Культура України 16-19 століття - Курсовая работа

Кінець XVIII-XIX століття були надзвичайно важливим етапом у розвитку української культури. У цей період український народ зробив свій неповторний внесок у світову культурну скарбницю, а імена видатних діячів української науки, культури, освіти, мистецтва того часу були відомими по всій Європі. У наступних 20 сторінках я покажу, наскількі цікавою і різнобарвною була культура.Починаючи з XIV століття, вся духовна енергія українського народу спрямовувалась на те, щоб довести свою життєвість, привязаність до традицій національної культури, її просування перебувало у звязку зі складними реаліями, Іноді суперечили суспільно-культурному розвитку. В українському суспільстві ще з часів Київської Русі не згасала жага до знань, до книги. Вищого навчального закладу в XIV - XV ст. в Україні ще не було, хоча школи деяких монастирів, зокрема Києво-Печерської лаври, зажили міжнародного авторитету і прирівнювалися до університетських. Книга в Україні була дуже шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Литовського - мовою великокняжої канцелярії і урядів, праводавства і літератури взагалі навіть в чисто-литовських землях "Таким чином, політична зверхність Литви над Україною мала своєрідне культурницьке забарвлення, тобто була пройнята духом української культури.

Розвитку літератури цього часу сприяла поява книгодрукування і створення науково-філологічних робіт. Початок друкарства повязане з імям російського першодрукаря Івана Федорова, який втік з Москви, в 1572 році влаштувався у Львові, де і обладнав друкарню. На прохання князя Костянтина Острозького Іван Федоров організував друкарню в Острозі, де видав знамениту Острозьку Біблію (1581) та інші твори. Широку видавничу діяльність розгорнула Лаврська друкарня.

Серед письменників цього періоду найбільш чільне місце займає Іван Вишенський, перший серед українських і один з видатних майстрів полемічного слова тодішньої світової літератури. Біографічні відомості про Івана Вишенського мізерні. Народився він у середині XVI століття в містечку Судова Вишня, біля Перемишля; жив у Галичині, Волині, Поділлі. Рано постригся в ченці і в сімдесяті роки переселився до Греції, на Афон (один з найбільших центрів православного чернецтва). Після деякого перебування в монастирях Вишинський оселився в печері - став затворником. З Афона на батьківщину він направляв свої полумяні викривальні послання і листи, навіть приїжджав на два роки на Україні, але потім знову повернувся на Афон у свою печеру, де й помер у 20-х роках XVII століття. Переконаний аскет, він щиро вірив у силу і правду право- славно-християнського вчення, ратував за духовну та соціальну свободу народу, захоплювався поетичністю і глибиною народної творчості, яке використовував у своїх пристрасних посланнях і піснях.

Іван Вишенський, незважаючи на свої розбіжності, послідовно проводив ідею соціально-національного визволення народу. Творчість видатного діяча української культури було глибоко гуманним, він зявився попередником Т. Г. Шевченка.

У другій половині XVI - першій половині XVII століття відбувається становлення української поезії та драматургії, які мали шкільно-схоластичний характер. Найбільш відомими зразками української поезії є панегіричні вірші Герасима Смотрицького - додаток до "Острозької біблії" (1581), "Хронологія" Андрія Римші (1581) та інші.

У цей же період набувають поширення різдвяні та великодні "комедії": діалоги, сценки-декламації і т.д.

Українська архітектура 17 - 18 ст. Козаче бароко.

У княжий період українські художники продовжували зміцнювати місцеві національні традиції в українській архітектурі та образотворчому мистецтві. Зокрема, в кінці XVI ст. було покладено початок характерною для української архітектури цього і наступного періодастіля многокупольность храмів, яка обєднала в собі, місцеву основу з ренесансною, а пізніше бароковим архітектурним стилем в будівництві і обробці.

Деякі споруди стародавнього Києва отримали корінних архітектурних змін, зокрема стародавня Успенська церква Богородиці Пирогощі на Подолі.

У 1631 р в Києві на Подолі була побудована церква Миколи Притиско. Для цієї церкви характернаукраінская архітектура хрещатих однокупольних храмів, з деякими змінами, властивими саме першій половині XVII ст.

Внутрішність церкви Миколи Притиско, з її монументальними арками вражає своєю величчю, якої надає їй сувора внутрішня архітектора без зайвих дрібних членувань, ліпнини, різьблення і т.д .

Кращим зразком українського архітектурного стилю кінця XVII в. є церква Всіх святих, добре зберігся до наших днів над Економічною брамою Києво-Печерської лаври. Українська культура хрещатих храмів великий вплив на будівництво католицьких костелів. До зразків такого архітектурного памятника, спорудженого з української художньо-архітектурними традиціями, можна віднести кафедральний католицький камяний собор у Жовкві (1604 - 1609) .Візвольна війна 1648 - 1654 рр кілька затримала будівництво; все можна виділити ряд характерних споруд, притаманних саме для цього часу. До них відносяться, головним чином, оборонні споруди.

Оборонні споруди визвольної війни 1648 - 1654 рр

Сюди в першу чергу слід віднести архітектурні ансамблі укріплених житлових і культурних споруд гетьманську столицю Чигирин і резиденції Б. Хмельницького села Суботів.

Найбільше зріс Чигирин під час визвольної війни, коли він став столицею гетьманського уряду.

До середини XVII в. навколо замку, як це було і в інших фортецях, утворюється передмістя. У дворі замку стояли будинок Б. Хмельницького, церква Успіння, про яку згадує, як про розкішне, Павло Алеппський.

У пяти кілометрах від Чигирина, на правому березі Тясмина, варто село Суботів, що було, як Чигирин, фортецею з самого його виникнення. Суботів розташований на мисі, оточеному з півночі, сходу і заходу болотами та крутими ярами. У середині XVII ст. площа всіх укріплень Суботів вдвічі перевищувала площу укріплень Камянця-Подільського і втричі Острозького замків.

Як свідчить Павло Алеппський, двір Хмельницького в Суботові був обнесений двома рядами валів і ровом, наповненим водою. Це був замок з кількома камяними вежами, з деревяними стінами.

Друга половина XVII XVIII ст. ст. була другою після княжих часів часом розквіту українського мистецтва, його золотим століттям. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль української, іліказацкое бароко. Центр культурного життя переноситься на Наддніпрянщині. Засновниками його були гетьмани, козацька старшина і знати. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями своїми заходами будували церкви і храми, прикрашали їх і дарували дорогий посуд, начиння, ікони, книги. Самим меценатом української культури був гетьман Іван Мазепа. Всього за його гетьманства було побудовано 14 будинків церковних храмів і 20 реконструйовано. Серед них Спасько-Преображенський собор цього монастиря, Михайлівський собор Видубицького монастиря, корпус Києво-Могилянської академії.

До цих пір у м Єрусалимі на Святій Землі в церкві Гробу Господнього зберігається найдавніша українська памятка - срібна плащаниця - прижиттєвий дар гетьмана Івана Мазепи цьому храму. Як дорогоцінний подарунок вона зберігається в музеї храму, і її виносять у Страсну пятницю в церкві Гробу Господнього.

Українські архітектори.

Творцем архітектури Києва XVIII ст. Іоанн Григорович-Барський (1713 1785) і відомий італійський майстер Б. Растреллі. У 1753 р завдяки його проектом була побудована Андріївська церква Києва ІМАРІІНСКІЙ палац.

Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Печерської лаври, які створив архітектор Степан Ковнір: Ковнірівський корпус, дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах, Кловський палац.

Йоганн Шедель (німець за походженням) створив такі шедеври українського бароко як дзвіниця Софійського Собору, Брама Заборовського, а в 1731 - 1744 славну Велику Дзвіницю Лаври.

XVII - першу половину XVIII вв називають золотим століттям деревяного будівництва на Правобережжі та в західних землях. Перлиною тих часів є церква святої Богородиці у Ворохті і ряд інших в селах нашого краю.

З усіх суботівських споруд XVII ст. повністю збереглася лише камяна церква Іллі, була побудована перед гетьманським житловим будинком у 1653 р, як усипальниця родини Хмельницьких. У ній був похований Богдан Хмельницький у 1657

У фортифікаційних укріпленнях цікавими спорудами врата-вежі, що відкривають вхід у фортецю. Цікавою серед таких архітектурних споруд була ворота Крехівського монастиря (Львівська обл.), Заснована ченцями Києво-Печерського монастиря, на початку XVII ст. Перед самою вежею через широкий і глибокий, наповнений водою рів був перекидний міст, який піднімався і опускався на ланцюгах. Піднімаючись, він закривав собою вхід у фортецю через ворота.

Будівельно-архітектурне мистецтво України в XVII в. у будівництві оборонних споруд досягло найбільших успіхів під час визвольної війни 1648 1654 Військово-оборонна галузь архітектурно-будівельного мистецтва продовжувала розвиватися і в наступні часи. У другій половині XVIII в. зі знищенням Гетьманщини українські художники переїхали до Петербурга. Тут працювали А.Лосенко, що став ректором Петербурзької академії мистецтв, велику славу здобув портретист Д.Левицький, академік і професор академії. Великим реалістом і психологом портрета БИЛВ.Боровіковскій.

Таким чином, українське мистецтво козацтва увійшло в історію культури України як "друга золота ера українського мистецтва після великодержавної епохи Володимира Великого та Ярослава Мудрого".

Українська архітектура.

У 18 столітті Україна переживає період економічного підйому, що відбувалося на Основі Зміцнення феодального господарства, зростання міст, а також Розширення економічних звязків з Росією. Велику прогресивну роль малі для України петровські реформи, подальша боротьба за воззєднання західніх українських земель в рамках Російської імперії. Загліблюваліся звязки української культури з Братського Преса культурою. Все це робило свій Вплив на розвиток українського мистецтва.

Провідне Значення належало Лівобережної України - тобто землям, воззєднаніх з Росією, в тій годину як на Правобережжі та в Західній Україні у звязку з ослабленням економічного становища Польщі спостерігався Загальний занепад міст і будівництву в них. Головний центр зростаючої в цею годину нової української культури, як і раніше залішається Київ. Найбільш значними осередка культури і мистецтво були Києво-Могилянська Академія та Києво-Печерська лавра зі спеціальною мальовнічій школою. Поряд з Києвом великими центрами були Чернігів, Ніжин, Стародуб, Новгород-Се-Версько та ін

В українській архітектурі, так само як і в другій половині 17 ст., Зберігає своє провідне значення народне деревяне зодчество. Воно продовжує надавати великий вплив і на українське камяне зодчество 18 століття. В середині 18 ст. були споруджені найбільш чудові памятники українського деревяного зодчества - пятибанна церква Покрови у Ромнах (1764), семикупольним церква Вознесіння в містечку Березне біля Чернігова (1761), побудована майстром Афанасієм Шелудько, і величний девятикупольний Троїцький собор у Новоселиці (Новомосковську), створений в 1772- 1779гг. видатним народним майстром Якимом Погребняком. В останньому загальне пірамідальне побудова восьми куполів вишуканих пропорцій завершується динамічним і в той же час гармонійним переходом до високого центрального куполу. Високий рівень оволодіння матеріалом, своєрідність і сміливість конструкцій і декоративних прийомів, краса пропорцій і силуетів ставлять ці памятники в число кращих досягнень українського зодчества 18 століття.

Багато створювалося різноманітних за своїм виглядом і типами деревяних храмів і в Західній Україні. У Закарпатті деревяні церкви, що нагадують клетские церкви Росії, увінчані стрункою вежею-дзвіницею. Виділяються приземкуваті, але виразні за своїми формами деревяні храми Волині. Близькі до архітектури селянського житла бескупольние церкви Буковини. Нарешті, своєрідне місце займають деревяні дзвіниці, висхідні до вже зниклим деревяним оборонним спорудам. Дзвіниці відігравали важливу роль у загальному церковному ансамблі. Їм властиво велика різноманітність форм, варійованих в різних областях.

У камяній архітектурі України вплив деревяної архітектури відбилося у створенні протягом майже всього 18 в. одно-, трьох- і пятиглавий храмів. Так, Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696-1701), церква Всіх святих на Економічних воротах Києво-Печерської лаври (1696- 1698) зберігають подобу пятизрубний, пятикупольного деревяного храму. Необхідно відзначити Пятикупольний церква у Великих Сорочинцях (1732) з її оригінальним, близьким до народного мистецтва Стукова убором стін. З цією традицією трикупольною храмів повязане імя талановитого українського архітектора середини 18 ст. І. Григоровича-Барського (1713-1785), який будував головним чином у Києві та його околицях. Барському належить також ряд світських споруд. Великим національним своєрідністю відзначено діяльність його сучасника Степана Ковніра (1695-1786), автора низки споруд Києво-Печерської лаври.

У 18 ст. широко поширюється на Україну і камяне цивільне зодчество. Споруджуються міські магістрати, будівлі колегіумів, торгові споруди, житлові будинки, монастирські ансамблі, палаци - резиденції світської і духовної знаті.

До кращих памятників українського зодчества 18 ст. відноситься Митрополичий будинок у Софійському монастирі в Києві з видатними по флангах гранованими виступами і типово київським щипцеві фронтоном

У 18 ст. на Україні поширилося будівництво камяних дзвіниць, які відігравали велику роль у міських і монастирських ансамблях і розвивали зразки деревяного зодчества. Найвідоміші серед них - дзвіниця Києво-Софійського собору і Велика дзвіниця Києво-Печерської лаври (1731-1744), створена петербурзьким архітектором Іоганном Готфрідом Шеделем і яка відіграє важливу роль у створенні вигляду Києва.

Характерною рисою української архітектури 18 ст. (Київ та Лівобережжя) є її пишний декор, що розвивався в бік все більш багатою пластичної обробки будівель. Ліпні прикраси, пілястри, складні обрамлення віконних і дверних прорізів покривають великі площини стін. Так само рясно декоруються фронтони і портали. Всі ці особливості надали виключно ошатний вигляд всьому ансамблю Києво-Печерської лаври, поновленому після пожежі 1718 р, і особливо дзвіниці Києво-Софійського собору та воротам Заборовського, в яких орнамент покриває стіни суцільним візерунком.

Архітектурна творчість В. В. Растреллі, А. В. Квасова та ряду інших майстрів безпосередньо повязує українське зодчество з російською. За проектом Растреллі в 1747-1753 рр. в Києві був споруджений Андріївський собор, чудовий красою своїх пропорцій і гармонійної звязком з мальовничим рельєфом міста.

Квасовим разом з Григоровичем-Барським був побудований величний собор Різдва Богородиці в Козельці (1752-1763), який представляє своєрідний синтез російської архітектури з місцевою, українською.

На українських землях, що залишалися в межах Польщі, камяне зодчество за своїми стильовими формами було повязано з пізнім західноєвропейським бароко. До кращих спорудам 18 в, цього роду потрібно віднести комплекс собору св. Юра у Львові, збудованого в 1745-1770 рр. за проектом архітектора Бернарда Меретина, і ратушу в Бучачі (1751), Тернопільській області, створену тим же автором. Вони чудові знайдених своїх силуетів, вишуканістю пропорцій, багатством декору та скульптури. Собор св. Юра пірамідальної композицією своїх архітектурних мас повязаний певною мірою з духом східнословянського зодчества. Те ж саме відчувається і в зовнішньо бароковому за своєю архітектурою Успенському соборі Почаївської лаври (1771-1791), що відрізняється розмахом і сміливістю архітектурного задуму.

Серед памятників католицької культової архітектури 18 ст. необхідно відзначити домініканський костел у Львові (1745-1749), побудований за проектом Яна Віта. Будівля увінчана величезним овальним в плані куполом і всередині рясно прикрашено деревяною скульптурою.

В українському живописі 18 в. виявляються нові тенденції. У настінних розписах та іконопису - основних видах живопису цього часу - помітне прагнення до життєвого тлумачення образу людини. В основі зображень Христа, богоматері, ангелів і святих неважко помітити різноманітні аспекти єдиного типу, в якому виразно виступають національні риси, але ці риси не мають ще індивідуально конкретного характеру і зберігають урочисто-узагальнене вираження.

До найбільш значних творів української монументального живопису 18 в. ставилася розпис так званої Великої Успенської церкви Києво-Печерської лаври, створена після пожежі в 1718 році (закінчена в 1729 р). У цьому величезному циклі розписів були і побутові та церковно-історичні композиції, і грандіозна портретна галерея. Про характер цієї незбереженої розпису можна судити з розпису в Троїцької надбрамної церкви тієї ж лаври (1730-ті рр.). У сінях церкви розташована величезна композиція «Хід святих мучеників в рай», нижня частина якої заповнена пейзажем із зображенням різних тварин, а верхня, у напрямку до церковних дверей - хода групами мучеників, преподобних і т. Д. Серед груп, компонувати ще за старою традиції у вигляді тісно притиснутих один до одного фігур, на першому плані виділяються образи юнаків та дівчат з вінками квітів на головах («незайманих»), що викликають живі асоціації з народними обрядами, весняними хороводами.

У Троїцької надбрамної церкви розпису являють собою в основному ряд порівняно невеликих за розмірами композицій. Розписи примітні своїм мажорним, радісним колоритом. Велику роль відіграє пейзаж, часто декоративного характеру, що привносить в традиційну релігійну композицію світські елементи, безпосередньо повязані з реальним життям.

Поряд з церковними монументальними розписами були поширені і настінні розписи дидактично-моралізуючого характеру - в Київській Академії, Переяславської семінарії. У них поєднувалися символічні, побутові та іноді сатиричні мотиви, що охоплюють найрізноманітнішу тематику, від античних легенд до невибагливих побутових сценок. На західноукраїнських землях монументальні розписи виступають у двох видах - як розписі деревяних церков і як розпису магнатських палаццо і численних галицьких, волинських і подільських костелів.

Розписі деревяних церков Галичини, Закарпаття створювалися майстрами, що не мали професійної виучки, і тому вони дуже близькі до народного мистецтва. Художні прийоми тут лаконічні і разом з тим виразні.

Головне місце займають сцени з Апокаліпсису і страшного суду, житійні цикли Марії Єгипетської, Іоанна Хрестителя і т. Д. Церковний матеріал, міцно увійшов в народний фольклор, рясніє рисами безпосередньої народності як в типажі, так і в самому розумінні зображуваного; іноді зустрічаються й історичні композиції.

У монументального живопису костьолів і магнатських резиденцій Західної України, нерідко виконаної приїжджими майстрами, переважають форми західноєвропейського бароко. Велика кількість архітектурних мотивів, різні перспективні Елементи, розміщення фігур і груп у найскладніших ракурсах, - все це сприяє враженню ілюзорного розширення внутрішнього простору. Кращими зразками є розписи, виконані Станіславом Строїнським у Львові та в інших містах Галичини.

Значне місце у розвитку українського живопису зайняло творчість анонімного майстра Сорочинського (бл. 1734) і Березнянського (бл. 1761) іконостасів. Найбільш чудові ікони пророка Даниїла і мучениці Уляни (Спасо-Преображенська церква, Сорочинці), в основі образів яких лежать портретні зображення гетьмана Данила Апостола та його дружини Уляни, ікона із зображенням богоматері, а також ікона «Моління» в Березне. Ці образи, пройняті радісною повнотою земного буття, в поєднанні з золотими і срібними фонами і пишною різьбою іконостасів створюють багатий і святковий художній ансамбль. Над живописом того ж Березнянського іконостасу працював і інший, теж анонімний художник. У його поміщених в цоколі цього іконостасу композиціях, наприклад «гріхопадіння», в наявності сувора загальна тональність, гарне Знання анатомії. У подібних композиціях зміцнюються реалістичні тенденції поєднуються з впливом мистецтва рококо. Цікавими памятками Цього плану є живопис в церкві села Межиріччя Сумської області, настінні композиції соборної церкви Троїцького монастиря в Чернігові (1770-ті рр.).

У 18 ст. триває процес наростання рис реалізму в рамках традиційного типу старого українського портрета. Його основні художні риси визначалися в чому репрезентативною функцією у показі особи представника світської чи духовної знаті, у розкритті його високого суспільного становища і виражалися в нерухомій, величною позі і різних атрибутах - гербах, зброю, прославітельних написах - епітафія. Звідси поєднання монументальності образу з декоративністю рішення. Однак при цьому в кращих портретах, незважаючи на традиційну схему, досягається і гостра індивідуальна характеристика- портрет отамана Данила Єфремовича (1752; Київ, Музей українського мистецтва). До кінця 18 ст. поглиблюється виявлення внутрішнього стану людини - портрет Д. І. Долгорукого (1769; Київ, Музей українського мистецтва), написаний художником Самуїлом, а також портрети запорожців, братів Василя та Якова Шиянова (1784).

У 18 ст. розвивається гравюра, видну роль в якій грають київські гравери Іван-Інокентій Щирський, Олександр-Антоній і Леонтій Тарасовичі, автори чудових гравюр, в тому числі панегіричних (тобто восхвалітельного типу), а також портретів. Видатним гравером був батько Д. Г. Левицького Григорій Левицький-Ніс (1697-1769), ілюстровані «Філософію» Аристотеля (1741). Левицький-Ніс займався також живописом.

Українська скульптура в першій половині 18 століття розвивається в основному на заході, де головну роль грає львівська школа, до якої належали такі майстри, як І. Пінзель, Я. Оброцкій та інші. Найбільші твори цієї школи - скульптури фасаду собору св. Юра (друга половина 18 ст.) І скульптури інтерєру домініканського костелу у Львові (середина 18 ст.). Незважаючи на відрізняють їх типові риси мистецтва пізнього бароко, ускладненого рокайльного впливами, вони позбавлені притаманної цьому напрямку манірної манірності і пройняті рисами щирого драматизму.

У центральній і східній Україні скульптура починає розвиватися тільки в другій половині 18 ст. Барокова за манерою виконання церковна скульптура, однак, позбавлена містичної екзальтації. Вона близька до народної скульптурі, що існувала в той час на Україні. Такі, наприклад, фігури іконостасу церкви Покрова в Ромнах. До кращих творів скульптури початку 18 ст. ставилася група «Самсон, що розриває пащу леву», створена майстром Дедом і встановлена в Києві.

В останній третині 18 в. на Україні, як і в Росії, у звязку з подальшим зміцненням могутності держави відбувається виникнення нових міст, збільшується світське будівництво. На Україні розвивається класицизм. Створюються проекти нового планування Одеси, Катеринослава, Миколаєва та ін.

Форми класицизму в архітектурі особливо інтенсивно розвивалися в цю епоху в звязку з будівництвом численних палацово-садибних ансамблів і садово-паркових комплексів. В їх спорудженні брали участь такі видатні російські зодчі як Баженов, Казаков, Деламот, Камерон, Старов та інші. Багато українських архітектори були їх учнями. Найбільші твори цього часу - палац Розумовського в Батурині, побудований Камероном, палац Потьомкіна в Катеринославі (архітектор Старов).

Існування української автономної державності в кінці XVII ст. створило сприятливі умови для розвитку національної культури. Розширення звязків із Західною Європою, розвиток держави вимагали освічених людей, чиновників, канцеляристів, що викликало поширення освіти, писемності, політичної думки. Бурхливі події історії відбилися в літературі, мистецтві, театрі, книгодрукуванні, народній творчості. Але в XVIII в. в Україні почали накопичуватися негативні умови для розвитку культурного життя. Високо підняті під ВРЕМЯОСВОБОДІТЕЛЬНОЙ війни 1648-1657 pp. ідеї самостійності та державної незалежності України окрилили народні маси, розбудили національну свідомість, але не знайшли надалі повного втілення в життя. В українського народу не вистачило внутрішньої консолідації військових і духовних сил для захисту єдності країни, для отримання повної державної незалежності. Україна стала обєктом поділу її територій між «добрими сусідами». Це принижувало і зневажали душу народу, викликало законний протест проти гнобителів. І все ж казацкаягосударственность допомагала зберегти етнічну єдність украінскойнародності, врятувати її від культурно-національного поглинання близькими за походженням поляками та росіянами.

Вищу школу України з середини XVII в. представив заснований 1632 Києво-Могилянський колегіум, що за гетьманства Івана Мазепи в 1701 р отримав статус академії. Ввібравши кращий досвід наукової та навчальної діяльності, Києво-Могилянська академія досягла високого рівня освіти. Особливо піднявся її авторитет в часи I. Мазепи, багатодбав про неї: виділяв чимало власних коштів на будівництво приміщень та обладнання, сприяв набору вихованців. Кількість студентів при ньому зросла до 2 тисяч чоловік.

Ректор і педагоги колегіуму створили струнку систему навчання, непоступалася рівню європейських університетів. Навчання в 8 класах тривало 12 років. Учнями могли стати тільки діти, які вже вміли читати і писати, вони вступали в підготовчий клас. Три наступні класи вивчали грецьку, старословянську, латинську і польську мови. Навчання в двох середніх класах зосереджувалося на вивченні піїтики і риторики. Учні складали вірші, літературні твори, опановували теорію і практику ораторського мистецтва. У двох вищих класах вивчалися філософія і богословя: спочатку два роки - філософія, а потім чотири роки - богословя. У програму входили також математика, історія, географія, архітектура, астрономія.

Освіта в Академії отримували діти шляхти, козацької старшини, купецтва, заможного міщанства і козацтва. Однак потрапляли туди і здібні учні з міської і селянської бідноти.

Академія славилася талановитими і високоосвіченими педагогами, науковцями, серед яких відомі вчені та письменники: професор філософії Інокентій Гізель, письменник-полеміст професор Стефан Яворський, професор риторики Іоанникій Галятовський, письменник і церковний діяч Лазар Баранович, радник Петра I та ідеолог його реформ Феофан Прокопович, архієпископ Білоруський Георгій Кониський. Академія здобула славу не тільки в Україні, але й в Московії. Украінскоеобщество часів Мазепи було передовим, модернішім порівнянні з Москвою і стало для неї зразком запозичень. Вже тоді цар забирав до себе освічених людей з України для піднесення культури. Зокрема, українські вчені Артемій Сатановський і Єпіфаній Славинецький стали провідниками культурно-освітніх і церковних реформ в Московії в другій половині XVII в.

Вишкіл в Академії отримували також білоруси, поляки, молдавани, болгари, греки, серби. її випускники ставали просвітителями, викладачами поважних навчальних закладів Польщі, Угорщини, Білорусі, Литви, Сербії, Молдавії, Болгарії, Далмації. Серед вихованців, які прославили Академію, були філософ Г. Сковорода, письменник В. Григорович-Барський, державні діячі А. Безбородька і Г. Полетика, історик М. Бантиш-Каменський, культурно-освітній діяч і письменник П. Гулак-Артемовський.

Разом з Києво-Могилянською академією освітній престиж України підносили також Чернігівський, Харківський і Переяславський колегіуми, відкриті відповідно в 1700 p., 1727 p. і 1738 p. Вони виступали своєрідними філіями Академії.

Передова громадськість України прагнула підйом освіти в краї. Гетьман К. Розумовський хотів відкрити університет у Батурині, що зробив своєю столицею. Пропонували заснувати університети в Києві, Чернігові, Катеринославі, Харкові. Але царський уряд не дав згоди, а розпорядженням від 1783 ввів викладання в Київській Академії лише російською мовою, а згодом перетворив її на звичайну духовну академію. Сільські школи теж перевели на російську мову навчання.

Австрійський уряд ввело навчання українських чужий для них німецькою та польською мовами. Центрами вищої освіти і культури Західної України були відкритий в 1661 Львівський університет в Галичині та Мукачівська семінарія ВЗАКАРПАТЬЕ.

Початкова освіта в міських школах отримували діти шляхти, купецтва, духовенства, міщан, ремісників, селян, козаків. Зявлялися школи і в селах. У них навчалися переважно діти козаків і вільних поселян. Поширенню освіти серед простого народу України на рубежі XVII-XVIII ст. дивувалися проїжджі іноземці. Як свідчать документи, в 1748 р в семи полках Гетьманщини працювало 866 шкіл. Це орієнтовно одна школа на тисячу жителів. Школу будувала громада, вона ж запрошувала й утримувала вчителів. На хуторах навчання вели «мандрівні дяки». Учителями, яких тоді називали Бакаляра, в основному ставали теж попи і дяки. Сотники і полковники наймали мандрівних приватних вчителів.

Методи і прийоми навчання були досить простими. Учнів заохочували вчитися, викликаючи інтерес до знань, а також примусу і побоями. Зміст навчання у школах для народу обмежувався вивченням Закону Божого, граматики й арифметики. Вчили і навичкам діловодства - копіювати документи, писати прохання, скарги. Навчання велося староукраїнською книжною мовою. Деякі учні, найчастіше сироти жили при школах і називалися школярам. Вони заробляли на хліб працею в господарстві вчителя, допомагаючи відправляти церковну службу.

Поступово навчання вдосконалювалося, особливо у братських школах, поширених у польській частині України. Братства мали достатньо коштів, щоб будувати школи, забезпечувати їх усім необхідним. Це «Букваря», видані в друкарнях Києво-Печерської Лаври та Львівського братства, неодноразово перевидана «Граматика словенська» МЕЛЕТІЯСМОТРІЦКОГО. Користувалися в школах рукописними посібниками, в яких висвітлювалися питання історії, техніки, ремесел, торгівлі. У школах Галичини і Правобережжя вивчалися польська, грецька і латинська мови. Привілейованими були уніатські і єзуїтські школи.

Тісно повязане з освітою, широкого поширення набуло в Україні книгодрукування. Українські друкарні досягли високої майстерності. Книги, видрукувані на папері, прикрашали великими заставними літерами, заголовними вставками. Кожна книга відкривалася розкішно і вміло виконаної гравюрою. Особливої досконалості досягли майстри-друкарі львівської, київської та чернігівської друкарень. Вже наприкінці XVII в. всі великі міста України мали власні друкарні і майстрів.

Головним чином друкували книги релігійного змісту, але виходили і наукові видання. Це підручники з мов, граматики, історії, географії, математики. Книги стали дешевше, доступніше для народу, що також сприяло поширенню знань і освіти.

Сирійського мандрівника XVII в. захопила і зачарувала велика друкарня в Печорському монастирі. «Це чудовий друкарський будинок, службовець для цієї країни. З нього виходять всі їхні церковні книги дивного Печатки, різного кольору і вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні памятки країн, ікони святих, вчені дослідження », - записав він у подорожніх нотатках.

Чільне місце в розвитку науки і культури України XVIII ст. займає творчість видатного філософа і письменника Григорія Савича Сковороди (1722-1794).

Син козака Чорнуськоі сотні Лубенського полку, Григорій Сковорода завдяки природній обдарованості, таланту, безмежного працьовитості отримав високу освіту та значний науковий престиж.

Він навчався в Києво-Могилянській академії, побував у Петербурзі, Угорщини, Австрії, Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини. Видатний Мислитель пропагував гуманістичні ідеї, викладаючи в Харківському та Переяславському колегіумах. Але найбільшою аудиторією для пропаганди його філософських думок став український народ, у мандрах серед (кого Григорій Савич провів понад 25 років. Побачене і почуте стало Основою для формування гуманістичних переконань філософа.

Ось чому у своїх поглядах великий вільнодумець виходив з визначення пізнаваності реального світу і спроби до пізнання в першу чергу самого себе. Основне питання філософських роздумів Сковороди спрямовувалось на розкриття проблеми людини, її життя і щастя. Сковорода поділяв прагнення народу до свободи, до щасливого життя. Він проголошував, що тільки там люди житимуть щасливо, де всі будуть працювати на волі і за покликанням.

У трактатах, байках, піснях, поемах філософ висміював багатих, співчував бідним, оспівував героїчне минуле рідного народу, прославляв його лицарів-вождів, зокрема Богдана Хмельницького. Hi багатство, ні слава, ні влада не спокусили мандрівного філософа. Церковні ієрархи запропонували йому карєру, щоб згодом зробити його одним із стовпів церкви. «Досить і вас, стовпів неотесаних» - відповів Сковорода. Він проголосив життєве кредо: «Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця. Коли великий філософ помер, на могильній плиті, за його заповітом, викарбувані слова: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Пропагуючи гуманістичні просвітницькі ідеї та демократичні погляди, Сковорода філософськими творами обстоював історичні права народу, викривав існуючі кріпосницькі порядки. Проявом гніву протесту проти них стали популярні серед простолюду збірки віршів і байок. Особливо славилися його «Байки харківські». Своїм життям і творчістю Г.С. Сковорода заслужив велику повагу і вдячну память українського народу.

Першою спробою представити історію східнословянських народів у хронологічній послідовності на основаніілетопісей і документів стала історична праця «Синопсис», що зявилася 1674 в Києві. Автор його невідомий, але напевно ним був хтось із викладачів Києво-Могилянського колегіуму, ймовірно ректор Інокентій Гізель. «Синопсис» для свого часу був настільки вдало написаний, що його перевидавали кілька разів і він служив підручником історії аж до початку XIX в.

Велике значення для розвитку історичної думки, для дослідження подій тих часів має Літопис Самовидця. Як вважають вчені, автором його був генеральний підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський. Події, що охоплюють період 1648-1702 pp, висвітлені з позицій представника старшинської верхівки.

Автор схвалює Визвольну війну, звеличує Б. Хмельницького, критикує гетьманів-невдах. Одночасно він засуджує боротьбу козаків і посполитих селян з людьми «значними», із старшиною, із заможними селянами і міщанами. Літопис Самовидця не тільки видатний історичний твір, а й чудова літературна і мовна памятник. Написаний близькою до розмовної мовою, з багатьма приказками, прислівями, влучними виразами, літопис читати дуже цікаво, повчально і пізнавально.

Розвивалося козацьке літописання і в XVIII в. У чотиритомному літописі (1648-1720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками. У ньому височить постать Б. Хмельницького як видатного полководця, мудрого політика, видатного сина матері-України.

Подібні ідеї пропагував і третій козацький літописець, Гадяцький полковник Григорій Грабянка. На його думку, історичні знання мають не тільки наукове, але й практичне значення. У літописі «Дії презельной лайки» також відстоюються ідеї визвольної боротьби українського народу за самостійність і незалежність отчої землі. Автор прагнув показати «народ український як рівний серед усіх народів». Літописець - переконаний поборник автономії України.

Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII в. стало поєднання релігійної полемічностіхрістіанскому проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала Чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення пишномовно стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій і інтриг.

Бурхливі події XVII-XVIII ст. відбилися і в творах світської літератури віршах, драмах, поемах, повістях. Героями в них виступають сміливі й відважні козаки, борці з турецько-татарськими та польськими iii ресорами, хоробрі ватажки і ГЕТМАНИОСТРЯНІЦА, Павлюк, Хмельницький, Сагайдачний, Мазепа, Палій. Поряд з оригінальними творами зявилося багато перекладів з польської та латинської, чимало творів і писалися на цих мовах. Спираючись на козацькі та староукраїнські літописи та історичні документи, в кінці XVIII ст. літературний виклад історії України подали представники козацької старшини - Григорій Полетика, Леонтій Боболінській, Василь Рубан.

В Україні поряд з волелюбних виступами Г. Сковороди і визвольними ідеями козацьких літописців росли і поширювалися антикрепостничі та просвітницькі ідеї. Український просвітитель-демократ Яків Кзельський виступив за ліквідацію кріпацтва. Він схвалював боротьбу пригнобленого народу за свободу проти кріпосного рабства. Просвітитель вважав ідеальним суспільний лад, заснований на республіканських принципах за умови, що члени суспільства будуть задовольняти матеріальні потреби власною працею. У «Філософських пропозиціях» Я. Козельський стверджував, що «загальна користь є основою всіх людських чеснот і законодавств. Письменник і громадський діяч Василь Капніст у віршах також висловлював ви