Клініко-патогенетичні особливості перебігу та прогресування стеатогепатозу та хронічного стеатогепатиту у хворих із синдромом інсулінорезистентності, обґрунтування диференційованого лікування - Автореферат

Проблема розвитку та прогресування неалкогольної жирової хвороби печінки (НАЖХП) є однією із найбільш важливих проблем внутрішньої медицини, має загальномедичне та соціальне значення (А.О.Буеверов, 2004, О.Я.Бабак, 2005, L.A.Adams, P.Angulo, 2005). Мета дослідження: визначити патогенетичні особливості розвитку та прогресування неалкогольного стеатогепатиту та стеатозу печінки у хворих із синдромом інсулінорезистентності шляхом дослідження змін метаболічної, гемокоагуляційної ланок гомеостазу, ендотеліальної дисфункції, інтенсивності апоптозу та фіброзування печінкової тканини, на підставі чого розробити алгоритм діагностики, протоколи їх диференційованого лікування та профілактики прогресування. Вивчити особливості компенсації обміну вуглеводів у хворих на неалкогольний стеатогепатоз та стеатогепатит, а також вплив ступеня інсулінорезистентності на їх розвиток та прогресування. Вивчити особливості структурно-функціональних властивостей еритроцитів, тромбоцитарної та плазмової ланок гемостазу, фібринолізу, функціонального стану ендотелію, стану печінкового кровообігу у хворих на стеатогепатоз та стеатогепатит залежно від ступеня інсулінорезистентності. Вперше, на основі багатофакторного вивчення ролі цитокінової регуляції змін обміну колагену та вмісту в крові вуглеводно-білкових компонентів ПКМ, розладів метаболічної та гемокоагуляційної ланок гомеостазу, процесів апоптозу та проліферації гепатоцитів, ЕД та ІР у механізмах розвитку та прогресування НАЖХП, обгрунтовано та сформульовано нову концепцію патогенезу її розвитку та прогресування, на основі якої розроблено новий напрямок ефективного диференційованого лікування стеатозу та стеатогепатиту та профілактики їх прогресування.Обстежено 430 хворих на ЖХП, серед яких у 170 встановлено стеатогепатоз: у 50 хворих НАСП - на тлі ЦД типу 2, у 50 хворих - на тлі ожиріння І-ІІІ ст., у 20 хворих - на тлі порушення толерантності до глюкози (ПТГ) без ЦД та ожиріння, у 50 хворих - алкогольний стеатогепатоз. Серед 180 хворих на стеатогепатит у 80 хворих встановлено НАСГ (40 хворих на НАСГ мякої активності, 40 хворих на НАСГ помірної активності) на тлі ЦД 2 типу; у 20 хворих - на тлі ПТГ; у 80 хворих - алкогольний стеатогепатит (40 хворих на АСГ мякої активності, 40 хворих на АСГ помірної активності). Обстежено 80 хворих на цироз печінки (30 хворих - на тлі ЦД типу 2; у 10 хворих - на тлі ПТГ, у 40 хворих - алкогольний ЦП). За даними проведених автопсій НАСП зустрічався в 75,2% хворих на ЦД типу 2 та 78,8% хворих на ожиріння; НАСГ - у 29,4% хворих на ЦД типу 2 та у 26,2% хворих на ожиріння. У 41,7% хворих на НАСП та 72% хворих на НАСГ на тлі ЦД типу 2 було встановлено зростання ІМТ: у хворих на НАСП - на 32,5%, у хворих на НАСГ - 42,2%.У дисертації наведене теоретичне узагальнення результатів комплексного дослідження особливостей клінічного перебігу, морфологічних змін печінки, метаболічної, гемокоагуляційної та гемодинамічної ланок гомеостазу, інтенсивності процесів апоптозу та фіброзоутворення при неалкогольній жировій хворобі печінки на тлі синдрому інсулінорезистетності, та нове вирішення науково-практичної проблеми - гальмування прогресування та сприяння зворотному розвитку неалкогольного стеатогепатозу і стеатогепатиту, що полягає в обгрунтуванні принципово нового напрямку диференційованого лікування залежно від ступеня інсулінорезистентності, інтенсивності цитолітичного синдрому та фіброзоутворення. Провідними факторами прогресування неалкогольної жирової хвороби печінки, окрім загальновідомих (загальна гіперліпідемія, гіпертриацилгліцеролемія, зниження вмісту в крові ліпопротеїнів високої густини), є гіперхолестеролемія, зростання вмісту ліпопротеїнів дуже низької густини, низької густини, гіперлептинемія та тканинна лептинорезистентність, які поглиблюються за мірою зростання ступеня інсулінорезистентності. Одним із факторів ризику прогресування неалкогольної жирової хвороби печінки є синдром гіперкоагуляції, який проявляється активацією 2-ї та 3-ї фаз згортання крові, зниженням активності антитромбіну ІІІ, ХІІІ фактора згортання крові та потенційної активності плазміногену із пригніченням сумарної фібринолітичної активності плазми крові внаслідок гальмування ферментативного (Хагеман-залежного) фібринолізу, на тлі компенсаторного підвищення неферментативної фібринолітичної активності. Глутаргін є ефективним засобом патогенетичної терапії хворих на неалкогольну жирову хворобу печінки: усуває ознаки основних клінічних та біохімічних синдромів захворювання, ендогенної інтоксикації, знижує ступінь інсулінорезистентності, дисліпідемії, підсилює активність системи протирадикального захисту, відновлює структурно-функціональні властивості еритроцитів, сприяє усуненню ендотеліальної дисфункції, гальмуванню апоптозу та фіброзувальних реакцій у печінці (після проведення традиційного лікування метформіном з есенціалє Н нормалізація функціональних проб печінки досягається лише у 54,2% пацієнтів, при застосуванні глутаргіну з метформіном - у 73,3% хворих). Запропонований спос

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ