Специфіка еволюції історизму на різних етапах розвитку класичної західноєвропейської та марксистської філософської думки. Аспекти критичної інтенції постмодерністської філософії в її ставленні до історизму. Тенденції у переосмисленні принципу історизму.
Аннотация к работе
Сучасний етап розвитку філософського знання характеризується зміною пізнавальної парадигми як в цілому, так і в площині філософії історії. Історизм як уособлення зв”язку між минулим і майбутнім, детермінованості суспільних явищ і подій, закономірного характеру їх змін - все це та багато іншого - виноситься "за дужки" історії. Сутнісні характеристики принципу історизму, специфіка його трактування в історії філософії розкриваються в працях Ф.Р. Одержані результати дають можливість по новому подивитись на традиційні способи пояснення людської історії, оцінити як підсумки критики історизму в контексті філософії постмодернізму, так і новітні філософсько-світоглядні конструкти, що зявляються в сучасній історіографії. У другому параграфі першого розділу “Становлення принципу історизму як продукту новоєвропейського раціоналізму” проводиться думка, що в епоху Просвітництва відбувається формування якісно нової стратегії історичного пізнання, здійснюється перехід від історизму як світоглядної установки, специфічного типу усвідомлення мінливості людського буття, до конституювання його спочатку в статусі локального методу історичної науки, а згодом в якості загальнонаукового і водночас філософського принципу пізнання історії.І в цьому контексті можна говорити про окремі етапи становлення історизму. У науковій і філософській літературі крім терміну “історизм” досить часто вживається ще один, дуже схожий на нього, але все ж відмінний, в першу чергу за звучанням, - “історицизм”. Епоха Відродження дає нові виміри історичності: історизуються простір і час, пропонуються нерелігійні схеми періодизації історії, висловлюються думки про суспільний прогрес. Важливу роль в процесі конституювання історизму як принципу відіграли ідея Дж.Віко про необхідність пояснення суспільної дійсності в контексті конкретних умов її функціонування, концепція філософії історії І. Дільтей, трактуючи історію перш за все як розвиток духу, замінює історизм методом “звернення до переживання”. В.
Вывод
В дисертації здійснено дослідження історизму як одного з фундаментальних принципів пізнання суспільного розвитку, міри присутності його та форм прояву в різних пізнавальних стратегіях, основних засад і напрямів критики даного принципу в постмодерністській філософії. Отримані результати репрезентують в загальному вигляді вузлові положення дисертації та авторську позицію, утримують в собі елементи наукової новизни.
Необхідно розрізняти два взаємопов”язані прояви історизму. Перший - це своєрідна світоглядна установка, в контексті якої людина фіксує плинність буття і власну включеність в потік історії. Крізь призму такого світобачення усвідомлюється мінливий характер реальності, взаємозв”язок минулого, теперішнього і майбутнього, спрямованість змін, що відбуваються. Другий прояв - історизм як пізнавальний принцип, як одна з базових засад методології пізнавальної діяльності, особливо стосовно суспільних процесів. У часовому вимірі спочатку формується перший прояв історизму. І в цьому контексті можна говорити про окремі етапи становлення історизму.
У науковій і філософській літературі крім терміну “історизм” досить часто вживається ще один, дуже схожий на нього, але все ж відмінний, в першу чергу за звучанням, - “історицизм”. В основному, головному зміст цих понять співпадає. Але вони є продуктом різних типів філософування. Перше належить до категоріального апарату марксистської філософії, хоча використовується і за її межами, друге - продукт західноєвропейської філософської думки. Вони функціонують в контексті різних методологій пізнання суспільного розвитку і належать до різних мовленнєвих структур. В рамках однієї методології увага дослідників спрямована на конструювання моделі історичного процесу в площині причинно-наслідкової детермінації, виявлення внутрішніх механізмів і форм взаємодії різних сфер суспільного життя, пошуку загальних законів розвитку та векторів спрямованості історичного поступу. Немарксистська філософія методологічно орієнтована на дослідження специфіки протікання конкретних суспільних процесів, особливостей різних епох, впливу історичних подій на життєдіяльність людей та їх участь в цих подіях.
Розпочинається процес становлення історизму в античності, яка продукує “природний історизм”. Його характерними особливостями є розчиненість людини в природі, абстрагування від змін, функціонування поза часовими координатами. Середньовіччя долає “природний історизм” за допомогою ідеї божественного творіння всього сущого, провіденціалізму, введення таких модусів часу, як минуле, теперішнє і майбутнє. Епоха Відродження дає нові виміри історичності: історизуються простір і час, пропонуються нерелігійні схеми періодизації історії, висловлюються думки про суспільний прогрес. Найважливіше те, що історизм тут має яскраво виражену антропоцентричність.
Епоха Просвітництва стала початком якісно нового етапу еволюції історизму. Саме в цей час він набуває статусу пізнавального принципу. В цьому прояві історизм максимально повно відповідав потребам класичного типу філософствування та його раціоналізованій методології. Важливу роль в процесі конституювання історизму як принципу відіграли ідея Дж.Віко про необхідність пояснення суспільної дійсності в контексті конкретних умов її функціонування, концепція філософії історії І. Гердера, обґрунтування історизму як принципу пізнання природного і суспільного буття Г. Гегелем. Особливого значення історизму надає марксизм. Він розглядає його не лише в ролі філософського, а й наукового принципу. В контексті пізнання суспільних процесів історизм бере на себе функцію вихідного методологічного положення. Виходячи з даного принципу будь-яке явище суспільного життя має розглядатись не як стале, незмінне, а в розвитку, в зв”язках з іншими явищами, в площині конкретних просторово-часових координат, з аналізом всього того, що викликало дане явище до життя, відслідковуванням його внутрішніх можливостей та оцінкою зовнішніх умов функціонування.
Кардинальне переосмислення місця і ролі історизму як принципу осягнення логіки суспільного розвитку відбувається в філософії на межі ХІХ-ХХ століть, коли формується некласична пізнавальна парадигма. Він стає тут об”єктом нищівної критики. Критична філософія історії у своїх різноманітних проявах (концепції В. Дільтея, В. Віндельбанда, Г. Ріккерта, О. Шпенглера та інших) зміщує акцент в пізнанні суспільства з розгляду його закономірностей, логіки функціонування на індивідуальний характер історичних подій. В. Дільтей, трактуючи історію перш за все як розвиток духу, замінює історизм методом “звернення до переживання”. В. Віндельбанд виключає з історичного пізнання принцип закономірності і ставить на його місце принцип “віднесення до цінностей”. Г. Ріккерт абсолютизує одиничні історичні події і виключає можливість підведення їх під закон.
Особливе місце в когорті критиків історизму займає К. Поппер. Він одним із перших серед філософів здійснив спробу, правда, не зовсім вдалу, розрізнити зміст термінів “історизм” та “історицизм”. Історизм для нього - це малозначущий факт, момент в рамках історицизму. Заперечуючи можливість відкриття тенденцій, а тим паче законів суспільного розвитку, прогнозування його перспектив, філософ розглядає історицизм то як безплідний, немічний метод, то як методологію і філософську основу передбачення майбутнього. К. Поппер дуже вільно трактує суть історизму, замінює його дійсний смисл власним суб”єктивним баченням. Наслідком цього стало те, що здійснювана ним критика-це критика не марксистської методології пізнання історичного процесу ( і тим самим її фундаментального принципу - історизму), а західних концепцій філософії історії і футурології, в яких метою історії, як науки, досить часто є не вивчення минулого, а прогнозування майбутнього.
Яскраво виражену антиісторицистську спрямованість має постмодернізм, що склався в кінці ХХ століття і відкрито претендує на роль світоглядної та пізнавальної парадигми сучасності. Він пропагує відмову від чітких дефініцій, в тому числі стосовно суспільних процесів, заперечує раціоналістично обґрунтовані істини та цінності, відкидає будь-які натяки на детермінізм в історичному розвитку, зміщує в пізнанні акцент на конкретні історичні явища і події, ліквідовує дистанцію між суб”єктом та об”єктом, активно залучає до свого пізнавального інструментарію методики, що використовуються конкретними науками для вирішення завдань прикладного характеру, пропагує плюралізм, абсолютизує відносність істини. В постмодернізмі історизм позбавляється своїх “прав” і фактично втрачає свій смисл. Є достатньо підстав стверджувати, що йому на зміну в межах означеної парадигми приходить антиісторизм.
Плюралістичний характер постмодерністського світобачення представлений в його філософії різними варіантами критики історицизму, що завжди здійснюється в контексті тієї чи іншої концепції, котра пропонує свій особливий підхід до пояснення історії, її окремих явищ, подій та процесів, використовуючи при цьому власний понятійний апарат, який, як правило, не має чітко визначеного смислового поля. Найбільш поширеними в постмодерністській філософії проявами нігілістичного ставлення до історицизму та його критики виступають метод “деконструкції” та критика логоцентризму (Ж. Дерида), генеалогічний метод (М. Фуко), критика метанаративів (Ж-Ф. Ліотар), концепція “нового історизму” та інші.
На противагу класичній методології пізнання суспільства, котра трактує його розвиток як прогресивну зміну однієї історичної епохи іншою, постмодерністська філософія заперечує ідею прогресу, особливо стосовно сучасного етапу людської історії. Бачення нею майбутнього відрізняється песимізмом. Така позиція представлена в концепціях “кінця історії” (Ф. Фукуяма) та постісторії ( Дж. Ваттімо та Ж. Бодрійяр). Сучасність в них розглядається як завершеність розвитку, фінал історії, останній щабель історичної динаміки.
Список литературы
1. Павлов Ю.В. Про специфіку модерну і постмодерну // Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 36. К.: ВЦ “Київський університет”, 2001. С. 72-73.
2. Павлов Ю.В. Критика історицистської раціональності в контексті філософії постмодерну // Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 38-41. К.: ВЦ “Київський університет”, 2002. С. 107-111.
3. Павлов Ю.В. “Новий історизм” як постмодерністський дискурс сучасності // Sententiae V (2002, № 1). С. 90-99.
4. Павлов Ю.В. Історизм як методологічний принцип пізнання: специфіка марксистського та західноєвропейського варіантів // Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 42-45. К.: ВЦ “Київський університет”, 2002. С. 301-302.
5. Павлов Ю.В. Історичні передумови постання принципу історизму // Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 49-51. К.: ВЦ “Київський університет”, 2003. С. 134 - 138.
6. Павлов Ю.В. Принцип історизму у філософії // Проблеми і шляхи удосконалення фундаменталізації і профілізації підготовки фахівців випускників виших технічних навчальних закладів: Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції, 10-12 жовтня 2000 р. К.: УДУХТ, 2001. С. 15-16.
7. Павлов Ю.В. От модерна к постмодерну: трансформация ценностей // Человек и христианское мировоззрение. Альманах. Выпуск 6: Семья, образование и образ жизни. Симферополь, 2001. C. 114-116.
8. Павлов Ю.В. Деконструкція історичного пізнання: методологія і практика // Обрії комунікації та інтерпретації. Матеріали VIII Харківських міжнародних Сковородинівських читань. Харків: “Екограф”, 2001. С. 268-270.
9. Павлов Ю.В. “Кінець історії” чи постісторія (Ф. Фукуяма та Ж. Бодрійяр) // Програма і матеріали 67-ї наукової конференції студентів, аспірантів і молодих вчених Українського державного університету харчових технологій, 24-25 квітня 2001 р. У 2 ч. Ч. 1. К.: УДУХТ, 2001. C. 33-34.
10. Павлов Ю.В. Соціальна творчість постмодерну // Матеріали 6-ї Міжнародної науково-практичної конференції “Творчість свободи як свобода творчості”. К.: НТТУ “КПІ”, 2001. С. 152-153.
11. Павлов Ю.В. Втрата історичності в структурі постмодерністського дискурсу (концепція епістемологічного розриву М.Фуко). // Філософська спадщина Г.С. Сковороди і сучасність. Матеріали IX Харківських міжнародних Сковородинівських читань (до 280 річчя Г.С. Сковороди). Харків: “Екограф”, 2002. С. 37-39.
12. Павлов Ю.В. Формування постмодерністської стратегії навчально-виховного процесу // Актуальні проблеми виховання студентів, формування їх як особистостей у вищих закладах освіти: Матеріали Міжнародної науково-методичної конференції, 9,10 жовтня 2002 р. К.: НУХТ, 2002. С. 19-20.
13. Павлов Ю.В. Постмодерн: новое видение ценностей // Человек и христианское мировоззрение. Альманах. Выпуск 7: Жизненные ценности и идеалы ХХ века. Симферополь, 2002. C. 49-51.
14. Павлов Ю.В. Віртуалізація життєвого світу як реалізація творчого потенціалу постмодерну // Творчість врятує світ: Матеріали 7-ї Міжнар. наук.-практ. конф. (22-23 травня 2003 р., м. Київ) / Укладачі: Б.В. Новіков, Г.В. Лобанова. К.: ІВЦ “Видавництво “Політехніка”, 2003. С. 208 209.