Погляди істориків на Кирило-Мефодіївське товариство, формування та еволюція його бачення в історичній літературі. Товариство кирило-мефодіївців в історичних дослідженнях ХІХ-ХХ ст. Образ товариства в українській діаспорній та зарубіжній історіографії.
Аннотация к работе
Звичайно, 1847р. не був роком зародження історіографії Кирило-Мефодіївського товариства, проте публікації 1847 і наступних років, неопубліковані свідчення, зокрема, самих кирило-мефодіївців, створили передумови виникнення історіографії цієї проблеми. Виходячи з цього можна сформулювати основні завдання праці: зробити комплексний аналіз всього масиву праць, присвячених Кирило-Мефодіївському товариству; періодизувати історіографію товариства; простежити її еволюцію; визначити загальні тенденції для певних періодів; виявити й проаналізувати дискусійні питання історії Кирило-Мефодіївського товариства та визначити підходи до їх розвязання, що робилися в історіографії Враховуючи специфіку історіографічного дослідження, його джерельну базу можна поділити на дві частини: перша - дослідження історії товариства, що виступають в даному разі як історіографічні джерела (основне коло джерел даної роботи) та друга - джерела, що безпосередньо висвітлюють історію Кирило-Мефодіївського товариства і допомагають зясувати ступінь достовірності висновків історіографічних робіт. Всі дослідження Кирило-Мефодіївського товариства можна поділити на три групи: 1) власне дослідження Кирило-Мефодіївського товариства; 2) біографії кирило-мефодіївців, де розглянуто діяльність товариства і, нарешті, 3) розгляд Кирило-Мефодіївського товариства в контексті узагальнюючих історичних праць. Значно більший обсяг праць містить література другої групи (так, коло шевченкознавчих праць в багато разів перевищує дослідження товариства і біографічні розвідки про решту кирило-мефодіївців разом узяті), але слід зауважити, що дуже часто звернення до історії Кирило-Мефодіївського товариства тут носять характер побіжних, інформативних згадок, а сама його діяльність подається як один з епізодів біографії певного кирило-мефодіївця, без грунтовного аналізу історії товариства, якщо увага історика не звернена саме на нього.Костомаров, який в історіографії визнається одним з засновників і керівників Кирило-Мефодіївського товариства, взагалі заперечував сам факт існування організованого товариства, визнаючи лише нечіткі бажання його заснувати та збори друзів для обговорення українських і загальнословянських проблем. Ці твердження Костомарова майже повністю збігаються з його свідченнями під час допитів у ІІІ відділенні, де він заперечував існування товариства і навіть забороняв друзям називати їхнє коло “товариством”. П.О.Куліш, який більшу частину часу існування Кирило-Мефодіївського товариства перебував у Петербурзі і не був безпосереднім учасником зборів, хоча й підтримував постіний листовний звязок з кирило-мефодіївцями, визнавав існування невеличкого українського патріотичного гуртка, для означення якого він вперше у літературі використав поняття “Кирило-Мефодіївське братство” (1868) та “Кирило-Мефодіївське товариство” (“общество”) (1876), а також запровадив в науковий обіг термін “братчики” для означення кирило-мефодіївців. Необхідно також брати до уваги, в яких умовах створювалися їхні спогади про товариство: становище у громадському світі Куліша і Костомарова, тиск цензури, особисті взаємини (наприклад, найзапекліші відмежування П.О.Куліша від участі в Кирило-Мефодіївському товаристві, негативні відгуки про Шевченка припадають на час його розходження з друзями - М.І.Костомаровим і В.М.Білозерським). Свої свідчення про товариство залишили і негативні герої цієї історії - М.В.Юзефович та О.М.Петров, які визнавали факт існування таємного товариства і знов таки мали на меті певне виправдання своїх дій. На початку ХХ ст., внаслідок політизації суспільства, образ Кирило-Мефодіївського товариства починає використовуватися з певними пропагандистськими цілями; найбільше політичне забарвлення проглядає в працях представників російського загальнодержавного (як відправна точка українського сепаратизму), соціал-демократичного (як прогресивна, демократична, і, навіть, революційна організація) та українського національного напрямів (як національно-патріотична організація, що прагнула відродження України).