Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.) - Курсовая работа

Скільки подій спресовано на континенті за сто років: від остаточного його поділу між розвинутими капіталістичними державами Європи і успіхами та проблемами молодих африканських держав.Яким би не було бурхливим ХХ ст. в житті планети, найбільше змін воно принесло в регіони „Півдня”. Якщо до цього ці райони були майже ізольовані від світу, і, перш за все, чорна Африка, то лише за останні 100 р. ці народи включились у міжнародні звязки, включились не племенами чи групами, а молодими державами.Колоніальна імперія Франції за розмірами не поступалася Британській, але населення її колоній було в декілька раз менше, а природні ресурси бідніше. Більшість французьких володінь знаходились в Західній і Екваторіальній Африці і значна частина із них по території припадала на Сахару і напівпустинну область Сахяль і тропічні ліси: Французька Гвінея (Гвінейська Республіка), Берег Слонової Кістки (Кот-ДИВУАР), Верхня Вольта (Буркіна Фасо), Дагомея (Бенін), Мавританія, Нігер, Сенегал, Французький Судан (Малі), Габон, Чад, Середнє Конго (Республіка Конго), Убанги-Шари (ЦАР), Французький берег Сомалі (Джібуті), Мадагаскар, Коморські острови, Реюньон. Бельгія володіла Бельгійським Конго(ДРК, а в 1971 - 1997 рр. Заїр), Італія - Ерітреєю та Італійським Сомалі, Іспанія - Іспанською Сахарою (Західна Сахара), Німеччина - Німецькою Східною Африкою (сьогодні континентальна частина Танзанії, Руанди і Бурунді), Камеруном, Того і Німецькою Південно-Західною Африкою (Намібія). Але для отримання прибутків спочатку необхідні були величезні капіталовкладення для розвідки природних багатств, створення комунікацій, пристосування місцевої економіки до потреб метрополії, для придушення протесту корінних жителів і пошуки ефективних методів, щоб заставити їх працювати на колоніальну систему. Вони стверджували, що захоплення колоній відкриє в самих метрополіях багато робочих місць і ліквідує безробіття, поскільки Африка стане обширним ринком для європейської продукції і там розпочнеться грандіозне будівництво залізниць, портів, промислових підприємств.Серед 200 учасників були Кваме Нкрума, Джамо Кеніата, Хастинге Банда - у майбутньому президенти Золотого Берегу, Кенії, Ньясаленду, південноафриканський письменник Питер Абрахамс, відомі громадські діячі. Європейцям важко було зрозуміти африканців, і вони вважали їх малозрозумілими дітьми. Вони були завойовані військами Антанти і після війни за рішенням Ліги Націй передані країнам Антанти як підмандатні території: Тао і Камерун поділили між собою Великобританія і Франція, Німецька Південно Західна Африка дісталася ПАС, частина Німецької Східної Африки - Руанда і Бурунді були передані Бельгії, інша - Танганьїка - Великобританії. Без будь-якої хоча б мінімальної соціальної опори в середовищі місцевого населення африканця можна було б експлуатувати тільки постійно використовуючи військову силу і контроль. Яку б систему управління не використовувала колоніальна адміністрація, їй потрібні були освічені чиновники - африканці, чи то вожді, чи просто службовці певної ланки колоніального апарату, інакше управління було б неможливе.У ліквідації колоніальних режимів і переході політичної влади до африканців вся Африка бачила велике досягнення. З проголошенням незалежності африканці звязували великі надії. Африканці самі стали формувати всі ланки державного апарату, армії, поліції. Оскільки капіталізм в уяві африканців був звязаний з колоніалізмом і вже тому викликав розчарування, соціалістичні ідеї уявлялися дуже привабливими. Ще більш дійовим було твердження, що соціалістичний табір допоможе африканським державам взагалі уникнути труднощів капіталізму і перейти до більш високих форм розвитку, минаючи капіталізм.Расистські порядки існували на Півдні Африки з другої половини XVII ст. з часу створення Капської колонії, яка була заснована голландцями і на початку ХІХ ст. перейшла до рук англійців. Серед членів британської Співдружності режим апартхейда був ізольований, і власті країни в 1961 р. проголосили її Південно-Африканською Республікою (ПАР), уже поза Співдружністю. Перехід влади від білих до чорної більшості не супроводжувався ні кривавою банею, яку багато хто чекав, ні навіть скільки-небудь серйозними ексцесами на відміну від усіх інших країн Африки зі значним білим населенням (Алжир, Ангола, Мозамбік, Родезія - Зімбабве, Кенія), де така зміна влади була звязана з громадянськими війнами або збройними повстаннями. Були розроблені програми покращення умов життя і освіти для тих, хто зазнавав дискримінації, для їх включення в ті види діяльності, які раніше були монополією білих. В конголезьку кризу були втягнуті ряд держав Африки: ПАР, Ангола, Намібія, Уганда, Руанда, Зімбабве.

Зміст

1. Завершення колоніального поділу Африки. Африка і навколишній світ

2. Колоніальне освоєння Африки та його наслідки

3. Нові форми антиколоніального протесту

4. Друга світова війна та її наслідки. Рік Африки

5. Проблеми і труднощі молодих африканських держав

6. Режим апартхейда і його крах

7. Вступаючи у Вік ХХІ. Африка і світове співтовариство

1. Васильев Л.С. История Востока. - М., - 1994, т.2.

2. История Тропической и Южной Африки. 1918-1988. - М., - 1989.

3. Давидюк А. Тропическая и Южная Африка в ХХ веке. // Новая и новейшая история. - 2000. - №5.

4. Кораблев Ю. Образование Африканского союза: смена названия или постановка новых задач? // Азия и Африка сегодня. - 2001. - №8.

5. Андреев А. Африка: Эпидемия сепаратизма: можно ли приостановить ее распространение? // Азия и Африка сегодня. - 2001. - №3.

6. Васильев А. Большая африканская война. // Азия и Африка сегодня. - 2001. - №1, 2.

7. Винокуров Ю. Патрис Эмери Лумумба: взгляд сквозь годы. // Азия и Африка сегодня. - 2001. - №1.

8. Куприянов П. Сорок лет деколонизации Африки - время упущенных возможностей. // Азия и Африка сегодня. - 2000. - №8.

9. Косухин А. Политическое лидерство в странах Африки: основные черты и особенности. // Восток. - 2000. - №4.

10. Давидюк А., Филатова И. Англо-бурская война и Россия. // Новая и новейшая история. - 2000. - №1.