Конструювання дійсності українців політиками: специфіка українського політичного тексту (2005-2010 роки) - Автореферат

Потреба аналізу політичної комунікації виникла сьогодні у звязку із виокремленням її як основи дослідницького поля нового напрямку в політичній науці, оскільки через дану призму розкривається сутність системи політичних потреб та відносин субєктів політики. Центр структури тексту виступає мобілізаційним стрижнем суспільства, тому вплив на нього є одним із визначальних чинників будь-якої політики. Дисертаційне дослідження виконано в межах комплексно-наукових дослідницьких тем «Проблеми правого забезпечення політичних і соціально-економічних перетворень в Україні» Донецького національного університету (номер державної реєстрації Г07/190107U001458); «Проблеми інтеграції України у світовий економічний та політико-правовий простір» Маріупольського державного університету (номер державної реєстрації 0105U008912). Метод структурно-функціонального аналізу допоміг дослідити центр структури українського політичного тексту; виявити стійкі комбінації знаки, які входять до складу найбільш поширених стереотипів українців; зясувати роль знаків, до яких політики частіше зверталися при конструюванні дійсності населення. Саме, спираючись на їх концепцію Тексту та категорії («значення», «текст», «інтертекстуальність», «слід», «центр структури», «конструкція» та «деконструкція», «автор», «читач»), автором було розроблено методологію дослідження конструювання дійсності українців політиками у вказаний період.У першому розділі - «Теоретико-методологічні застави дослідження семіотики політичного тексту» - зясовано семіотичні теоретико-методологічні підходи у контексті вивчення політичного тексту, особливості постструктуралістської методології конструкції і деконструкції дійсності; визначено методи теорій комунікації при аналізі шляхів конструювання дійсності; розроблено авторську методологію дослідження конструювання дійсності українців політиками. Структуралісти переконані, що знак може існувати лише у системі - у поєднанні з іншими знаками. Залежно від сприйняття читача, будь-які знаки можуть змінювати своє значення, а відповідно і текст. Лассуелла, К.Шеннона та У.Уівера, М.Дефлера, підходів У.Шрамм і Ч.Осгуда, Г.Малецьке, автором запропоновано схему аналізу процесу передачі повідомлення від політичного лідера аудиторії: хто повідомляє (посада політичного лідера) > інформаційний привід (чому політик саме в цей момент вирішив запустити повідомлення) > канал передачі (телебачення, газета, Інтернет, особисте спілкування тощо) > політичні умови, які впливають на суть повідомлення > мета повідомлення (чого комунікатор прагнув досягти) > тези (виходячи із політичних умов та завдань, які саме тези мали б бути запущені, з використанням яких груп знаків) > контент-аналіз та дискурс-аналіз виступу (виявлення основних повідомлень у виступі, кількісних аналіз виступу, виявлення груп метафор, знаків) > аналітична записка (наскільки вдало, на думку автора, були запущені створенні повідомлення; чи співпадають вони з тими тезами, які мали бути на думку модератора). «Авторська методологія дослідження конструювання дійсності українців політиками» - запропоновано вважати, що будь-яка дійсність є семіотичною, тобто складається зі знаків.Дійсність завжди складається зі знаків, її можна «розібрати» на знаки та сконструювати нову модель, змінивши їх комбінацію. Відповідно до теорії Ф.де Соссюра, до якої звертається автор, знак має наступну структуру: інтерпретанта - образ в уявленні людини; референт - предмет, на який вказує знак; репрезентант - фізична форма знаку. Конотативну дійсність конструюють політики (пояснюючи факти за допомогою доцільних їм знаків), визначальні за своїм впливом, інститути, провідні діячі, «читач». Конструювання моделей дійсності відбувається через текст, який складається з усіх знаків, стереотипів, міфів, установок, притаманних даному суспільству в обраний відрізок часу. Президенту вдалося закріпити знак «Голодомор» у центрі структури, але не у комбінації зі знаком «геноцид». Ю.Тимошенко не приймала участь у конструюванні історичної моделі дійсності.

Основний зміст дисертації

1. Дійсність завжди складається зі знаків, її можна «розібрати» на знаки та сконструювати нову модель, змінивши їх комбінацію. Під знаком розуміється асоціативна категорія, що викликає звязок між предметом та його образом у свідомості індивіда. Відповідно до теорії Ф.де Соссюра, до якої звертається автор, знак має наступну структуру: інтерпретанта - образ в уявленні людини; референт - предмет, на який вказує знак; репрезентант - фізична форма знаку. У знака завжди є одна денотативна інтерпретанта та може бути безліч конотативних інтерпретант.

2. Як і знак, дійсність буває денотативною та конотативною. Денотативна дійсність найбільше наближена до реальних подій - це факти, дані соціологічних досліджень, цифри, інформація, трактування якої обмежено, і не припускає нової комбінації знаків. Конотативну дійсність конструюють політики (пояснюючи факти за допомогою доцільних їм знаків), визначальні за своїм впливом, інститути, провідні діячі, «читач».

3. Конструювання моделей дійсності відбувається через текст, який складається з усіх знаків, стереотипів, міфів, установок, притаманних даному суспільству в обраний відрізок часу. Текст містить у собі всі факти, розповіді, інтерпретації, які зявляються. Політики прагнуть виступити єдиним автором тексту, навязуючи читачу (населенню) свій варіант подій - модель дійсності. Проте ні в кого з політиків немає «авторських прав», читач сам обирає, якій інтерпретації вірити, а якій - ні. Читач може сконструювати нову модель дійсності, переосмислюючи запропоновані йому комбінації знаків.

4. Текст неможливо структурувати, він весь час знаходиться у процесі створення. Він містить у собі всі інтерпретанти знаків і подій, розповіді, міфи, стереотипи, які колись зявлялися у даному суспільстві. Проте кожний текст має свій центр структури, який його організовує та робить єдиним цілим - це сукупність тих стереотипів та міфів, яким вірить більшість населення. Це «внутрішні цінності» читача, через які він пропускає отриману інформацію. Центр структури може змінюватися, проте він складається з найбільш стійких комбінацій знаків - це переконання суспільства. Політики прагнуть контролювати центр структури, змінювати у ньому міфи на власну користь.

5. Політичний пласт центру структури українського політичного тексту (2005-2010рр.) є слабким, що давало можливість політичним лідерам закріпити у ньому власні міфи. Закріпити власні міфи у центрі структури означало змусити населення «мислити» певними та вигідними політикам категоріями. При цьому модератори використовували ситуацію, що склалася, для боротьби за голоси електорату, а не для обєднання суспільства. Через це вони навмисно зверталися до тих інтерпретант, які негативно сприймалися електоратом опонента. Така схема мала продемонструвати власним прихильникам, що їх лідер чітко знає, де «свої», де «чужі», а значить, активізувати електорат заради «спільної перемоги».

6. В Україні протягом 2005-2010 рр. В.Ющенко, В.Янукович та Ю.Тимошенко виступали авторами тексту, водночас, прагнучи контролювати його центр. В.Ющенко намагався змінити історичні міфи центру структури. Це викликало негативну реакцію населення східних областей України, для якого відношення до запропонованих знаків було негативним. Було досліджено наступні моделі дійсності, які формували політики у досліджуваний період: «помаранчева революція», «українська історія», «розвиток України», «розкол».

7. Після президентських виборів 2004 року всі три політики конструювали моделі розколу України, звинувачуючи у ньому своїх опонентів. Ю.Тимошенко використовувала для цього знаки «Донецьк», «Львів», «Схід», «Південь», «трьохсортна карта», «Глєб Павловський». В.Ющенко підтримував міф про розкол нації, але не культивував його, адже Главі держави було не вигідно визнавати його. Знаки, на які спирався Президент - «історія», «мова», «релігія».

В.Янукович підтримував та розвивав міф про розкол нації, використовуючи метафору хвороби (знаки - «рани», «біль», «кров»). Знаки розколу - «майдан» та кольори - помаранчевий та біло-синій. В.Янукович не називав авторів міфу щодо розколу нації, водночас він не виправдовувався на відповідь у звинувачення з боку своїх конкурентів. Він лише констатував розкол як факт.

Українське суспільство не сприйняло міф про розкол у тому форматі, який навязувався авторами. Цей міф трансформувався та поширився в інший - «Схід» і «Захід» України відрізняються, мають різні ціннісні системи, не зможуть зрозуміти один одного. Зявилися та закріпилися знаки «Схід» і «Захід», які покликані підкреслити соціокультурні відмінність між регіонами.

8. В.Ющенко прагнув змінити історичний пласт центру структури, конструюючи модель дійсності, в якій Голодомор визнаний геноцидом українського народу, закріплена комбінація знаків «тоталітаризм-комунізм-СРСР», героями України є УПА, Бандера, Петлюра. Ці знаки позитивно сприймалися у західних областях, проте негативно у східних. Президенту вдалося закріпити знак «Голодомор» у центрі структури, але не у комбінації зі знаком «геноцид». Ю.Тимошенко не приймала участь у конструюванні історичної моделі дійсності. Опонентом В.Ющенка став В.Янукович, який спираючись на читачів східних областей, підтримував варіант «російської-радянської» моделі історичної дійсності, в якій ставлення до цих знаків було крайнє негативним.

В.Ющенко прагнув змінити знак «Велика Вітчизняна війна» на «Друга світова», адже перший несе собою звязок з Радянським Союзом та Росією як його наслідницею. Така комбінація знаків не була повністю закріплена у центрі структури. В.Ющенко запропонувавши конфліктний міф щодо воїнів УПА, який не прижився, не запустив загальнонаціонального міфу щодо цієї війни. «Велика Вітчизняна війна», частину подвигу якого розділяв український народ, перетворилась у невиразну «Другу світову» без особистого сприйняття.

9. Моделі розколу країни та історичної дійсності поглиблювали міфи у суспільстві про те, що «Схід» і «Захід» різні, а саме: на Заході - українська ідентичність, на Сході - російська; з українською культурою ідентифікують себе більше україномовних громадян, з російською - російськомовних. Ніхто з політиків не займався руйнацією цього міфу, та не пропонував альтернативні моделі дійсності. Національна ідея була присутня лише у дискурсі Президента України Віктора Ющенка, де метафора батьківщини посідала головне місце. Проте Президент не запропонував нову систему знаків, яка б виразно репрезентувала національну ідею, а звертався до загальних знаків - «Батьківщина», «Україна», «держава», які не несли конкретного міфу.

Образ України В.Ющенко моделював за допомогою метафор родини та дому - вони мали закріпити схему сприйняття держави як єдиного дому, в якому мешкає одна родина - українці. Така комбінація знаків мала б сприяти єдності нації, звязати українців з історичним минулим («наші предки») та задовольнити політичні амбіції Президента, оскільки головою цієї родини і дому він бачив себе (так, В.Ющенко називає себе «глава держави»).

10. Мітинги на Майдані незалежності отримали наступні інтерпретації: у 2004 році люди вийшли на «Майдан» та здійснили мирну революцію; «помаранчева революція» принесла демократію в Україну; до «помаранчевої революції» в Україні був диктаторський режим - «кучмізм» (новий знак, який зявився після виборів 2005 року та закріпився у семіотичній системі).

Ю.Тимошенко, один із лідерів мітингів на Майдані Незалежності у 2004 році, більше за інших закріплювала знак «революція», підкріплюючи його іншими знаками («помаранчева», «намет», «прапор»). Це відповідало загальному настрою лідери БЮТ - підкреслити «завоювання», «боротьбу», «страждання». В.Ющенко намагався уникати знаку «революція», надаючи перевагу знаку «Майдан», закріплюючи за ним інтерпретанти «свобода», «демократія», «перемога». Таким чином Президент конструював дійсність, в якій він отримав владу не в наслідок перевороту, а легітимним шляхом. В.Янукович визнав знак «помаранчева революція», проте намагався або уникати його, або повязувати із знаками метафори театру та блефу. Таким чином, він інтерпретував згадані події як «маскарад».

Читач повірив моделі «помаранчевої революції» (проте він більшою мірою повірив іншому автору - ЗМІ, які активно поширювали цей знак). В українському політичному тексті закріпилися знаки «помаранчева революція», «Майдан», «свобода». Вже наприкінці президентської каденції В.Ющенка всі політики намагалися уникати цієї моделі дійсності - якщо у 2005-2006 рр. вона була доволі сильною, то вже у 2010 році фактично не використовувалася.

11. Усі три політика конструювали модель дійсності, в якій попередня влада завжди «погана»; нова влада буде «добра». Це не викликало довіри у читача, який постійно чув одну комбінацію знаків - «погана влада». Ю.Тимошенко по відношенню до опонентів використовувала знаки - «закрита», «заплутана», «відсторонена від людей» («кабінети чиновників», «коридори»). Перебуваючи на владних посадах, вона формувала інший варіант дійсності, запроваджуючи метафору релігії - «очищення».

В.Янукович повязував знаки «нова влада» - «помаранчеві» - «корумпована», «неефективна», «непрофесійна». У період свого премєрства В.Янукович формував позитивні міфи щодо влади за допомогою знаків «відповідальність», «реформа», «модернізація», «оптимізація».

В.Ющенко закріплював комбінацію знаків, що влада це зло, та ставив себе вище цього поняття (саме тому він схвалював чи не схвалював дії премєра чи опозиції, «контролював» та «вимагав»). Як і у випадку з Ю.Тимошенко, знаком поганої влади є «службові кабінети». Так само він казав і про формування «нової влади» або шляхом «очищення» (вже згадуваний знак метафори релігії), або насильницьким способом («повернемо владу обличчям до людей»). Міф про «нову владу» складався зі знаків «демократична», «гідна», «дбає про людей», «служіння громадянам».

Населення України одностайно прийняло міф про погану владу, проте не закріпився міф про очищення влади (він активно присутній в українському політичному тексті, але йому «не вірять» читачі). Образ чиновника також придбав негативні риси, бо комбінація «кабінет чиновника» стала стереотипом та вказувала на віддаленість представників влади від інших людей.

12. Політики конструювали дійсність кризи, використовуючи метафори розколу («рів»), війни («кров», «бій», «війна», «патрон»), хвороби («чума», «рани», «біль», «параліч», «залікуємо») тощо.

13. Позитивні тенденції (або прагнення до них) конструювалися за допомогою метафор бізнесу, будівництва, спорту, технологій, часу, шляху. Описуючи бажання, обіцянки або дії, які мали позитивно сприйнятися читачем, політики використовували метафору шляху («стати на шлях», «прокладати шляхи», «сільського пейзажу»), він має природне походження, тому він часто «важкий» (перепони, каміння на шляху - «шлях до процвітання не встелений шлях України», «відкриті шляхи», «дорога», «рухатись», «крок»). Знак «дороги», який означає прагнення до мети, властивий багатьом семіотичним системам. В українському семіотичному вимірі знак «шлях» сприймається як частина традиційного квітами»), «довгий» (що вказує на те, що невідомо коли хтось дійде до мети, «рухатись»). Там, де превалює посткомуністична свідомість, це слово асоціюється з правильним механізмом дій («верною дорогою идете, товарищи» - цей вислів дослівно використовував В.Ющенко: «ми йдемо єдиною вірною дорогою»).

Політики, використовуючи міфи комуністичної системи, активно залучають метафору шляху, бажаючи переконати населення, що саме вони знають правильну модель розвитку («шлях до Бога», «шлях до процвітання»). Проте вони свідомо чи несвідомо не звертали увагу на негативний смисл, який несе ця метафора: шлях - це абстрактна категорія, яка не містить концептів швидкості, завершеності, конкурсу, а головне - перемоги. Це особливо помітно у порівнянні з такими знаками, як «дистанція», «автострада», «гонки», «швидкість» тощо. У сучасному суспільстві, яке діє скоріше за правилами «перегонів», шлях символізує скоріше відсталість, ніж розвиток (особливо у поєднанні зі знаком «крок», який ніяк не може вказувати на швидкість змін - «це кроки на шляху до української державності»). В.Янукович намагався корегувати значення метафори, використовуючи поряд з нею метафори часу - він задіяв знак «старт», «відлік часу», але і в даному випадку ми бачимо «початок», але не фініш, досягнення мети.

14. В.Янукович та В.Ющенко для відображення тенденцій розвитку використовували метафору будівництва, але якщо у В.Януковича знакові компоненти метафори означали будівництво нового, якісного продукту («розбудуємо», «міцний фундамент», «дім», «стовп» і навіть вихід із кризи - «капітальний ремонт»), то у дискурсі В.Ющенка ця метафора скоріше вказувала на відновлення («підняти Україну з руїн») та єдність («Україну будує кожен з нас»).

15. Віктор Янукович залучав до українського політичного тексту метафору бізнесу, що на думку автора є правильною стратегією. Політичні відносини будуються як в бізнесі («партнери» - «конкуренти»), де діють чіткі правила гри («домовленості»). Ю.Тимошенко використовувала метафори спорту та технологій, але їх можна назвати скоріше епізодичними: метафора спорту демонструвала вищу якість результату, перемогу (знаки «олімпійські чемпіоні», «збірна України по футболу»), а не відносини у суспільстві - конкуренція (у тому числі політична, економічна) як спортивні ігри. Навіть у підготовці до проведення чемпіонату по футболу «Євро-2012», право на яке Україна виграла, чиновники зверталися до метафори лузера («Україна не встигає», «Україна не готова», «нас позбавлять права», «Євро під питанням» тощо), а не спорту - яке місто швидше і якісніше підготовиться до чемпіонату, спонукання населення взяти участь у підготовці тощо. Метафору технологій Ю.Тимошенко залучає як приклад сучасності, але використовує її у негативному контексті (протиставлення технологій та людських якостей).

1. Демішева І.О. Метафори у дискурсі Юлії Тимошенко / І.О. Демішева // Нова парадигма: Журнал наукових праць / [гол. ред. В.П. Бех]. ? К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2007. ? Вип. 70. - С. 176 - 184.

2. Демішева І.О. Семіотичний аналіз дискурсу Юлії Тимошенко / І.О. Демішева // Грані: науково-теоретичний та громадсько-політичний альманах / [Гол.ред. С.В. Шевцов]. - Дніпропетровськ: Видавництво «Грані», 2008. - № 5. - С.154-158.

3. Демішева І.О. Метафори у дискурсі Віктора Ющенка / І.О. Демішева // Політичний менеджмент. - 2008. - № 6. - С. 151-159.

4. Демішева І.О. Застосування теорій Чарльза Пірса та Чарльза Морріса до семіотичного аналізу політичного дискурсу / І.О. Демішева // Грані: науково-теоретичний та громадсько-політичний альманах / [Гол.ред. С.В. Шевцов]. - Дніпропетровськ: Видавництво «Грані», 2010. - № 2. - С.173-178.

5. Демішева И. Самопізнання української молоді через діалог культур / І.О. Демішева / Материалы IV международной научно-практической конференции «Молодежь и государство» / Под.ред. В.В. Лыкова. - Донецк: ООО «Типография «Новый мир», 2006. - С.174-175.

6. Демишева И.А.Политический дискурс: семиотический аспект / И.А.Демишева / Дискурсология: методология, теорія, практика. Доклады третьей международной научно-практической конференции, посвященной 40-летию студенческой революции 1968г. и корифеям Франкфурсткой школы / Под ред.О.Ф.Русаковой. - Том 1. - Екатеринбург: Издательский дом «Дискурс Пи», 2008. - С.80-82.