Аналіз логіки становлення й динаміки історичного розвитку гуманізму: ХІV - поч. ХV ст., "еклектичний гуманізм", веризм як гуманізм "життєвої правди". Дослідження італійської моделі гуманізму – системи світоглядних орієнтацій, центром яких є людина.
Аннотация к работе
Європейська культура приблизно від початку XV ст. активно використовує поняття «гуманізм» для означення системи світоглядних орієнтацій, центром яких є людина, є визначення її цінності та права на самореалізацію. Італія не лише батьківщина ідеї гуманістичного світоставлення, але й та країна, культура якої найбільш послідовно протягом століть теоретично обґрунто-вувала, намагалася відпрацювати специфічну модель розвитку науки, мистецтва, педагогіки, засадничими принципами яких були ідеї гуманізму. У різні, часто досить складні і суперечливі періоди італійської історії, гуманізм виступав як стимулюючим, так і оновлюючим фактором розвитку суспільства. Таким чином, актуальність дисертаційного дослідження полягає в наступних моментах: на визначення теми дисертації і спрямованості дослідницького процесу вплинули недостатня розробленість культурологічного аспекту історії гуманізму і відсутність чіткої реконструкції динаміки змін його типів; вперше в українській культурології відтворена динаміка зміни типів гуманізму відповідно до конкретних соціально-політичних умов розвитку Італії: класичний, еклектичний, гуманізм як ідеологія національно-визвольного руху (Рисорджименто), веризм та неореалізм як гуманізм, авторські концепції гуманізму (А. Ця концепція конкретизується в наукових положеннях, в яких вперше: - відтворено динаміку руху гуманістичних ідей від класичної моделі доби Відродження XIV ст. до наступних етапів: «еклектичний» гуманізм, деформація гуманістичного світобачення в умовах XVII ст., гуманізм як ідеологія («Рисорджименто»), гуманізм як життєва правда («Веризм»), антигуманізм (початок ХХ ст.), гуманізм у контексті авторських концепцій, «новий гуманізм» та гуманістична модель світобачення Умберто Еко;У першому розділі «Становлення і розвиток італійської моделі гуманізму», що складається із трьох підрозділів, в яких аналізується історико-філософське та естетико-мистецтвознавче розуміння сутнісних процесів становлення і розвитку італійської моделі гуманізму. Поступово розуміння гуманізму еволюціонувало, і з часів італійського Відродження поняття «гуманізм» вживалося у двох основних значеннях: як визначення літературно-художнього напряму, що має на меті утвердження високоморальної і освіченої особистості, і як філософсько-гуманітарне вчення, що в теоретично-світоглядний та етико-естетичний спосіб обєднує всі теорії і вчення, які ґрунтуються на розумінні людини як визначальної мети і вищої цінності. Наразі ця проблема вирішується в дусі загальновідродженського неоплатонізму: божество мислить і тому має ідеї; в найчистішому вигляді ці ідеї відбиті в янголах; у більш складному і матеріально-почуттєвому змісті ці ідеї втілені в людині і несвідомо - у природі; людина мислить і творить на підставі почуттєвих здібностей, конструюючи і вдосконалюючи свої витвори за допомогою даних їй від бога і тому природжених внутрішніх форм. Він мав величезний вплив на культуру, мистецтво і суспільну думку Італії, створив основні міфи літературного декадансу, намагався зламати світовідчуття попередньої епохи не тільки як художник, але й як «персонаж епохи». У своїх працях Банфі поставив низку таких серйозних проблем, як співвідношення соціальної і художньої кризи, роль мистецтва в їх подоланні; мистецтво як генератор соціальних ідей і цінностей, його функції у формуванні індивідуальної і суспільної свідомості; історична визначеність і типовість творів мистецтва, їхні взаємовідносини з соціальністю; взаємозвязок народного і фахового мистецтва; естетичне виховання і виховання за допомогою мистецтва; мистецтво і науково-технічний прогрес, роль мистецтва і митця в сучасному світі, у формуванні нової чуттєвості, нового мислення, нової культури.