Історіографія проблеми українсько-білогвардійських стосунків в дослідженнях радянських і сучасних істориків. Відновлення директорії Української Народної Республіки і її відношення з білогвардійцями і силами Антанти. Український антибільшовицький фронт.
Аннотация к работе
1.2 Українсько-білогвардійські відносини у дослідженнях радянських та сучасних російських істориків 1.3 Сучасна українська історіографія проблеми 2.2 Невдала спроба Антанти створити спільний українсько-білогвардійський антибільшовицький фронт 2.3 Поглиблення антагонізму між українцями та білогвардійцями 3.
План
Зміст роботи
Список литературы
білогвардійці директорія українська республіка фронт
Вступ
Актуальність теми. Складне становлення взаємовідносин між Україною та Російською Федерацією, спроби першої вступити до євроатлантичних структур та намагання останньої не випустити Україну зі сфери свого зовнішньополітичного впливу, спонукають істориків та політологів звернутися до історії взаємовідносин українців та росіян. Зокрема до подій національної революції 1917-1921 рр. коли новопостала Українська республіка будувала свою зовнішню політику і особливе значення для визнання України на міжнародній арені займала позиція керівництва російських, білогвардійських рухів.
У третє тисячоліття Україна і Росія увійшли як два рівноправні субєкта міжнародних відносин.
Проте увесь шлях їхніх новітніх взаємин наповнений складними перипетіями гармонізації національних інтересів, вироблення концепції особливого стратегічного партнерства, узгодження прагматичних інтересів сторін.
Тому, щоб мати можливість для вироблення кваліфікованих рекомендацій дипломатам і політикам сьогодення, історики зобовязані уважно вивчати зміст і причини невдач зовнішньополітичної діяльності національних урядів під час державно-визвольних змагань 1917-1921 рр. зважуючи на значну кількість аналогій із сучасним періодом у житті України.
Вивчення українсько-російських відносин особливо доби визвольних змагань початку ХХ ст. коли Україна здобула незалежність і утвердження її суверенітету визначальним чином залежало від «російського фактора» є одним з актуальних завдань сучасної історичної науки.
Відносно Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами є досить цікавим з історичної точки зору та повчальними у сенсі політологічному. Інтерес до цієї теми актуалізується також значним ступенем схожості нинішніх і тогочасних обставин, подій і процесів.
Обєктом дослідження є історія відносин між Директорією УНР та білогвардійськими військово-політичними режимами в контексті зовнішньої політики даних субєктів.
Предметом дослідження стали розвиток українсько-білогвардійських взаємин, а також війна УНР з ЗСПР.
Хронологічні рамки дослідження визначені з урахуванням періодизації Української національно-демократичної революції. Нижня межа роботи окреслена перемогою антигетьманського повстання й приходом до влади Директорії та відновленням УНР, тобто листопадом 1918 р. Верхня хронологічна межа дослідження позначена груднем 1919 р. коли війська Директорії УНР втратили бойовий контакт з військами Новоросійської області ЗСПР і опинилися в так званому «трикутнику смерті», що й ознаменувало собою закінчення українсько-білогвардійської війни.
Мета роботи полягає в тому, щоб на основі ґрунтовного вивчення історичних джерел та літератури провести науковий аналіз складного комплексу відносин Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичним режимами. Виходячи з цього визначенні основні завдання дослідження: окреслити місце українського питання у політичних концепціях білогвардійських режимів;
дослідити значення «російського фактору» у відносинах Української Республіки з країнами Антанти;
розглянути причини невдачі у справі створення єдиного українсько-білогвардійського, антибільшовицького фронту;
висвітлити невдалу політику української дипломатії на Паризькій мирній конференції та її військово-політичні наслідки;
визначити основні причини українсько-білогвардійського збройного конфлікту;
відтворити і проаналізувати перебіг бойових дій між українськими арміями та білогвардійськими військами Півдня Росії;
дослідити політичний підтекст бойової діяльності військ УНР та Української Галицької армії, спрямованої на захист української державності у боротьбі проти російських білогвардійців;
проаналізувати причини та значення переходу УГА на сторону Збройних сил Півдня Росії;
з‘ясувати та узагальнити причини поразки УНР у війні проти ЗСПР, визначити значення українсько-білогвардійської війни для перебігу громадянської війни у Росії в цілому.
Методологічну основу дослідження визначили його мета й поставленні завдання, її складають діалектичні принципи наукового пізнання. Причини історизму (на грунті аналітичного, структурно-системного, проблемно-хронологічного, порівняльно, статистичного методів і методу абстрагування) передбачає висвітлення подій минулого в його історичному контексті, тобто з урахуванням тих змін, які відбувалися не лише з предметом чи об‘єктом дослідження, але й з усіма пов‘язаними з ними процесами та явищами. Завдяки використанню цього принципу розвиток українсько-білогвардійських відносин було розглянуто в контексті загальноєвропейської дипломатії та розвитку революційних подій на теренах колишньої Російської імперії.
Принцип багатофакторності передбачає вивчення всього комплексу факторів (суб‘єктивних і об‘єктивних, внутрішніх і зовнішніх, геополітичних і регіональних, політичних і військових), які впливали на формування й реалізацію зовнішньополітичної доктрини УНР за доби Директорії. У дослідженні також використовувався принцип всебічності, зорієнтований на визначення внутрішніх і зовнішніх взаємозв‘язків і взаємообумовленості аналізованих явищу Української революції.
Зазначенні принципи реалізовувалися за допомогою застосування як загальнонаукових методів - історичного, логічного і вивчення документів, з притаманним їм контент аналізом, синтезом та системним підходом, так і загальноісторичних методів - порівняльного, ретроспективного, синхроністичного. З методів емпіричного дослідження використовувалися абстрагування, індукція та дедукція.
Наукова новизна роботи полягає у вивченні і теоретичному осмисленні недостатньо дослідженого комплексу складних і неоднозначних українсько-білогвардійських відносин. Проведене дослідження впливу керівників білогвардійських рухів на зовнішньополітичні позиції Великобританії, Франції та США в контексті розв‘язання українського питання.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати, нова ретроспективна інформація і висновки можуть бути використанні при написанні як спеціальних тематичних історичних праць з проблем українсько-російських відносин початку ХХ ст., так і узагальнюючи наукових досліджень з історії України і Росії. Також дана наукова робота допоможе заповнити прогалини у висвітленні та об‘єктивному викладі українсько-російських стосунків означеного періоду для сучасного суспільного усвідомлення цієї проблеми. Висновки зроблені в дисертації стануть у нагоді українським політикам, науковцям та дипломатам для розв‘язання складних проблем нинішніх українсько-російських відносин.
1. Історіографія проблеми
1.1 Еміграційна історіографія
Незважаючи на важливе значення, яке мали відносини Директорії УНР з білогвардійськими військово-політичними режимами для українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. ця тема й сьогодні залишається недостатньо дослідженою.
Перші загальні праці з історії визвольних змагань зявилися серед української еміграції вже в 1920-х роках. Їх авторами здебільшого були активні учасники подій 1917-1921 років - українські політики, військовики, державні діячі. У 1920 р. світ побачив тритомник В.Винниченка "Відродження нації", у 1921-1922 рр. - чотиритомне дослідження П.Христюка "Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр." Ці перші дослідження містили досить докладний опис перших етапів національного відродження, діяльності Центральної Ради, політичної боротьби в час Гетьманату та початкового періоду доби Директорії. Однак події другої половини 1919 р. в роботах В.Винниченка та П.Христюка відображені значно слабше вони недостатньо висвітлюють події літа-осені 1919 року. Цьому є пояснення. Зокрема, В.Винниченко в силу військово-політичної ситуації, що склалась на початку 1919 р. передав повноваження голови Директорії С.Петлюрі та виїхав з України. Тому не будучи активним учасником політичних подій в Україні він досить критично оцінює діяльність Директорії, особливо її зовнішньополітичний курс, спрямований на держави Антанти. А дипломатичну діяльність українського уряду за період літо-осінь 1919 р., а також українсько-білогвардійську війну осені 1919 р. взагалі згадує скоромовкою, без висвітлення основних подій.[42,238-522] Дослідник М.Ковальчук пояснює причини такої неуваги до українсько-білогвардійських відносин, а також до війни між Директорією та ЗСПР, зі сторони В.Винниченка та П.Христюка, політичною орієнтацією авторів. Ліві соціалісти (П.Христюк - член лівого крила Української Партії Соціалістів-Революціонерів, В.Винниченко з 1920 р. став членом закордонного комітету Української Комуністичної партії), вони нищівно критикували у своїх працях зовнішню політику Директорії в 1919 р., змальовуючи її, як "контрреволюційну", таку, що не відображає інтереси "трудящих мас" тощо.[51, 286]
Проте слід відзначити, що П.Христюк в своїй праці більше, ніж хто інший, наводить історичних документів, які він ретельно збирав (часто в тексті, або в додатках такі документи повністю, а не у витягах, як це переважно практикується). А відносно праці В.Винниченка, то через емоційно-критичний виклад матеріалу із застосуванням публіцистично-літературних прийомів, частина істориків кваліфікують її як не вповні наукову, меншовартісну. Але дослідник Солдатенков В. Вважає такий підхід до роботи В.Винниченка не вірним: "Мовно-стилістична барвистість, образність мислення, безкомпромісність оцінок зовсім не принижують важливості, вагомості ґрунтовного, нерідко - у повному розумінні слова - філософського осмислення В.Винниченком подій, явищ, процесів революційної доби".[132,28]
Слід згадати також тритомник І.Мазепи "Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр." (Прага, 1942. Т.1. Центральна Рада - Гетьманщина - Директорія. - 212 с.; Т.2. Камянецька доба - Зимовий похід. - 232 с.; Т.3. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР. - 234 с.). Книга всотувала в себе результати попереднього доробку автора, увінчала процес неквапливого осмислення досвіду буремних років, співставлення позицій І.Мазепи з концепціями інших дослідників, публіцистів.
Праця складається з двох, начебто не зовсім однакових частиу. До січня 1919 р. І.Мазепа був діячем, так би мовити, місцевого, губернського рангу, тому й події він відбиває у відповідному масштабі - регіоні, де довелося працювати - на Катеринославщині. Ставши на початку 1919 р. одним з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії, ввійшовши невдовзі до вузького кола державних, урядових діячів найвищого щабля, І.Мазепа відтворює з цього часу перипетії переважно керівного центру Української революції. Очолюючи Раду Народних Міністрів УНР у найкритичніший період національно-визвольної боротьби - з кінця серпня 1919 р. до травня 1920 р. - а до й після цього, обіймаючи посади міністра уряду, І.Мазепа як ніхто інший зміг змалювати всі найважливіші звиви ситуації, найпринциповіше кроки українського проводу. І.Мазепа виправдовує зовнішньополітичний курс С.Петлюри, доводячи, що на той момент не було іншого виходу. Автор детально описує всю складність стосунків української влади з білогвардійцями та значення цих відносин для міжнародного визнання України. Показує значення "Київської катастрофи" для подальшої національно-визвольної боротьби українського народу, а також категоричне небажання керівництва ЗСПР вести з українцями спільну боротьбу проти більшовиків.
Проте, попри всю значимість праці І.Мазепи, вона не позбавлена певних недоліків. Автор вільно чи невільно відбивав через вибудову своїх досліджень цілком певні уподобання, позиції, орієнтації, породжені його партійною приналежністю (І.Мазепа належав до українських соціал-демократів). Щоправда, стверджувати, що партійна спрямованість його твору була жорсткою, не можна.
Причини та перебіг українсько-білогвардійської війни висвітлено у колективній праці західноукраїнських дослідників "Історія українського війська", видана в 1936 р. у Львові (перевидана у 1992 р.). Слід відзначити, що це одна з небагатьох праць того часу, де висвітлюється перебіг українсько-білогвардійської війни. Хоча автори книги приділяють менше уваги даному військовому протистоянню, аніж кампанії проти більшовиків, проте було зроблено спробу схематично окреслити її перебіг, виділити основні етапи та головні військові операції (наступ військ УНР на уманському та балканському напрямках на початку жовтня 1919 р., контрнаступ білогвардійців та генеральна битва в другій половині жовтня 1919 р.).[79,433] Значною мірою це стало можливим завдяки використанню авторами "Історії українського війська" копії щоденника бойових дій командування УГА, який зберігався у приватній колекції. Щоправда, повноцінному аналізу військових операцій перешкодила, окрім відсутності джерельної бази, переконаність авторів у неминучості поразки української армії восени 1919 р. внаслідок епідемії тифу і матеріальної незабезпеченості. Ймовірно такий певний субєктивізм можна пояснити тим, що автори намагалися хоча б якось виправдати перехід УГА на бік ЗСПР. Та все ж це була перша книга серед праць присвячених військовій тематиці, де автори намагалися бодай схематично окреслити перебіг війни УНР проти Денікіна.
Не потрібно також забувати, що в умовах своєрідного ідеологічного протистояння з радянською історичною наукою українські дослідники в еміграції, вивчаючи добу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., зосередилися передусім на розкритті проблем, повязаних з агресією більшовицької Росії проти УНР, політикою радянської влади в Україні тощо. Українські історики майже не виявляли інтересу до російського білого руху, який історично програв, вважаючи дослідження повязаної з ним проблематики неактуальним.
В такому напрямку була написана чотиритомна праця М.Стахова "Україна і добі Директорії УНР". Автор описуючи зовнішньополітичні орієнтири Директорії, найбільшого значення надає боротьбі з більшовиками. Великої уваги С.Стахів приділяє відносинам з країнами Антанти, але іноді забуваючи про російсько-білогвардійський чинник у цих відносинах.
Така сама ситуація була і в галузі військово-історичних досліджень періоду 1917-1921 рр. Дуже стисло згадав українсько-білогвардійську війну О.Удовенко у ґрунтовній в цілому праці "Україні у війні за державність" (1954 р.).[72,117-118] І це не дивлячись на той факт, що війна з білогвардійцями та перехід УГА на бік Денікіна стали визначальними для поразки армії УНР осінню 1919 р. Отже, складним стосункам української влади з російськими білогвардійцями приділялось не багато уваги українськими істориками у еміграції. І однією з головних причин цього було те, що в умовах ідеологічного протистояння з радянською історичною наукою діаспорні дослідники зосередилася головним чином на розкритті проблем, повязаних з боротьбою українців проти більшовизму, ставленням більшовиків до "українського питання" в 1917-1921 рр. тощо. При цьому українські історики майже не виявляли інтересу до радянського білого руху як такого, що історично програв.
Говорячи про російську еміграційну історіографію, в першу чергу хочеться відзначити позицію щодо українсько-білогвардійських відносин, відомого публіциста російської еміграції С.Мєльгунова. у журналі "На чужій стороні" він писав: "Особисто я глибоко переконаний в тому, що якби прямолінійність генерала А.Денікіна не штовхнула його на божевільний шлях боротьби з Петлюрою, якби генерал А.Денікін з самими незначними силами захопив був Москву, не звертаючи увагу на руїну "в запіллі", він був би переможцем у громадянській війні і, хто знає, можливо, миротворцем та облаштовувачем нашої нещасної країни".[51,291]
Проте позиція С.Мєльгунова (особливо в оцінці значення "боротьби з Петлюрою"), схоже, не поділялася переважною більшістю російської еміграції. Переважна більшість білоемігрантських авторів описували в основному боротьбу з більшовиками, і не хотіли звертати увагу на національно-визвольні рухи. А якщо й писали про боротьбу народів колишньої Російської імперії за свою незалежність, то, як правило, такі згадки мали виключно субєктивний характер.
За такими канонами написана ґрунтовна пятитомна праця генерала А.Денікіна "Очерки русской смуты". Колишній головнокомандувач ЗСПР намагається виправдати свою непоступливість у національному питанні. А свою непримиренність до українського національного руху він описує, як єдино правильну на той час: "…Іти разом з Петлюрою, котрий намагався відокремити Україну й Новоросію від Росії, означало б порвати з ідеєю неділимої Росії, що глибоко укорінилась у свідомості вождів та армії, і тим викликати в її лавах небезпечне замішання…". Автор іноді наводить неправдиві факти характеризуючи український національний рух. Так, він стверджує, що український національний рух - це інспірована Німеччиною змова.
Проте робота А.Денікіна має й позитивні сторони. Так, колишній головнокомандувач ЗСПР подав короткі відомості про основні військові операції українсько-білогвардійської війни. Він зазначав також, що проти армії УНР та УГА діяло не менше 8-10 тис. бійців білогвардійських військ Новоросійської області ЗСПР.[45,251] Фактично він єдиний хто описував бойові операції українсько-білогвардійської війни у еміграції на той час.
У цілому є представники російської історичної думки на еміграції зверхньо ставилися до українського національно-визвольного руху й не займалися його дослідженням. "Українську тематику" громадянської війни у Росії в тому числі й збройний конфлікт між УНР та ЗСПР, російська еміграційна історіографія фактично проігнорувала.
1.2 Українсько-білогвардійські відносини у дослідженнях радянських та сучасних російських істориків
Втім, існувала країна, історична наука якої надавала величезного значення дослідженню російської революції та громадянської війни. Йдеться, звичайно ж, про Радянський Союз, у якому правлячий більшовицький режим, який прийшов до влади внаслідок саме цих подій, перетворив історію на ідеологічну зброю.
Дослідженню подій 1917-1921 рр. було відведене одне з найчільніших місць у радянській історичній науці. Виконуючи політичне замовлення правлячої в СРСР партії, дослідники мали «довести» закономірність перемоги більшовиків у громадянській війні та пропагувати комуністичні ідеали. Упродовж 70 років у Радянському Союзі вийшли друком тисячі праць, присвячених найрізноманітнішим аспектам революції та громадянської війни. Переважна більшість із них вирізнялася субєктивізмом та псевдонауковістю. Проте, незважаючи на напрочуд маловартісні оцінки й висновки, зроблені радянськими вченими, коло порушених ними проблем було досить широким. Прагнучи створити всеохоплюючу картину подій 1917-1921 рр., радянські історики, здавалося, не могли обійти мовчанням і таку важливу її складову, як відносини у антибільшовицькому таборі.
У 1920-х роках видання праць, присвячених подіям революції, набрало значних обертів. Упродовж лише 1921-1930 рр. було видано 504 книг та статей про ці події, з яких 421 були присвячені збройній боротьбі більшовиків проти білогвардійців та національних державних утворень. Та лише деякі з них мали хоч якісь згадки про відносини УНР з білогвардійськими режимами. У 1925-1926 рр. вийшла друком двотомна книга М. Какуріна "Як боролася революція", яка стала однією з перших узагальнюючих праць з історії громадянської війни у Росії. Другий том цього дослідження був присвячений подіям 1919-1920 рр. і містив докладний аналіз військових операцій на різних фронтах громадянської війни. Проте автор лише коротко згадав стосовно ситуації в Україні восени 1919 р. про те, що непримиренність інтересів та взаємна ворожість білогвардійців і УНР призвели до збройного зіткнення між ними. Україна, писав він, "поглинула значну кількість військ Добровольчої армії і ускладнила ЇЇ становище зіткненням з... ворожими силами у вигляді військ Української директорії..."[50,106] Таким чином визнавалося, що збройне зіткнення з українцями мало серйозні наслідки для ЗСПР. Проте далі цих глухих згадок справа не пішла.
Чому виникла така ситуація? До певної міри це було закономірним наслідком тих завдань, які з самого початку поставила перед радянською історичною наукою правляча партія. Субєктом історичного процесу було проголошено лише «революційні» сили й партії. Найголовнішим обєктом дослідження стала історія класової боротьби, радянської влади, більшовицької партії тощо. В історії громадянської війни важливим було лише протистояння більшовиків, які втілювали прогресивний суспільний устрій, з їхніми політичними противниками, які ототожнювалися з приреченим на неминучу загибель старим ладом. Про висвітлення суперечностей у таборі антибільшовицьких сил не могло бути й мови у працях радянських авторів.
Після Другої світової війни у радянській історичній науці не відбулося змін. Навпаки, значно скоротилося число публікацій з Історії революції та громадянської війни. Жодна з них не принесла нічого нового у стан розробки проблеми, повторюючи старі сталінські догми. Так М. Супруненко, у своїй праці "Україна в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни (1918-1920)" заявив, що лідери УНР «всіляко підтримували й виправдовували денікінський режим».[69,195] Українська буржуазно-націоналістична контрреволюція виступила як пряма спільниця білогвардійського генерала Денікіна", - таким безапеляційним був вердикт радянського історика. [69,203]
Характерними рисами таких «досліджень» були їхня надмірна політична заангажованість, обмежена джерельна база, ненауковість викладу. Виконуючи ідеологічне замовлення правлячого режиму, автори вдавалися до чисельних фальсифікацій, відвертої лайки на адресу опонентів та всіх без винятку політичних противників більшовиків. Серйозно вести мову про науковість цих праць було важко.
Смерть Сталіна (1953 р.) та XX зїзд компартії (1956 р.) майже нічого не змінили в цій галузі досліджень з історії громадянської війни. Ситуацію дещо змінив вихід у 1959 р. четвертого тому офіційної "Історії громадянської війни в СРСР", присвяченого подіям 1919 р. Визнаючи політичний антагонізм між УНР та російським білим рухом, автори цієї праці були змушені констатувати: "Протиріччя у ворожому таборі в подальшому, коли завязалася генеральна битва між Червоною армією і денікінськими військами, вилилися у збройні сутички між денікінцями і петлюрівцями. Денікін змушений був тримати проти петлюрівців до 10 тисяч багнетів і шабель".[83,219] Проте не обійшлося без досить показових для радянської історіографії казусів. Так, на іншій сторінці цієї праці йшлося про те, що українські війська «були фактично союзниками Денікіна», однак тут же згадувалося про їхню «ворожість до Денікіна», потім стверджувалося про те, шо вони діяли «спільно з денікінцями», і, нарешті, зазначалося, що війна між УНР та Денікіним таки мала місце![83,232] У цій плутаниці годі було шукати істину. Висмикуючи з історичного контексту окремі факти, як наприклад Київська катастрофа українських військ 31 серпня 1919 р. чи перехід УГА на бік білогвардійців у листопаді 1919 р, радянські вчені усіляке намагалися довести потрібну їм тезу, не зупиняючись перед фальсифікаціями і не завжди дбаючи про переконливість своїх логічних «побудов».
Проте слід відзначити працю М. Супруненка, що вийшла у 1966 р., він уже не заперечував антагонізму між українським національно-визвольним рухом та денікінськими ЗСПР, що на його думку, "обєктивно призводило до послаблення табору контрреволюції".[68,289] "Внутрішні розбіжності і конфлікти в таборі контрреволюції полегшували становище Радянської влади і її боротьбу проти білогвардійщини..." - змушений був визнати М. Супруненко.[68,317]
Також у другому томі "Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр." йшлося про події 1918-1919 рр., визнавалося, що збройне протистояння між УНР і ЗСПР "ослаблювало і Денікіна, і Петлюру, і, навпаки, полегшувало становище Червоної Армії".[88,396] У своєму звичайному (доволі лайливому) стилі автори книги все ж визнали масштабність бойових дій між військами УНР та білогвардійцями; при цьому вони, як не дивно, навіть поспівчували українським воякам, які "переживали справжню трагедію. Загнані в тупик, виснажені і обірвані, вони гинули від тифу і голоду".[88,392] Проте поруч з цими невеличкими згадками містилися розлогі описи подій на фронтах громадянської війни у Росії, штучно створюючи враження, що доля України вирішувалася саме там, на підступах до Москви. Проте, що відбувалося восени 1919 р. на просторах Правобережної України, читачеві залишалося лише здогадуватись.
У 1970-ті роки, які стали «застійними» і для історичної науки в СРСР, було опубліковано незначну кількість досліджень з проблематики громадянської війни. У 1977 р. вийшов 5-й том "Історії Української РСР", присвячений подіям 1917-1921 рр. в Україні. У цій книзі стверджувалося, що восени 1919 р. уряд УНР діяв у союзі з Денікіним. Втім, уже на іншій сторінці зазначалося, що відносини між ними були вкрай ворожими.[85,428-443] Очевидно, питання про те, якими ж вони були насправді, читачеві пропонувалося вирішити на власний розсуд. М. Супруненко присвятив цій темі кілька абзаців у книзі "Боротьба трудящих України проти денікінщини", що вийшла в 1979 р. Цього разу автор вирішив повернутися до зроблених ним ще за сталінщини висновків (у свій час ним же й заперечених), не переобтяжених науковістю й досить сумнівних навіть у світлі радянських досліджень останніх десятиріч. "Українські буржуазні націоналісти... раділи з успіхів денікінських військ і з усіх сил добивалися встановлення єдиного фронту з Денікінським-вішателем, - стверджував М. Сунрунснко. - Їхні політичні позиції визначалися спільними з білогвардійською контрреволюцією класовими інтересами... Виступаючи разом з білогвардійщиною, українські буржуазні націоналісти не шкодували сил для зміцнення денікінського режиму". [67,107-108]
Подолати ці суперечності радянська історіографія не змогла до самого кінця свого існування. Останні енциклопедичні видання з історії громадянської війни, які вийшли в СРСР, згадуючи про українсько-білогвардійську війну, фактично заперечували одне одного. Окремо варто згадати про замовчування радянською історіографією факту переговорів більшовицького керівництва з «буржуазно-націоналістичною» Директорією УНР щодо спільної боротьби проти Денікіна восени 1919 р. Звичайно, сам факт цих переговорів заперечував тезу про «співпрацю» українського уряду з білогвардійцями. У 1986 р. радянська історіографія, розглядаючи проблеми дослідження історії України в СРСР, визнала, що "особливо недостатньо вивчені політика Директорії з травня 1919 р., її звязки з білогвардійцями та імперіалістичними інтервентами". Це фактично означало зізнання у цілковитій нерозробленості теми, яку радянські історики всіляко намагалися замовчувати впродовж 70 років.
Та змінювати щось уже було запізно. Суспільно-політичні зміни, які відбулися в СРСР наприкінці 1980-х-па початку 1990-х рр., ознаменували крах тоталітарної системи. В умовах падіння «залізної Завіси» й «інформаційного прориву» з-за кордону суспільство отримало можливість ознайомитися з величезним масивом раніше забороненої історичної літератури. Замовчування, підтасовування історичних фактів, численні фальсифікації, до яких постійно вдавалася радянська історіографія, її догматизм та субєктивізм стали очевидними для мільйонів людей. У пошуках нових, адекватних вимогам часу підходів чимало радянських істориків визнали хибність традиційних оцінок багатьох подій 1917-1921 рр.
Отже, українсько-білогвардійські відносини у 1919 р. не були висвітлені у радянській історіографії. Безумовно заслуговує на увагу та обставина, що автори більш вартісних з наукового погляду праць, які вийшли друком в СРСР у 1920-ті рр. чи в часи десталіиізації, досить обережно, хоча й не завжди послідовно, визнавали, що українсько-білогвардійські відносини та війна між ними у 1919 р. мала значний вплив на загальний перебіг громадянської війни у Росії. Однак у цілому за 70 років радянські вчені не виробили навіть чіткої концепції з цієї теми.
У сучасній російській історіографії немає єдності в оцінках ролі та значення українсько-білогвардійської відносин для загального перебігу російської громадянської війни. Частина російських дослідників вважає, що збройний конфлікт ЗСПР з національно-визвольними рухами, передусім українським, значно послабив денікінський режим, зробивши можливою його поразку в боротьбі з головним ворогом - більшовиками. Так, Д. Аманжолова вважає, що "роль і місце національного чинника в історії білого руху поки що вивчені досить слабко, хоча ця сторона діяльності антибільшовицьких урядів стала головним випробуванням їх життєздатності, особливо якщо врахувати, що всі вони... з самого початку діяли в складній поліетнічній та поліконфесійній ситуації російських окраїн. .."[51,302] Російська дослідниця зазначає, що "переконливим підтвердженням провалу національної політики білих, як однієї з найважливіших причин їхньої поразки в цілому, є історія взаємовідносин Добровольчої армії та її керівництва з національностями та їх організаціями на Півдні Росії".
Переважна більшість сучасних російських учених у працях з історії громадянської війни обмежуються в ліпшому разі лише короткими згадками про українсько-білогвардійську війну, утримуючись від оцінок її наслідків для денікінського фронту. Що це була за війна, як вона відбувалася, чи можна і чи варто було їй запобігти - ці питання залишаються невисвітленими в російській історичній літературі.
На нашу думку, визначальним чинником є відсутність дослідницького інтересу до національної проблематики з боку російських учених. Як слушно зауважив у 1997 р. український історик В. Верстюк, "сучасна російська історіографія не відчуває особливого інтересу до національних аспектів історії революції".[51,304] Це твердження цілком справедливо можна поширити і на період громадянської війни. На жаль, російські історики часто схильні ігнорувати ролі, у подіях 1917-1921 рр. національного чинника, зокрема українського.
З іншого боку, в російській історіографії напрямок, повязаний з дослідженням білого руху, переживає фактично лише етап становлення, з неминучою при цьому нерівномірністю заповнення «прогалин» історичних знань. Можна погодитися з відомою сучасною російською дослідницею В. Зіміною, яка констатувала в 1997р., що повноцінної історії білого руху ще не написано, а історіографія перебуває лише біля витоків дослідження цієї теми. На її думку, це відобразилося в історичній літературі "в епізодичності, в домінуванні фактичного матеріалу, в неминучій ідеалізації білого руху, в штучному ізолюванні його за регіонами, у невідпрацьованості понятійного апарату, який обмежує наукову полеміку рамками окремих чинників".[49,6]
Отже, поки що сторінка історії громадянської війни у Росії, повязана з боротьбою білогвардійських військ Півдня Росії проти української національної державності у 1919 р., залишається невисвітленою в сучасній російській історіографії і, схоже, не є обєктом інтересу з боку дослідників.
1.3 Сучасна українська історіографія проблеми
Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років в Україні спостерігався значний сплеск інтересу громадськості до минулого. Особливо це стосується революційної доби 1917-1921 рр. як найбільш спотвореної радянською історіографією.
У цей час в Україні було видано чимало праць та спогадів учасників тих подій, представників національно-демократичного табору УНР тощо. Доступ до засекречених архівних фондів, введення до наукового обігу значного масиву невідомих раніше історичних матеріалів, а також критичне осмислення вже наявного в історіографії доробку відкрили можливості для обєктивного наукового дослідження доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Зявилося чимало наукових та науково-популярних публікацій, автори яких намагалися висвітлити діяльність Української Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського, директорії УНР.
Проте, вже на початку 1990-х рр. визначилася нерівномірність інтересу дослідників до різних періодів доби 1917-1921 рр. величезний масив журнальних статей, наукових публікацій та книг був присвячений державотворчій діяльності Центральної Ради, її лідерів М.Грушевського, В.Винниченка та ін. Трохи поступалася за обсягом і література з історії Української гетьманської держави П.Скоропадського, ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ Народної Республіки (ЗУНР). Проте зовсім мало уваги науковцями було приділено дослідженню доби Директорії УНР (1918-1921 рр.), чи не найдраматичнішого етапу визвольних змагань. На початку 1990-х. рр. фактично не існувало жодної наукової публікації про Директорію УНР, тому цей період визвольних змагань залишався порівняно найменш досліджуваним.
Проте навіть в нових умовах не всі автори характеризуючи політику уряду УНР, змогли подолати застарілі радянські штампи. Так, зокрема дослідник В.Горак у своїй статті "Зліт і падіння Директорії" стверджував, що з російськими білогвардійцями, які визначаються як "реакційні сили, які виношували загарбницькі плани щодо України", Директорія в 1919р. не ворогувала, а дедалі більше зближувалася.[97,106-116] Автор ніяк не пояснює ту обставину, що восени 1919р. уряд УНР вів жорстоку боротьбу проти Денікіна. Проте це були поодинокі випадки.
У середині 1990-х рр. зявилася низка спеціальних досліджень, присвячених історії УНР доби Директорії та ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ Народної Республіки. Взаємовідносинам між урядами УНР та ЗУНР у 1919р. була присвячена публікація О.Павлюка "Від злуки до розриву(Взаємовідносини урядів УНР та ЗУНР у 1919р.)". автор зосередився на розгляді розбіжностей у зовнішньополітичній стратегії двох українських урядів. Зокрема О.Павлюком було показано різне ставлення до білогвардійських сил Є.Петрушевича та С.Петлюри, а також конфронтацію, що в результаті різних зовнішньополітичних поглядів відбувалась між двома українськими лідерами.[128,6-11] Гідна уваги ще одна праця О. Павлюка - це "Боротьба України за незалежність і політика США". Автор показує марність сподівань українських політиків та дипломатів на підтримку уряду США в побудові незалежної України.
М.Литвин та К.Науменко у своїй праці "Історія ЗУНР" також чимало уваги приділяв непростим взаємовідносинам керівництв УНР та ЗУНР. У даній роботі читач також може знайти схематичний аналіз військових операцій УГА проти білогвардійських військ, а також опис драматичних подій, повязаних з переходом УГА на бік ЗСПР.
Політичним аспектом боротьби за владу в Україні у 1919р. присвячена праця А.Гриценко "Політичні сили в боротьбі за владу в Україні: рік 1919". Автор аналізує події лише у контексті внутрішньополітичних процесів УНР, відносин між Директорією та урядом ЗУНР, приділяючи значно менше уваги зовнішній політиці української влади, зовсім мало говориться про відносини Директорії з білогвардійцями.
Великого значення українсько-білогвардійським відносинам надає Н.Городня. у своїй публікації "Їм потрібні були сильні союзники. Українське питання на паризькій мирній конференції", вона підкреслює, що саме через негативну позицію білогвардійців відносно українського національного руху, українським дипломатам було складно налагодити взаємовідносини з керівництвом держав Антанти.[98,75-80]
У 1996р. зявилася публікація Д.Табачника, у якій чи не вперше було розглянуто відносини між Українською державою та російським білим рухом у 1917-1921 рр. Автор вважає, що якби українці та російські білогвардійці змогли налагодити спільну антибільшовицьку боротьбу і не витрачали сил для боротьби один з одним то можливо хід історії було б змінено. А українсько-білогвардійську війну осені 1919р. він взагалі вважає, тим чинником, що ослабив обидві сторони і тим самим зробив можливим "розгром антибільшовицьких сил і довгі десятиріччя страшного комуністичного тоталітаризму як для України, так і для Росії".[133,74]
А ось автор військово-історичного нарису "Збройні сили України. Нарис історії" Б.Якимович не надає великого значення