Аналіз кризи та занепаду лицарства як домінуючої суспільної військово-політичної верстви феодального суспільства у XIV–XV ст. Рівень військово-технічного забезпечення, етапи формування та способи комплектування феодальних військових сил Англії та Франції.
Аннотация к работе
Історія середньовічних військових конфліктів, в яких домінуючою суспільно-політичною та військовою верствою було лицарство, займає значне місце у загальній історії європейських держав. Столітня війна (1337-1453 рр.), у яку прямо чи опосередковано було втягнено більшість країн Західної Європи, була складним і суперечливим етапом в історії лицарства, який завершив його затяжну кризу. У цьому напрямі значно менше уваги приділялося причинам змін (суспільно-політичного, економічного та військово-стратегічного характеру), які відбувалися у період цього конфлікту й призвели зрештою до занепаду лицарства, появи перших професійних найманих армій, посилення ролі піхотних зєднань. Попри те, що про військову організацію Англії чи Франції, перебіг основних битв Столітньої війни, військово-політичні та соціо-демографічні її наслідки написано чимало, праці, присвячені аналізу причин занепаду лицарства як панівної військової касти на тлі Столітньої війни, на сьогодні поодинокі у західноєвропейській історіографії, а у вітчизняній до цієї проблематики не звертався ніхто. на прикладі розгляду способів комплектування, фінансування, структуризації підрозділів армій сторін конфлікту, рівня військово-технічного забезпечення та його вдосконалення простежити етапи формування та способи комплектування феодальних військових сил Англії та Франції на тлі сприятливих суспільно-політичних чинників;Контамін видав збірку “Війна і суспільство у Франції, Англії та Бургундії у XIV-XV ст.” (1991), а згодом спільно з О. Армії, що домінували в Європі з середини XI ст. до початку XIV ст., в основному складалися з лицарів (воїнів-аристократів), котрі за свої земельні володіння (фєфи чи феоди) зобовязані були стати до військової служби на користь сюзерена. У основу військової організації середньовічної Франції був покладений феодальний принцип, за яким кожний вільний чоловік був зобовязаний нести військову службу на користь власника права бану, а обовязок васалів надавати військову допомогу своєму сюзерену був основним джерелом поповнення військ. Франція часів Карла IV (1322-1328) за королівським призовом могла одночасно виставити військо у 5 тис. лицарів та 15 тис. піхоти. В історіографії домінує думка про те, що Англія перебувала на вищому економічному, соціальному й політичному рівні, а Франція була не готова до війни (А.Столітня війна (1337-1453 рр.) стала тим військово-політичним конфліктом, який докорінно змінив феодальний спосіб та тактику ведення середньовічної війни і ознаменував перехід до нової доби - появи найманого постійного війська на професійній основі. Сучасна французька історіографія в цілому, хоча й доволі різнопланова, все ж тяжіє до психологічного переосмислення подій Столітньої війни, з особливим акцентом на людський чинник (соціо-демографічні дослідження). Британська історіографія хоча й суттєво поповнилася в останні десятиліття низкою нових досліджень з історії Столітньої війни та кризи лицарства, здебільшого дотримується свого традиційного курсу - акцентує на “добі” Едуарда ІІІ, аналізі окремих найвідоміших переможних для Англії битв (Кресі (1346 р.), Пуатьє (1356 р.) та Азенкур (1415 р.)), біографіях видатних постатей цього періоду, військовому мистецтві, зброї та озброєнні XIV-XV ст.). У значно більшому доробку російської історіографії, з притаманним їй розглядом Столітньої війни у сукупності військово-політичних та соціально-економічних процесів (часто у дусі колишньої марксистської історіографії), простежуємо інтегральний аналіз цих процесів та виявлення нерозривного взаємозвязку. Характерною особливістю англо-французьких битв Столітньої війни стало те, що великі загальнофранцузькі лицарські феодальні ополчення щоразу зазнавали відчутної поразки від значно менших кількісно англійських армій (Кресі 1346 р., Пуатьє 1356 р. та Азенкур 1415 р.), у той же час порівняно невеликим компактним загонам лицарської кавалерії вдавалось повністю розбивати такі ж англійські армії.
План
2. Основний зміст дисертації
Вывод
1. Столітня війна (1337-1453 рр.) стала тим військово-політичним конфліктом, який докорінно змінив феодальний спосіб та тактику ведення середньовічної війни і ознаменував перехід до нової доби - появи найманого постійного війська на професійній основі. Внаслідок цього мала й місце криза лицарства як провідної суспільно-політичної та військової верстви. Ці процеси широко відображені в західноєвропейській історіографії, здебільшого у сучасній.
2. Сучасна французька історіографія в цілому, хоча й доволі різнопланова, все ж тяжіє до психологічного переосмислення подій Столітньої війни, з особливим акцентом на людський чинник (соціо-демографічні дослідження). Характерною особливістю цієї історіографії є й те, що орієнтована здебільшого на цей напрям, вона значно поступається англійській за обсягами й широтою охоплення власне військової тематики. Впадає у вічі також більша зосередженість на останніх, переломних й переможних для Франції, періодах Столітньої війни, особливо на діяльності Жанни Дарк.
3. Британська історіографія хоча й суттєво поповнилася в останні десятиліття низкою нових досліджень з історії Столітньої війни та кризи лицарства, здебільшого дотримується свого традиційного курсу - акцентує на “добі” Едуарда ІІІ, аналізі окремих найвідоміших переможних для Англії битв (Кресі (1346 р.), Пуатьє (1356 р.) та Азенкур (1415 р.)), біографіях видатних постатей цього періоду, військовому мистецтві, зброї та озброєнні XIV-XV ст.). Концептуально нових підходів при цьому не виявлено.
4. Українська історіографія часів Столітньої війни представлена лише поодинокими публікаціями Ю. Борискіна останніх років.
5. У значно більшому доробку російської історіографії, з притаманним їй розглядом Столітньої війни у сукупності військово-політичних та соціально-економічних процесів (часто у дусі колишньої марксистської історіографії), простежуємо інтегральний аналіз цих процесів та виявлення нерозривного взаємозвязку. Військова тематика та аналіз процесів кризи лицарства посідають тут вагоме місце.
6. У XIV-XV ст. лицарська культура та повязані з нею ідеали втратили свою актуальність і привабливість. Особливо важко сприйняло це більш консервативне французьке лицарство, моральній самооцінці якого було завдано відчутного удару.
7. Характерною особливістю англо-французьких битв Столітньої війни стало те, що великі загальнофранцузькі лицарські феодальні ополчення щоразу зазнавали відчутної поразки від значно менших кількісно англійських армій (Кресі 1346 р., Пуатьє 1356 р. та Азенкур 1415 р.), у той же час порівняно невеликим компактним загонам лицарської кавалерії вдавалось повністю розбивати такі ж англійські армії. Не слід вважати це випадковістю.
8. Зрештою, створенню постійних армій у Західній Європі сприяв цілий ряд чинників і суто військово-технічного, і морально-етичного характеру. У часи Столітньої війни суттєво еволюціонував лицарський обладунок (у напрямку від кольчужних до суцільнометалевих лат) та захисне озброєння. Головним чинником цього процесу стало вдосконалення окремих видів наступальної зброї, аж до винайдення й застосування вогнепальної.
9. Посилення ролі піхоти, масове використання потужних луків та арбалетів, вдосконалення ручної вогнепальної зброї та артилерії ламало традиційні стереотипи ведення середньовічних баталій. Внаслідок цього у XIV-XV ст. помітною стала криза лицарства, яке почало втрачати свої позиції, спочатку військові, а згодом й суспільні. Одночасно відбувався відхід від морально-етичних норм лицарства та традиційного кодексу лицарської честі, що, насамперед, виявлялося у зникненні “правильної” війни за “лицарськими” правилами та стратах під час битв полоненого дворянства.
10. Становище лицарства як військової елітної касти було врятоване завдяки виникненню нового найманого професійного війська, створенню “ордонансних” рот. Це, в свою чергу, призвело до появи надійної опори королівської влади, ліквідації феодальної роздробленості та початку централізаційних процесів у державі, а відтак до поглиблення національної консолідації та самоідентифікації.
11. Сама по собі наймана королівська служба, яка в пізньому середньовіччі продовжувала асоціюватися з прерогативами лицарства як “захисників королівства”, хоча й створювала відповідний базис, була ще не в стані стати виразником національних звязків, оскільки лицар надалі головним завданням для себе вважав збереження й збільшення власного лену.
12. Не менш надійним знаряддям доби переходу від феодальних до централізованих монархій ставали наймані піхотні зєднання з простонароддя, що виявилися більш дисциплінованими порівняно з лицарським феодальним ополченням. Переважне наповнення ними останніх періодів Столітньої війни репрезентувало участь у бойових діях усіх основних верств середньовічного суспільства, а відтак можемо стверджувати про найману службу як вагомий консолідуючий чинник.
Так чи інакше, лицарство у XIV-XV ст. пережило ряд суттєвих трансформацій, а його значна частина за нових умов все ж не змогла гідним, відповідним до свого кастового становища, чином себе реалізувати.
Список литературы
1. Куцин М.М. Військово-морські сили у Столітній війні (1337-1453) / М.М. Куцин // Наук. записки Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Сер.: Історія. - Вип. 2. - Тернопіль, 2010. - С. 220-227.
2. Куцин М.М. Проблема кризи західноєвропейського лицарського війська XIV-XV ст. у сучасній історіографії / М. М. Куцин // Аналітично-інформаційний журнал “Схід”. - № 7 (107). - Донецьк, 2010. - С. 92-98.
3. Куцин М.М. Нова та новітня французька історіографія Столітньої війни (1337-1453) / М.М. Куцин // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Історичні науки. - Вип. 17. - Острог, 2011. - С. 139.