Концептуальні основи культурологічної теорії П.М. Біциллі - Автореферат

Зацікавлена увага до їх праць дозволить зрозуміти специфіку формування наук про культуру й особливість сучасного етапу їх становлення, виявити традиції і визначити тенденції їх подальшого розвитку, підняти престиж української науки в цілому. біциллі біографія культура культурологія Одним з учених, що стояли біля витоків культурології, був Петро Михайлович Біциллі (1879-1953) - чудовий медієвіст, філолог, літературознавець, історик культури («культуролог» у сучасному значенні цього слова). У його творчості історія переосмислюється й обґрунтовується переважно як наука про культуру, і відповідно до цього міняється розуміння її предмета і методу. Біциллі («Очерки теории исторической науки», «Салимбене: Очерки итальянской жизни XIII века», «Место Ренессанса в истории культуры» та ін.) повною мірою дають можливість реконструювати культурно-історичну концепцію ученого, оскільки саме медієвістика, зайнявши провідні позиції в гуманітарному знанні на рубежі XIX-XX століть, стала головним і привілейованим полем застосування нових дослідницьких методів, своєрідною лабораторією нової історичної науки. Біциллі; діахронічний метод у процесі викладу фактів наукової біографії вченого для розкриття еволюції його поглядів, зясування якісних змін у розробці тих або інших проблем; синхронічний метод, який передбачає сукупний аналіз двох або декількох явищ культури (зокрема наукових шкіл, переконань тих або інших дослідників) на певному етапі їх розвитку з урахуванням наявних взаємозвязків і можливих суперечностей; метод герменевтики, орієнтований на тлумачення складних, багатозначних текстів, дозволив на матеріалі робіт ученого зрозуміти і реконструювати його культурно-історичну концепцію.Біциллі (1879-1920)» реконструйовано початковий етап життєвого і творчого шляху вченого - період формування особливостей його особистості і наукового мислення. Крусман, представник петербурзької школи медієвістики, залучив Біциллі до ідей цієї школи, які полягали в цілісному розгляді явищ середньовічної культури, прагненні охопити всі взаємозвязані сфери життя суспільства, в інтересі до проблем світогляду і світосприймання, у пильній увазі до джерел. Біциллі «Место Ренессанса в истории культуры», у якій подано цілісну характеристику Відродження в його співвідношенні із Середньовіччям і Новим часом, визначено просторові й часові межі епохи. Історик вважав, що для кожної епохи властиві унікальні форми і прийоми мислення, що зумовлюють її внутрішню єдність, яку він називав «душею», «духом», «генієм», «інтуїцією» цієї культури. Таким чином, на відміну від попередньої історіографічній традиції головний наголос у вивченні історії Біциллі робив на дослідженні не зовнішніх подій, а внутрішнього світу окремої особи, чим і пояснюється його критичне ставлення до традиційних методологічних підходів, які ігнорують людський чинник в історії.Біциллі реконструйовано культурологічні й методологічні переконання вченого, обґрунтовано його погляд на історію як науку переважно про культуру; Біциллі охоплюють широке коло проблем, однак їм властива загальна лінія пошуків, внутрішній логічний звязок і взаємозумовленість, що дозволяє говорити про наявність у вченого цілісної культурно-історичної концепції, яка в основних рисах склалася до середини 20-х років ХХ ст. і залишалася незмінною протягом всієї творчої діяльності. Біциллі розглядає історію через призму культури, визнаючи їх аспектами єдиного живого процесу.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У висновках подано загальний підсумок роботи: 1. у результаті вивчення історичних праць П.М. Біциллі реконструйовано культурологічні й методологічні переконання вченого, обґрунтовано його погляд на історію як науку переважно про культуру;

2. творчість і наукові дослідження Петра Михайловича Біциллі нерозривно повязані з особливостями його життєвого шляху. На батьківщині (в Одесі) Біциллі зарекомендував себе як перспективний історик-медієвіст. В еміграції через низку обєктивних причин йому довелося відмовитися від поглибленого вивчення романського Середньовіччя, але накопичений досвід і знання уможливили спрямування наукових інтересів у сферу культурології, теорії історії, філології;

3. роботи П.М. Біциллі охоплюють широке коло проблем, однак їм властива загальна лінія пошуків, внутрішній логічний звязок і взаємозумовленість, що дозволяє говорити про наявність у вченого цілісної культурно-історичної концепції, яка в основних рисах склалася до середини 20-х років ХХ ст. і залишалася незмінною протягом всієї творчої діяльності. Змінювалися лише тематичні площини досліджень, що пояснюється умовами життя й особистими інтересами мислителя;

4. П.М. Біциллі розглядає історію через призму культури, визнаючи їх аспектами єдиного живого процесу. Кожна культура для нього - «індивідуум», якісну ознаку якого становить єдність «душі» як сукупності унікальних форм і прийомів мислення. Предметом історії й основою її періодизації для П.М. Біциллі є ставлення людини до світу і до Бога, що виражається в її переживаннях і творчих виявах, у відбитті й трансформації ідей у буденній свідомості людини. У звязку з цим увага переноситься на субєкт історичного процесу і його світосприймання. Вченого цікавить внутрішній світ як геніїв, так і «середньої» людини. Зміна однієї епохи іншою відбувається, на думку П.М. Біциллі, тоді, коли міняється «інтуїція» життя (сприйняття «матерії» культури у свідомості людей). Крім того, у своїх роботах дослідник розкриває найважливіші питання культурології: закономірності в житті культур, прогресу в культурі, співвідношення «культури» і «цивілізації», розглядає інші гуманітарні проблеми сучасної йому епохи;

5. у методології П.М. Біциллі формується новий підхід до вивчення історії, спрямований на цілісну реконструкцію світосприймання людей минулих епох, яке відрізняється від свідомості сучасної людини. Саме цим зумовлена специфіка пізнавального методу вченого («уживання», «розуміння»), особливості його роботи з історичними джерелами. Оскільки, на думку вченого, завдання історика - зрозуміти «душу» певної епохи та її особливості, то основними методологічними прийомами Біциллі вважає естетико-індивідуалізуючий метод і метод «уживання», він розширює методологічну базу шляхом залучення даних суміжних гуманітарних наук, а також пропонує створення шкали явищ культури для моделювання історичного синтезу. Наполягаючи на безперервності історичного процесу, дослідник, проте, закликає вивчати культури «в них самих», а не в їх співвідношенні з культурами інших епох;

6. П.М. Біциллі осмислював суть, завдання і методи історії в руслі спільного майже для всіх історичних шкіл кінця XIX - початку ХХ ст. процесу «антропологізації» гуманітарного знання, що став реакцією на кризу науки, викликану посиленням позитивістських тенденцій. П.М. Біциллі підтримав нове історичне розуміння, теоретичні основи якого викладено в працях В. Дільтея, Б. Кроче, Р. Ріккерта, М. Вебера, А. Бергсона й особливо в проблематиці французької школи «Анналів», однак деякі проблеми учений розробляв незалежно від західних колег (наприклад, реконструкцію історичної та соціальної психології, історичний синтез). Дослідник також поділяв основні положення Петербурзької школи медієвістики (школи Гревса) як російського представника «антропологічного повороту» - сприйняття цілісності історичного і культурного просторів, прагнення реконструювати епоху у всіх її звязках, вивчення психологічного світу представників епох, визнання історії як безперервного процесу;

7. новий підхід і методологія вироблялися вченим у працях, присвячених середньовічній історії. Так, на основі тексту «Хроники» Салімбене вчений у роботі «Салимбене: Очерки итальянской жизни XIII века» (1916) моделює свідомість «середньої» людини цієї епохи і реконструює її картину світу. У праці «Элементы средневековой культуры» (1919) Біциллі також відходить вид дослідження цього періоду в рамках методології історичної науки і пропонує новий спосіб осмислення епохи через реконструкцію світосприймання людей Середньовіччя. Автор наголошує на принциповій «інаковості» середньовічної свідомості, що полягає в її прагненні до універсалізму, символізму та ієрархізму. Ще однією істотною характеристикою середньовічного мислення, на думку автора, є його «статичність» (або «неісторичність»), що виражалося в сприйнятті світу як готового результату. Все це і визначає, на думку Біциллі, «дух» епохи. Розробки вченого в царині історичної та соціальної психології змінювали стереотипи сприйняття Середніх віків як «темного», «похмурого» часу і були новаторськими для початку ХХ століття;

8. пізніші роботи П.М. Біциллі, присвячені культурі Відродження, побудовані на тій же концептуально-методологічній основі - осягнення «душі» епохи через відтворення світосприймання її видатних представників (тут позначилася специфіка Ренесансу як «культури інтелігенції»). У працях П.М. Біциллі Відродження постає цілісною культурною системою, що не зводиться ні до Середньовіччя, ні до Нового часу. Проте, заперечуючи ідею радикального розриву епохи із Середніми віками, учений першим у вітчизняній науці вказав на джерела Ренесансу, якими є особа святого Франциска Ассизького і характер францисканського руху. Основу культури Відродження складали індивідуалізм, здатність сприймати ідеї як конкретні величини, здатність усвідомлювати себе як конкретну особистість, «virtu» (доблесть, гідність, призначення). «Дух» епохи повною мірою виразив себе у «відкритті» людини як творчої сили і світу як гармонії форм. Подальше «відкриття» світу як системи сил зумовило виродження культури Ренесансу в Італії і переродження її в раціоналізм Нового часу в країнах Північної Європи. Концепція Ренесансу П.М. Біциллі не схожа на жодну з традицій сприйняття цього явища в історії світової культури. У сучасній історіографії найбільш близькими до підходів ученого є погляди таких дослідників, як В.Ф. Шаповалов, С.С. Піскунова, М.С. Каган;

9. концепція П.М. Біциллі з його сприйманням життя як цілісності у всьому розмаїтті конкретних проявів, із пошуками в цих проявах загального сенсу та єдності актуальна й тепер. Постановка вченим проблеми вивчення психології і народної культури Середньовіччя уможливила багато сучасних підходів до вивчення культури цієї епохи. Ці ідеї стали особливо популярними у звязку з розвитком історії «ментальностей» і досліджень «інтелектуальної», або «нової культурної», історії. Використання принципу осягнення минулого і сьогодення через особистість дозволяє зарахувати П.М. Біциллі до піонерів історичної антропології. Ідея синтезу пізнавальних можливостей гуманітарних дисциплін для створення інтегрованого знання про культуру є основоположною в сучасній культурології. Методика дослідника є істотним внеском у становлення і розвиток методології наук про культуру. Інтерес ученого до культури, тенденція до сприйняття історії через її призму, висловлені ідеї і запропоновані підходи ставлять П.М. Біциллі біля першоджерел сучасного культурологічного знання.

1. Курамшина Ю.В. Творчество Петра Михайловича Бицилли в отечественной историографии / Курамшина Ю.В. // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2005. - № 68. - С. 20 - 23.

2. Курамшина Ю.В. Культурологические подходы к изучению истории Средневековья в творчестве П.М. Бицилли / Курамшина Ю.В. // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2007. - № 111. - С. 146 -149.

3. Курамшина Ю.В. Вопросы теории культуры в творчестве П.М. Бицилли / Курамшина Ю.В. // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2008. - № 135. - С. 67 - 70.

4. Курамшина Ю.В. Концепция Ренессанса в творчестве П.М. Бицилли

/ Курамшина Ю.В. // Гілея. - Київ, 2009. - № 22. - С. 265 - 272.

5. Курамшина Ю.В. Франциск Ассизский и истоки Возрождения в творчестве П.М. Бицилли / Курамшина Ю.В. // Культура народов Причерноморья. - Симферополь, 2009. - № 163. - С. 76 - 79.