сімидесяті-роки - це час, коли література розвивалася під пильним оком цензури. Використовуючи матеріали партійних з’їздів, спеціальні партійні постанови, як от Про літературно-художню критику [11,6]. Піддаються нещадному осуду О. Гончара, Г. Тютюнника, Р. Іванчука, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда. Також кінець 60-х років та початок 70-х років позначається певним занепадом літератури для дітей і літературного процесу взагалі. У ці роки складається ситуація, коли всі більш-менш вартісні твори для дітей з’являються з-під пера недитячих письменників - П. Панч, А. Шиян, І. Сенченко та інші дорослі письменники звертаються до дитячої тематики. Адже й життя й творча праця М. Бажана, В Мисика, Б. Тена, М. Доленга, П. Дорошка, С. Голованівського та інших багатьох авторів давали художникам наступних поколінь справжні уроки поезії - урок відповідального ставлення до слова, урок людяності, совісності, громадянської мужності. Дослідниця Л. Поліщук, інтерпретуючи жіночу літературу як явище незвичайне, характерне і символічне, окреслює її місце у перспективі до традиційної: Не стаючи в якусь провокативну позу проти чоловічого письменства, жіноча література активно утверджувала свої позиції єдино правильним шляхом - через утвердження рівня творчої майстерності, літературних талантів, досконалості стилю та вивіреності, глибини письма [32,122]. У другій половині ХХ століття українська жіноча поезія починає усвідомлювати себе як специфічний літературний феномен, завдячуючи цим переважно феміністичній критиці (В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, С. Павличко та інші), яка, по-перше, реконструюючи феміністичну традицію української літератури, вписує в неї сучасну жіночу поезію; по-друге, виступаючи вже суто як критика, розкриває патріархальні стереотипи, закодовані в жіночих образах, творених письменниками-чоловіками, спонукаючи таким чином поетес до артикулювання в літературі жіночої суб’єктивності, пізнаної зсередини.