Розгляд карантинних установ як інституцій, які масово з’явились у південноукраїнському регіоні наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Їх призначення у попередженні інфекційних хвороб та безпосередньому контролі з боку держави за населенням і територією.
Аннотация к работе
У статті розглядаються карантинні установи як інституції, які масово зявились у південноукраїнському регіоні наприкінці XVIII - на початку XIX ст. та уособлювали не лише медичну службу з метою попередження інфекційної хвороби, а й безпосередній контроль з боку держави за населенням і територією, що до цього часу відповідали типовим умовам фронтиру. Передусім їхня поява була викликана частим поширенням інфекційної хвороби, що в той час вже виглядало певним анахронізмом на фоні більш цивілізованих європейських країн, серед яких Росія воліла не просто бути, а домінувати, особливо під час складної зовнішньополітичної боротьби навколо Османської імперії та переорієнтації основного міжнародного вектора на південь і схід. Крім своєї очевидної ролі у затриманні проникнення хвороби карантинні установи відігравали ще й роль державного контролю і присутності на теренах, які до цього часу лишались вільними від подібної прискіпливої уваги з боку державних інституцій і відповідних чиновників і мали спорадичний характер. З метою запобігти цьому були використані російські військові підрозділи, які мали “зачинити” кордони - “всі слідуючі з Криму повинні були їхати через Микитино і вичікувати там карантин 6 тижнів, без карантину нікого не пропускати, для чого підсилити форпости, та у степу і по шляхах вдень і вночі чергувати розїздам і повертати всіх без винятку на Микитино”. Однак швидко стало зрозумілим, що він не може бути універсальним, особливо у Південній Україні і Криму, де слід було терміново створювати цілу мережу карантинів не тільки через розвиток торговельних відносин з країнами чорноморського і середземноморського басейнів, але й через інтенсивний рух населення, яке хотіло користуватись прикордонними установами заради отримання будь-якого офіційного статусу, а також через постійну загрозу чуми (епідемії якої охоплювали південноукраїнські регіони й на початку XIX ст., особливо 1806 та 1828 рр.).