Іконопис - Курсовая работа

Вступ Іконописне мистецтво - своєрідне, оригінальне явище в історії вітчизняної культури. З усвідомленням масштабу духовної катастрофи за роки тоталітарного режиму виникла необхідність осмислення втраченої сакральної спадщини, а також регенерації українського іконопису як цілісного мистецького явища. Цінні відомості, що сприяли відтворенню загальної картини розвитку художнього життя на України у ХІІІ-ХVІІІ ст., його зв’язку з подіями в різних регіонах, проблемами, що порушувались у колах київських та львівських майстрів, а також багатий ілюстративний матеріал, що полегшує проведення порівняльної характеристики, міститься в книгах П. О. Білецького “Українське мистецтво другої половини ХVІІ-XVIII ст.”, А. А. Жаборюка “Український живопис доби середньовіччя”, П. М. Жолтовського “Український живопис ХVІІ-ХVIIІ ст.”, “Художнє життя на Україні ХVІ-ХVІІ ст.”, “Монументальний живопис на Україні ХVІІ-ХVІІІ ст.”, В. А. Овсiйчука “Українське мистецтво другої половини ХVІ-ХVІI ст.”, “Майстри українського бароко”, В. Овсiйчука, Д. Крвавича “Оповідь про ікону”. Об’єктом даного дослідження виступає іконописне мистецтво періоду Нового часу, як своєрідне, оригінальне явище в історії української культури. Основна мета даної курсової роботи полягає у вивчені іконопису в єдності історичних, іконографічних, типологічних, образно-стилістичних аспектів української художньої культури. Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань: дослідити історію українського іконопису Нового часу (XIII-XVIII ст.); розглянути стильову концепцію розвитку українського іконопису; дослідити канони написання ікон та символічне значення зображуваного; визначити теологію ікони; проаналізувати іконографію пам’яток сакрального мистецтва. У додатках розглянуто ілюстрації образів Богоматері-Одигітрії, ікони «Страшний суд», рогатинського іконостасу. Розвиток українського іконопису 1.1 Історія іконопису України та його стилів з середини ХІІІ - кінець ХVI століть Як один із провідних жанрів Нового часу живопису ікона набула в Україні широкого розвитку. Розвиваючись під духовним протекторатом Візантії, вбираючи її естетичні та художні ідеали, українська ікона з часом виробила свій стиль, свої мистецькі особливості і сформувала самостійну національну школу, що посіла своє місце серед європейських шкіл епохи середньовіччя. Землі України стали ареною загарбницьких війн і битв, внаслідок яких вже наприкінці XIV - у XV столітті вони опинилися під владою сусідніх держав: Королівство Польське приєднало Галичину, Велике князівство Литовське - Волинь і Придніпровя, Угорщина - Закарпаття, Молдавія - Буковину. Поряд з Києвом, який ще зберігав значення художнього центру, все більшу роль починають відігравати Галичина та Волинь. Іконографічний тип Волинської Богоматері - Перивлепти (Прекрасної собою) є варіантом Одигітрії. Це найтрагічніший образ Богоматері в давньому українському іконописі. В українському іконописі особливо помітним стає прагнення вийти на самостійний шлях, знайти власний стиль, не відриваючись від художніх традицій та спираючись на могутній пласт народних естетичних уявлень. Величний, ідеально красивий образ Христа забарвлено в теплі, мякі тони. В іконі Христос постає Вседержителем, проте не грізним суддею: в його образі відсутні риси суворості та аскетизму. На межі XV і XVI століть в українському іконописі помітне співіснування різних тенденцій і напрямів: з одного боку, прагнення до величної, узагальненої класичної форми, з іншого, - схильність до вільної індивідуальної стилістики у трактуванні сюжетів. До давньої традиції тяжіють аскетично суворі, відчужені лики святих в іконі «Апостоли Петро та Павло». Особливо напруженим і насиченим подіями періодом був рубіж XVI і XVII століть. Більшість українських іконописців набували майстерності в малярні Києво-Печерської лаври, яка користувалась великою повагою та авторитетом і за межами України.