Розкриття сутності консенсусу як принципу сучасної демократії та змісту конкретних механізмів його застосування в політичній практиці демократичних суспільств. Соціальні перешкоди розвиткові консенсусної практики в сучасному українському суспільстві.
Аннотация к работе
Актуальність теми дослідження обумовлюється нагальними завданнями державного будівництва у незалежній Україні. Проте й досі в українській політології консенсус розглядається або як статична характеристика плюралістичної демократії, або як одна з форм вирішення вже наявного конфлікту (чи навіть як одна з його стадій), тобто у річищі конфліктології. Відповідно до поставленої мети та з урахуванням необхідності забезпечення виходу на новий рівень теоретичного осмислення проблеми у дисертації вирішуються наступні основні задачі: розглянути становлення та сутність теоретичних підходів до проблеми суспільно-політичного консенсусу; Зокрема, було використано такі основні методи: описовий - для розгляду теоретичних підходів до проблеми суспільно-політичного консенсусу та розкриття значення принципу консенсусу в умовах сучасної демократії; системний - для аналізу особливостей застосування принципу консенсусу в різних сферах суспільно-політичного життя; порівняльний - для виявлення спільного, особливого і специфічного у різних концепціях та механізмах консенсусного порозуміння; історичний - для вивчення розвитку консенсусних процесів у їхній динаміці; структурно-функціональний - для прогнозування можливостей застосування принципу консенсусу в політичній практиці сучасної України. Дисертаційне дослідження є однією з перших в Україні робіт, де встановлюється й обґрунтовується суспільно-політична значущість консенсусу як динамічного феномена сучасної демократії.У “Вступі” подається загальна характеристика дисертаційної роботи: обґрунтовується актуальність обраної теми, зазначається її звязок із існуючими програмами науково-дослідної діяльності, формулюються обєкт і предмет дослідження, його основна мета, відповідні конкретні задачі та необхідна для їх реалізації методологія, висвітлюються наукова новизна, теоретичне і практичне значення та апробація одержаних результатів, вказується кількість авторських публікацій з досліджуваної тематики, а також коротко розкривається структура рукопису. Макіавеллі висловив кілька цікавих ідей щодо поєднання та гармонізації інституційних і морально-виховних чинників консенсусотворчого впливу на суспільство з боку політичної влади. Саме вони визначили, змістовно розкрили й обґрунтували такі повсякчас актуальні засади громадського порозуміння (а отже й реалізації принципу консенсусу), як рівність та особиста свобода комунікантів, добровільність, раціоналізм. Окрім того, Пенн і Коменський розглядають консенсус не лише в якості засобу вирішення вже наявного конфлікту, але й як механізм усунення можливих конфліктогенних чинників. Суспільства першої з цих двох груп внаслідок своєї гомогенності володіють значним потенціалом базового (тобто на рівні цілого соціуму) консенсусу.Проведене дослідження підтверджує, що консенсус як добровільна і тривала згода учасників певних комунікативних процесів є надзвичайно важливим феноменом суспільно-політичного життя. Однак формування розуміння консенсусу саме як принципу погодження різноспрямованих інтересів, способу організації державного врядування мало складний і суперечливий характер. Протягом тривалого часу поняття згоди ототожнювалося із політичною стабільністю та соціальним порядком взагалі. Лише у ХХ столітті явище консенсусу почало сприйматися дослідниками більш глибоко, в якості необхідної передумови громадянського миру, набагато бажанішої і надійнішої ніж будь-які силові методи. Саме з цих міркувань логічно постало й формально-юридичне визначення принципу консенсусу як такого ступеня узгодженості позицій, коли жодна із зацікавлених сторін не має принципових заперечень щодо спільно виробленого рішення.
План
2. Основний зміст дисертації
Вывод
Проведене дослідження підтверджує, що консенсус як добровільна і тривала згода учасників певних комунікативних процесів є надзвичайно важливим феноменом суспільно-політичного життя.
Однак формування розуміння консенсусу саме як принципу погодження різноспрямованих інтересів, способу організації державного врядування мало складний і суперечливий характер. Протягом тривалого часу поняття згоди ототожнювалося із політичною стабільністю та соціальним порядком взагалі. Лише у ХХ столітті явище консенсусу почало сприйматися дослідниками більш глибоко, в якості необхідної передумови громадянського миру, набагато бажанішої і надійнішої ніж будь-які силові методи. Адже вільне та свідоме слідування індивідів певній єдиній меті, на ґрунті здорового глузду і раціональної мотивації, завжди ефективніше за примусове підпорядкування тій чи тій системі. Саме з цих міркувань логічно постало й формально-юридичне визначення принципу консенсусу як такого ступеня узгодженості позицій, коли жодна із зацікавлених сторін не має принципових заперечень щодо спільно виробленого рішення.
Покладене в основу принципу консенсусу врахування думки кожного з комунікантів матиме сенс тільки за умови їхньої цілковитої рівноправності і субєктності. У демократичних суспільствах рівноправність та субєктність складників забезпечуються за допомогою механізмів поділу влад, а також пропорційного (а в окремих випадках і завищеного) представництва соціально-групових інтересів в органах управління. При цьому принцип консенсусу у політичній практиці сучасних демократій не завжди є формалізованим і нормативно зафіксованим. І все ж саме законодавча обумовленість та деталізація консенсусних процедур здатна надати перебігові суспільних конфліктів контрольованого характеру.
В період “холодної війни” й біполярного світу принцип консенсусу здобув визнання і як засіб вирішення міжнародних протиріч. Свідченням цього стало зростання кількості рішень робочих органів ООН, прийнятих загальною згодою держав-учасниць, іноді навіть без проведення формального голосування. Однак зникнення барєрів ідеологічної конфронтації наприкінці 1980-х років несподівано ускладнило перспективи консенсусного врегулювання проблем світової політики. Адже перемога однієї із сторін у “холодній війні” певною мірою реанімувала віру в право сили й правоту сильнішого. Крім того, тріумф глобалізації зумовив вихід міжнаціональних і міжкультурних контактів з-під контролю спеціалізованих державних структур та механізмів, до чого людство вочевидь не було готове.
Конфлікти глобалізованого соціуму, спричинені безпосереднім зіткненням носіїв різних світоглядів, виявилися надто глибокими й динамічними. Як наслідок, істотно загострилася давня суперечність між оперативністю та загальноприйнятністю сценаріїв вирішення конфліктних ситуацій. Наприклад, для розвязання косівської кризи у відносинах між сербами та албанцями було обрано шлях швидкого силового придушення, а не продовження діалогу, який мав би виявити “точки дотику” в позиціях ворогуючих сторін і таким чином сприяти виробленню ними взаємоприйнятного рішення. Проте подальші події у цьому регіоні показали, що альтернативи копіткому пошукові згоди немає.
У звязку з цим виявляється діалектичне поєднання консенсусу і демократії: демократичний устрій неможливий без сталої згоди суспільних груп (що доведено ще працями Макіавеллі), водночас тільки демократичні інститути спроможні привести суспільство до належного порозуміння.
В сучасній Україні принцип консенсусу наразі ще не знайшов необхідного практичного втілення. Якщо не враховувати законодавчо обумовленого консенсусного прийняття рішень окремими колегіальними державними органами, то ступінь впровадження механізмів “правління згоди” у політичну систему є недостатнім. І причиною цього є не лише загальні проблеми перехідного суспільства з важкою спадщиною тоталітарного минулого (соціальна неструктурованість, слабкість еліт, відсутність досвіду консенсусного дискурсу тощо). Присутнє й свідоме уникання більшістю політичних сил і лідерів консенсусних норм з огляду на міркування політичної конюнктури.
Несприятливу для порозуміння атмосферу створюють перебіг виборчих кампаній, що задає конфронтаційного алгоритму відносинам між владою та опозицією як під час, так і після виборів, а також наявна схема формування виконавчої вертикалі. Отже, в нашій країні принцип консенсусу потребує на невідкладне застосування передусім у виборчих технологіях та взаємодії Президента і парламента при кадровому комплектуванні урядових структур.