Гра, як художній прийом в епічному тексті (на матеріалі прози українських письменників 10-20-х років ХХ ст.) - Автореферат

Особливо виразно це помітно у дослідженнях, присвячених творчості письменників першої третини ХХ ст., де гра як своєрідна характеристика тексту розглядалася лише зрідка, і досі висвітлено тільки окремі аспекти цього феномену (наприклад, М.Шкандрій трактував її як своєрідну “езопову мову”). Серед досліджень особливостей вияву ігрового начала у художньому тексті показовими є праці О.Боярчук та М.Зубрицької, які розглядають гру як оригінальний спосіб організації художнього матеріалу, множинність інтерпретаційного підходу до тексту, відмову від усіляких заборонених тем. Термін “прийом” був введений до літературознавчого апарату на межі 10-20-х років ХХСТ. теоретиками “ОПОЯЗУ”, що висунули тезу про мистецтво як прийом (однойменна робота В.Шкловського). На їхню думку, прийом є головним інструментом перетворень явищ, що перебувають поза сферою мистецтва (матеріал) у факт мистецький, тому особливу увагу під час аналізу тексту слід звертати на морфологію прийомів - іманентну поетику, зокрема існує потреба досліджувати не так традиційні, “автоматизовані” прийоми, як новаторські, “поновлюючі”. У сучасному науковому дискурсі побутують терміни «ігрова поетика» та «ігровий текст», яким властива спрямованість на гру з читачем, однак проблема «гра як прийом» є дещо конкретніша, ніж проблема «ігрова поетика», оскільки дає змогу прослідкувати ігрові прийоми не лише у текстах ігрового стилю.У першому розділі “Гра як літературознавча проблема” систематизовано широкий спектр напрямків дослідження та шкіл у вивченні феномену гри, розкрито сутність теорії гри як літературознавчої методології та розглянуто головні прояви ігрового начала у художніх текстах та літературному житті 10-20-х років ХХ ст. На межі ХХ-ХХІ ст. із розвитком компютерних технологій гра усвідомлюється як стратегія, формується нова дисципліна - людологія, тобто вчення про гру, її естетичний потенціал, культурологічні, комунікативні, технічні та структурні особливості. Гадамер безпосередньо повязує гру з естетичним та мистецтвом, його увага спрямована на гру як на спосіб буття самого твору мистецтва. Французький філософ розрізняє гру і вільну гру, надаючи перевагу останній, оскільки вона неструктурована і не має визначеної мети, тоді як гра породжує зразки, структуру суспільства та його міфи. “Гра у літературному житті” розглядаються форми вияву гри у літературному побуті 10-20-х років ХХ ст.Узагальнено результати проведеного дослідження та наголошено, що для літературознавчої наукової думки найперспективнішою є та парадигма філософських поглядів на гру, яка розглядає її як форму естетичної діяльності, тобто неутилітарної, здійснюваної заради неї самої, що приносить її учасникам і глядачам естетичну насолоду, задоволення, радість. Гру і мистецтво, зокрема літературу, зіставляють на підставі реально зафіксованого етнографією факту генетичного звязку та напрацьованої у грі багатозначності як однієї з головних ознак літератури. Художня система модернізму передбачає створення певної літературної ситуації і особливої, спеціальної поведінки автора та аудиторії. Низка інших прийомів, не пов‘язаних із метапрозою (фрагментація, залучення засобів інших мистецтв, витворення особливої “Ти”-форми нарації, літературні пастки), покликані спрямувати увагу читача від повідомлюваного на спосіб повідомлення, від фабули до мовного оформлення художнього твору. Дослідження мотиву гри, втіленому у художньому творі, як складової основного образного фонду європейської культури, сприяє зясуванню національної та історичної своєрідності концепту, дають змогу глибше осягнути колективну художню свідомість.

Основний зміст роботи

Узагальнено результати проведеного дослідження та наголошено, що для літературознавчої наукової думки найперспективнішою є та парадигма філософських поглядів на гру, яка розглядає її як форму естетичної діяльності, тобто неутилітарної, здійснюваної заради неї самої, що приносить її учасникам і глядачам естетичну насолоду, задоволення, радість. В її межах можна виділити декілька шкіл: естетичну (І.Кант, Ф.Шіллер), герменевтичну (Г.-Ґ.Гадамер), антропологічну (Й.Гейзінга, Р.Кайо), лінгвістичну (Л.Вітгенштейн), психоаналітичну (З.Фройд), постмодерну (Ж.Дерріда). Гру і мистецтво, зокрема літературу, зіставляють на підставі реально зафіксованого етнографією факту генетичного звязку та напрацьованої у грі багатозначності як однієї з головних ознак літератури. Також підкреслюється, що гра, зреалізована у літературному творі, визначає характер художньої умовності, образності та жанрової специфіки твору. З грою у художньому творі тісно повязані поняття, які можуть ставати джерелами її: експеримент та ефект “невиправданого сподівання”.

Художня система модернізму передбачає створення певної літературної ситуації і особливої, спеціальної поведінки автора та аудиторії. Характерними ознаками ігрової атмосфери є змагальність між літ.угрупованнями, містифікації, літературні маски та псевдоніми, перетворення письменницького побуту на літературний факт.

Ігрові прийоми нарації, перш за все, метапроза, що акцентує увагу на створеності зображуваного світу, залучають читача до творчої лабораторії автора, грають із культурною традицією та забезпечують тексту полісемантичність та багатовимірність. Низка інших прийомів, не пов‘язаних із метапрозою (фрагментація, залучення засобів інших мистецтв, витворення особливої “Ти”-форми нарації, літературні пастки), покликані спрямувати увагу читача від повідомлюваного на спосіб повідомлення, від фабули до мовного оформлення художнього твору. Ігрові прийоми тематичного зрізу ініціюють у тексті подвоєння (твору, читацької реакції). Вивчення мистецької тематики у творчості письменників 10-20-х років ХХ ст. виявляє потребу нової інтерпретації, що врахувала б своєрідність осмислення естетичних орієнтирів, бачення процесу художнього пізнання та творчої свідомості митця. Дослідження мотиву гри, втіленому у художньому творі, як складової основного образного фонду європейської культури, сприяє зясуванню національної та історичної своєрідності концепту, дають змогу глибше осягнути колективну художню свідомість. Іншим виявом гри на рівні змісту художнього тексту є утаємничене знання, що розкривається лише посвяченим. Таким “прихованим” знанням можуть ставати й співприсутні тексти, крім того, ігрові інтенції інтертексту живить агональність. Головним естетичим принципом ігрового стилю є гра ресурсами мови, настанова на насолоду текстом, що містить потенційні можливості для нестандартного маніпулювання лексикою, граматикою та фонетикою. Аналіз зразків мовної гри у творах письменників 10-20-х років ХХ ст. демонструє, що вона має ширшу сферу використання, ніж комічні тексти, адже, руйнуючи автоматичне сприйняття, гра актуалізує естетичний ефект. Дослідження мовної гри у такому аспекті відкриває перспективу осягнути своєрідність освоєння дійсності художньою свідомістю.

Окреслення специфіки функціонування ігрових прийомів неможливе без урахування художньої системи, до якої належить твір. У прозі письменників-модерністів (М.Хвильовий, Ю.Яновський) ігрові прийоми покликані трансформувати буденну дійсність і відкрити іншу реальність, у якій актуалізується естетичне і освоюється амбівалентність дійсності. Гра протиставляє зруйнованій логіці позитивізму чуттєву естетику мистецького дійства. Крім того, гра мотивується такими естетичними завданнями, як прагнення до більшої виразності, нетривіальності, а також необхідністю актуалізації читацького сприйняття. Функціонування ігрових прийомів у творах письменників-авангардистів (Г.Михайличенко, М.Йогансен, Ю.Шпол, Г.Шкурупій, Л.Скрипник) визначається своєрідністю творчого завдання, що вони ставили: повязати здійснення соціальної революції із революцією естетичною. Тому гра у творах авангардистів стає джерелом експерименту та творчого пошуку, сприяє новаторству, відходу від копіювання дійсності та покликана сприяти вивільненню свідомості читача з-під тиску стереотипів. У творчості представника неореалістичної течії в українській літературі 20-х років ХХ ст. В.Підмогильного ігрове начало втілилось у способах організації міжтекстової взаємодії, що опосередковують інтерпретацію його творів, загострюючи увагу на естетичній проблематиці.

Отже, гра як літературознавча проблема нерозривно повязана із естетичною оцінкою твору. Тому ігровий художній прийом у епічному тексті мислиться, перш за все, як такий спосіб організації художнього висловлювання, що зміщує центр художньої цілісності від повідомлюваного до коду. Гра як художній прийом руйнує автоматичну і стереотипну рецепцію, тому естетичний потенціал ігрових прийомів повязаний, перш за все, із інтенсивністю впливу на сприйняття, яка зумовлена ефектом новизни та неочікуваності. Активізація ролі читача як партнера у грі, його свобода в естетичному судженні та інтерпретації тексту виявляє загальноєвропейську тенденцію субєктивізації естетичного. Це свідчить про те, що українські мистецькі шукання початку ХХ ст. прямо повязані із європейським контекстом і розвитком кантівської естетичної традиції.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях

1. Жигун С.В. Ігрове начало у творчості Миколи Хвильового / С.Жигун // Літературознавчі студії: Збірник наукових праць. Випуск 12. - К. : Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2005. С.165-169.

2. Жигун С.В. Творчість Гната Михайличенка: особливості нарації / С.Жигун // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 12. - К. : Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2006. - С.5-8.

3. Жигун С.В. Гра як художній прийом у новелах Гната Михайличенка / С. Жигун // Літературознавчі студії: Збірник наукових праць. Випуск 16. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2006. - С.86-90.

4. Жигун С.В. Роман Леоніда Скрипника «Інтелігент»: ігрові стратегії / С.Жигун // Літературознавчі студії. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Випуск 19, ч. 1. - К. : ВПЦ “Київський університет”, 2007. - С.98-103.

5. Жигун С.В. Феномен гри: аспекти дослідження / С.Жигун //Філологічні семінари.- Випуск 10, - К. : ВПЦ «Київський університет», 2007.-С.170-177.