Ознаки об’єктивної сторони самовільного залишення військової частини або місця служби, його кваліфікуючі ознаки. Слідча та судова практика щодо застосування законодавства про кримінальну відповідальність за вчинення злочину, передбаченого ст. 407 КК.
Аннотация к работе
За статистичними даними Верховного Суду України та Генеральної прокуратури України, в 1997 році за вчинення злочинів, повязаних із ухиленням військовослужбовців від військової служби, було засуджено 870 осіб, в 1998 році - 496 осіб, в 1999 році - 345 осіб, в 2000 році - 182 особи, в 2001 році - 134 особи, в 2002 році - 153 особи, в 2003 році - 139 осіб, а в 2004 році - 135 осіб. У теорії кримінального права проблеми відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби вивчались недостатньо. Пленумом Верховного Суду України не було прийнято жодної постанови про судову практику в справах про військові злочини, де б розглядались питання кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби. У звязку з цим, були поставлені наступні задачі: дослідити розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби, що діяло в різні часи на українських землях, а також чинне кримінальне законодавство зарубіжних держав про відповідальність за цей злочин; В процесі дослідження було використано наступні методи: історичний (у процесі дослідження розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби); логіко-граматичний (при встановленні змісту певних понять КК, зокрема, "бойова обстановка", "воєнний стан" тощо); аналітичний (наприклад, при доведенні або спростуванні того чи іншого положення); порівняльно-правовий (зокрема, при порівнянні окремих положень КК 2001 року з відповідними положеннями кримінальних кодексів зарубіжних країн чи КК 1960 року); статистичний (при використанні статистичних даних, узагальненні кримінальних справ тощо); системно-структурний і функціональний (при дослідженні родового обєкта військових злочинів та безпосереднього обєкта самовільного залишення військової частини або місця служби).У Розділ 1 "Розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби, що було чинним на українських землях" аналізуються питання кримінальної відповідальності за цей злочин за Литовськими Статутами 1529, 1566, 1588 років, “Артикулом воинским с кратким толкованием” 1716 року, “Морским уставом” 1720 року, “Правами, за якими судиться малоросійський народ" 1743 року, “Полевим уголовным уложением для Большой Действующей армии” 1812 року, “Уставом Военно-уголовным” 1839 року, “Воинским уставом о наказаниях” 1869 року із змінами та доповненнями, що приймались на різних історичних етапах, нормативними актами радянської держави. У Розділі 2 "Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби за законодавством зарубіжних держав" досліджується діюче кримінальне законодавство зарубіжних держав, що передбачає кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби та суміжні злочини. Кримінальна відповідальність за злочини, повязані із самовільним залишенням військової частини або місця служби, передбачається або військово-кримінальними законами (США, Франція, ФРН), або розділом про злочини військовослужбовців у законах про організацію дисципліни в різних видах військ (Великобританія), або розділом про військові злочини кримінальних кодексів (законів) держав (КНР, Швеція, Данія, Республіка Болгарія, Естонська республіка, Латвійська республіка, Азербайджанська Республіка, Республіка Казахстан). Відповідно до Кримінального кодексу Азербайджанської Республіки, дезертирством є самовільне залишення військової частини або місця служби чи незявлення вчасно без поважних причин на службу тривалістю понад три місяці, а також ті ж діяння, вчинені з метою взагалі ухилитися від служби незалежно від тривалості. Ними, на думку автора, є особи, які призвані чи зараховані на військову службу незаконно; військовослужбовці, яких, незважаючи на настання передбачених законом підстав, не було звільнено з військової служби (наприклад, у звязку з досягненням граничного віку перебування на відповідному виді військової служби або із закінченням строку військової служби для осіб, що були призвані на військову службу); військовозобовязані під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів; військовополонені іноземних держав, у випадку їх тримання у полоні в Україні; особи, що не проходять військову службу відповідно до Закону України “Про загальний військовий обовязок і військову службу”, зокрема, особи керівного та рядового складу органів міліції, податкової міліції, установ з виконання покарань, підрозділів пожежної охорони, митної служби, цивільні особи, котрі займають посади Міністра оборони України і його заступників, працівники та службовці Збройних Сил України та інших військових формувань, працівники відомчої воєнізованої охорони, учні військових ліцеїв, допризовники, призовники, невійськовозобовязані особи, не взяті на військовий облік або зняті з нього, громадяни, що проходять