Становлення слов"янського землеробського суспільства. Культура давніх антів. Соціально-політичне життя та роль церкви в середньовічній європейській культурі. Лицарська культура як феномен європейського життя. Мистецтво, наука та освіта в середні віки.
Аннотация к работе
1. Становлення словянського землеробського суспільства
Природні умови півночі, безумовно, здатні були загальмувати розвиток культури, особливо ж в умовах існування посеред вікових лісів. Порівняно з умовами півдня, де землеробство і побут не настільки трудомісткі, як це було на наших землях, вільного часу, цього важливого чинника формування духовної культури, у прасловян практично зовсім не було.
Якщо десь у долинах Нілу чи Євфрату достатньо було висипати відро зерна у багнюку, що її полишили по собі розливи цих великих рік, аби отримати величезний врожай (ще й не раз на рік), то землеробство у найдавніших словян було виснажливим й поглинало весь час. Треба було зрубати численні стовбури вікових дерев, викорчувати могутні пні, попалити дерево на попіл для добрива, розорати землю деревяним ралом, поборонити деревяною бороною, посіяти на невеликому полі якусь дещицю зерна - і тремтіти над ним, аби врожай вдався за коротке північне літо. Заморозки або спека, дощі та град нищили його, часом на корені. Потім була пора гарячих жнив, обробки збіжжя, численні осінні землеробські та інші господарські роботи. На довгу й люту зиму слід було побудувати добру хату, підтримувати піч в належному стані, заготувати дрова в лісі й привезти до садиби. Треба було забити дикого звіра на хутро для зимового одягу й пошити його. Пряжа, голки, інструменти для праці - все це зазвичай теж виготовлялося власними руками.
Отож, культура створювалася на Півночі у значно важчих умовах, ніж на Півдні, що й сповільнило її розвиток. Однак землеробство, що виникло ще в трипільські часи, продовжувало розвиватися.
У словян землеробство від самого початку вважалося священним заняттям, і не останню роль у ньому відіграв саме іранський вплив. Хлібороб уявляв свою працю найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт цієї нелегкої праці, - священним. Він вважав: якщо припинити землеробство - зруйнується космос (про це пише, наприклад, М. Попович у книзі «Світогляд стародавнього словянства»).
Навіть у самих назвах реалій землеробської культури виявляється залежність людей від цього джерела існування. Наприклад, нива називалася життям; давньо-словянська назва хліба - жито. Зимовий місяць, протягом якого рубали ліс, називався сечень (від слова сікти). Далі йшли місяці сухий і березол, під час яких зрубану деревину сушили та спалювали. Сіяли просто у попіл, злегка розпушений сохою. Місяць жнив називався серпень, а місяць молотьби - вресень (від слова вреши - молоти). Ці назви місяців дотепер збереглися в українській мові. Те, що навіть у назвах місяців позначився цикл землеробських робіт, уже красномовно свідчить про значення землеробства у виживанні словянства того часу.
Відповідно саме в сфері землеробства відбувається, насамперед, удосконалення знарядь праці: зявляються серп, мотика, плуг тощо. Завдяки такому вдосконаленню більшає продуктів сільського господарства, які використовуються для обміну. Таким чином, виникають торгові стосунки словян із іншими народами: греками, хазарами та ін. Зерно, мед, хутро тощо обмінювалися на ремісничі вироби, вина, предмети розкоші.
2. Культура давніх словян
За своїм характером українська культура належить до культур словянського типу. Він визначається за багатьма її суттєвими рисами і повязаний з історією словянських племен, які у другій половині І тис. н.е. утворили на теренах сучасної України першу державу. Проте генетична спорідненість українців з іншими словянськими народами не виключає не тільки культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення.
Як визнано сучасними вченими, «культура» й етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний словянин, а відтак і українець - не одвічна біологічна й історична даність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічної національних способу життя та світогляду. З огляду на це, питання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке значення і викликає у своєму розвязанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.
Розвиток духовної культури і вірувань давніх східних словян, які жили на сучасній території України, був тісно повязаний з їхньою господарською діяльністю. Важливе місце у житті східних словян займали численні обрядові свята, що відносилися до настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди - голосіннями.
Вірування словян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у словян вважався Велес - захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог - вогонь, Перун - грім.