Характеристика шляхів формування, форми і типів власності в добу середньовіччя. Порівняння соціально-економічних причин та наслідків Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. та європейських революцій у Нідерландах та Англії.
Аннотация к работе
Охарактеризуйте шляхи формування, форми і типи власності в добу середньовіччя Порівняйте соціально-економічні причини та наслідки Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. та європейських революцій у Нідерландах та а Англії.
План
ЗМІСТ
Список литературы
1. Охарактеризуйте шляхи формування, форми і типи власності в добу середньовіччя
Господарство Середньовіччя характеризується такими загальними ознаками: - панування приватної власності, основою якої була земля у формі феоду (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства;
- монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі "Немає землі без сеньйора";
- умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на васальних звязках;
- протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом;
- особиста, поземельна, судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника;
- рентна форма експлуатації феодальне залежного селянства.
Аграризація економіки зумовила назву Середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація".
Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди. У ранньому Середньовіччі (V- Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період ґенези). XI-XV ст. - період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньому Середньовіччі (XVI - перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, зявилися ознаки індустріальної цивілізації.
Виникнення і розвиток господарства у європейських країнах мали універсальні ознаки. Разом з тим в кожній країні були свої особливості, хронологічні межі. Так, в Італії, Франції, Іспанії, Візантії цей період отримав назву романського, сформувався на основі спадщини Римської імперії та соціально-господарської системи германських племен. В Англії, Німеччині, скандинавських і словянських країнах перехід до феодальних відносин відбувався на основі розкладу родоплемінних і общинних відносин.
Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (V-IX ст.), що було створено германськими племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи. У V - на початку VI ст. за "Салічною Правдою" - збірником звичаєвого права - у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих сімей. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени яких вели спільне господарство, були наділи (парцели) орної землі, сади, виноградники, ділянки лісів та луків, випаси для худоби. Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) "салічної землі" франки не знали. Вона успадковувалася синами або братами померлого, а за їхньої відсутності переходила до громади.
За "Салічною Правдою", франки були вільними членами громади з визначеними правами і обовязками, але соціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були значними. До соціальної структури франкського суспільства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і раби. У процесі колонізації Галлії частину земель, переважно імперських, привласнили королі, дружинники, знать. У громаді неминуче виникав дуалізм між колективною власністю і парцелярними господарствами. Розпочалася майнова диференціація, зявилися заможні та незаможні члени громад.
Одночасно зберігалася земельна власність церкви і галло-римського населення, значна частина якого перейшла на службу до франкських королів. Не було відмінено ні рабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського права. Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства доби "Салічної Правди" співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних осіб.
Протягом VI-VII ст. у франків еволюціонував порядок успадкування землі. Право на неї визнавалося за дочками, братами, онуками померлого. Спадковий наділ перетворювався на алод - приватну власність невеликої сімї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася - заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади. Остання з землеробської трансформувалася на сусідську громаду - марку, господарські підвалини якої визначалися приватною власністю на орні землі та колективною на угіддя, власною працею її вільних членів.
З утвердженням приватновласницьких відносин і зміцненням алоду розпочалося відчуження землі. Посилилися майнове розшарування, розорення дрібних галло-римських і франкських землевласників, концентрація землі. Король зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння франкської службової знаті.
Процес становлення залежного селянства в VII - на початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновідпущених. Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабів сервів, наділених землею. Невеликі земельні власники поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян, що зародилася в маєтках пізньої Римської імперії. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет - привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового і натурального чиншу.
У VIII-IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його каталізатором стали війни з арабами, германськими та словянськими племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль почали відігравати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах панування натурального господарства основою матеріального забезпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл - фактичний правитель (714-751 pp.) Франкської держави при останніх Меровінгах провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування -бенефіції - за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам. Склалося бенефіціальне - умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція. Одночасно реформа підготувала умови для руйнування порядків громади. Вона обмежувала права і обовязки вільних членів громади: увільняла їх від військової служби, участі в суді, місцевому управлінні.
В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) - феодальну систему - розвинену форму землеволодіння доби Середньовіччя.
Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські землевласники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори: великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і алодів» натуральне господарство, що ставило селян у залежність від природних умов і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці. Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів - насильний продаж землі, виконання певних господарських примусів на користь короля та його намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання"). Крім "прекарія поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селянин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські прекарії спочатку регулювалися договором, де зазначалися строки користування землею і розміри чиншу. Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю як власність, зберігали ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода прекариста.
Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація - подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі.
Протягом VIII-IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежного селянства. Однак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обовязками щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадкове залежною. Їхні обовязки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до землі. Спроби Карла Великого (768-814 pp.) заборонити відхід селян з землі не мали успіху.
Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської держави Каролінгського періоду. Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобовязана знайти собі сеньйора. Дарування імунітетів, які розширили судово-адміністративну владу сеньйора, набули військово-політичного та територіального характеру. Посади намісників стали спадковими. Обмежувалися і скасовувалися громадянські права вільних селян у політичному житті. Військові реформи Карла Великого звільняли селян від військової служби, крім власників 3-4 наділів. Інші обєднувалися в групи і споряджали одного воїна. Регламентувалися фізичні покарання залежних людей, їхні примуси.
Феодальне господарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи.
Отже, протягом V-IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунтувалося на алодіальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. Швидкому утвердженню їх (порівняно з іншими країнами Європи) сприяла асиміляція римської господарської спадщини. В Італії, Іспанії римські господарські структури переважали над варварськими. Однак феодалізація господарств у цих країнах ускладнювалася тривалими вторгненнями германських племен та реконкістою - відвоюванням Піренейського півострова в арабів.
У Німеччині господарство феодалізувалося в VII-XI ст. За германськими "Правдами" у VII-VIII ст. панував алод, одночасно існувало церковне і світське землеволодіння. Особливістю аграрної еволюції було більше значення "внутрішньої" феодалізації громади-марки. Поширилися різні форми відчуження алоду: заповіт, дарування, обмін, продаж всередині марки. Поглиблювалася майнова та соціальна нерівність. Одні сімї бідніли, інші збагачувалися, перетворюючись на дрібних і середніх землевласників. У їхніх руках зосереджувалися права на громадські угіддя.
Приєднання в IX ст. території Німеччини до Каролінгської імперії сприяло синтезу громадського і романізованого господарства. Активізувало його утворення Німецької держави на початку Х ст. Це зумовило аграрний переворот, прискоривши розпад громади і швидке зростання великих земельних володінь. Король дарував землі, імунітетні привілеї феодалам. Характерною для Німеччини була така форма феодальної власності, як фогство. Фогти (дослівно захисники) - світські особи, які виконували в імунітетних церковних маєтках судово-адміністративні та фіскальні функції. Поступово їхні посади стали спадковими, вони привласнювали церковні землі та доходи. Структура феодальної сеньйорії мала деякі особливості, їй були властиві роздробленість і дискомпактність, розпорошеність у багатьох селах.
Складалася феодальна залежність вільних членів громади. Відчуження алоду, прекарні угоди призводили лише до їхньої поземельної залежності, перетворення на надільних селян з виплатою земельної ренти. Поступово встановлювалась особиста залежність вільних членів громади від землевласників. На початку XII ст. у Німеччині сформувалися феодальне землеволодіння, визнане спадковим і неподільним, та сеньйоріально-селянські відносини.
В Англії, яка належала до Римської імперії з І ст. н. е., рабовласницька система власності не сформувалася. В англосаксонський період (V-XI ст.) домінувала селянська вільна сусідсько-територіальна громада-марка. Значні за розмірами спадково-сімейні наділи-гайди на 120 акрів (48 га), колонізаційні можливості, примітивна агрокультура, взаємодопомога забезпечували тривале (порівняно з Франкською державою) збереження громадської власності.
Англійський фолькленд - наділ, яким володіли за "народним правом", не став "класичним" алодом, вільно відчуженою власністю, оскільки певні права на землю зберігала громада. Більшість населення становили вільні селяни - керли. Невільне населення - раби та залежні літи з завойованого кельтського населення - використовувалося як челядь або "сиділо" на землі, відробляючи оброк і панщину її власникові. Проте поступово алодизація землі, вичерпування колонізаційних можливостей, соціально-економічна диференціація населення, збагачення родоплемінної (ерлів) та службової (тенів) знаті, які мали від пяти до сорока гайдів землі, робили неминучим формування великого землеволодіння і перетворення дрібних власників на залежних селян. Вирішальне значення мали королівські дарування (з VII ст.) монастирям, ерлам, тенам земель з вільним населенням - боклендів (земля, придбана за грамотою) з правами на збирання доходів, фіску, суду, стягування штрафів. Фактично король дарував не землю, а владу над вільними селянами, право імунітету. Між власником бокленду 1 населенням встановлювалися особисті відносини залежності. Селяни зберігали право фолькленду на землю, але одночасно феодал мав на неї право бокленду. Поступово фолькленди зменшувалися, утворювалися помістя - манори, зростали примуси селян.
Надання землі для прожиття зросло після обєднання в IX ст. англо-саксонських королівств у єдину державу і реформ короля Альфреда на зразок реформ Карла Мартелла. Королівська влада дарувала феодалам і монастирям імунітет, насамперед судовий. Прекарні відносини не поширилися. Розвивався інститут комендації. Великим землевласником стала католицька церква, володіння якої зявилися в Англії наприкінці VI-VII ст. Процес феодалізації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і датські завоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали особисту свободу і громадське зевлеволодіння.
Завершення процесу феодалізації господарств в Англії повязане з нормандським завоюванням у середині XI ст. Це була експансія більш розвиненого французького феодалізму. Як наслідок, права короля декларувалися на всі землі, вони надавалися на правах ленів, тоді ж склалися васальні відносини та ієрархія власності. Відбулася уніфікація соціального складу селян на дві головні групи - повнонадільних вілланів і малоземельних коттерів. Матеріали першого (1085-1086 pp.) перепису населення і землеволодінь в історії Англії та усієї Європи, які отримали назву "Книги Страшного суду", юридичне зафіксували панування феодальних відносин у англійському суспільстві.
Повільнішим і своєріднішим порівняно з Західною Європою було встановлення феодального господарства у Візантії, де зберігалася відносно міцна централізована влада. З завоюванням словянами Балканського півострова (VII-VIII ст.) утвердилася селянська громада. Особливістю аграрного ладу було співіснування приватної, генетичне повязаної з пізньоримською державної та громадської власності. Це ускладнювало процес формування великої феодальної земельної власності, що інтенсивно відбувався в IX-XI ст. Держава контролювала й розвиток. Умовна власність не набула особливого поширення. Залежність селян формувалася на грунті приватноправового домовлення (продаж, дарування, патронат, боргова кабала), насильницьких дій феодалів, державних дарувань земель разом з селянами.
Земельна рента як форма приватновласницького гноблення селян поєднувалася з експлуатацією їх державою через податкову систему.
У Північній Європі феодальні відносини склалися на основі розпаду громадсько-родового ладу. Цей процес відбувався повільно і завершився у XII-XIII ст. Причиною цього було збереження великої патріархальної сімї як соціальної та господарської основи скандинавського суспільства. Інститут алоду не сформувався. Одаль - земля, на якій вели господарство члени великої сімї, був спадковий і не відчужувався. Важливим чинником господарської перебудови у Х-XI ст. стали королівські дарування службовим особам права стягувати з певної території частини доходів для прожиття. Сформувалася система підпорядкованих королеві тимчасових державних ленів, які відрізнялися від західноєвропейських бенефіція та феода. Сеньйорія не склалася. Власники ленів не мали імунітетних привілеїв і здійснювали лише адміністративні функції від імені короля. Селяни не підпорядковувалися приватній владі, залишалися особисто вільними, зберігали право одаля на свої землі. Реформи XIII ст. звільнили селян від військової служби в ополченні та перетворили її на податковий стан. У XII- XIII ст. набула поширення оренда, але вона не привела до виникнення типових селянських наділів. Орендарі вважалися особисто вільними, мали право вийти з наділу.
Отже, в V-Х ст. у країнах Європи формувалося феодальне господарство на основі приватної власності феодала на землю та залежності селян від феодала. Вирішальне значення мали відчуження алоду, перемога великого землеволодіння над дрібним, становлення між землевласниками і селянами відносин панування і підпорядкування, а всередині пануючої верстви - покровительства і служби. Прискорили ці перетворення війни, зовнішня експансія, законодавча та податкова політика держав, санкція нею імунітетної системи та придушення опору селян.
Зрілі феодальні відносини (XI-XV ст.) практично в усіх країнах Європи мали класичну форму і майже не відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку (XI- XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що склалася у трьох видах - королівська, світська, духовна. Ієрархічна структура землеволодіння обмежувала права окремого феодала на землю. Існувала власність верховна, сеньйоріальна і підпорядкована васальна.
Лише з часом ленні володіння стали відчужуватися. Система майорату давала можливість успадковувати землю старшому синові повністю або дві третини її.
Основними господарськими одиницями стали сеньйорії. Вони були різними за розмірами (від великих на кілька тисяч наділів до найдрібніших на 5-10 наділів).
Сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на надільній системі, що давала змогу селянинові мати самостійне господарство, а сеньйорові забезпечувала економічну реалізацію права власності на землю - земельну ренту. Селянські наділи (манси у Франції, віргати в Англії, гуфи в Німеччині) були спадковими, могли відчужуватися всередині сеньйорії, а за згодою сеньйора - поза нею. За структурою це були складні земельні комплекси. Будинок з присадибною ділянкою знаходився у селі. Орні наділи розташовувалися посмужно, кожен складався з 3-4 ділянок. Площа наділів була різною. З розвитком товарно-грошових відносин нерівність у забезпеченні селян землею зросла. У Франції розмір манса в середньому становив 4-6 га, але розрив у земельній забезпеченості був 15 - 20-кратним. В Англії, за "Книгою Страшного суду" (середина XI ст.), половина вілланів мала 30-60, а наприкінці XVIII ст.- 7-7,5 акра орної землі. У Німеччині на колонізованих землях на схід від Ельби селяни отримували одну гуфу (в середньому 16,8 га).
Загальні риси сеньйорії найбільш чітко і повно простежуються на прикладі Франції. Сеньйорія розширилася територіальне, втягуючи у свою сферу колонізовані землі. Доменіальні володіння збільшувалися за рахунок лісів, луків, пасовищ, тоді як доменіальна оранка зменшувалася. Панщина або зникла, або не перевищувала кількох тижнів на рік. Використовували її переважно для сінокосу, як гужову повинність, часто оплачували харчами, сіном, грішми. Поширився феодальний найм - примусова праця за плату, невиконання якої каралося сеньйоріальним судом. Переважали натуральна і грошова рента, остання становила від третини до половини селянських доходів. Освоєння нових земель сприяло поширенню так званих нових селянських наділів, що надавалися на 1-9 років за великий вступний внесок і фіксований чинш вартістю до половини врожаю. У соціально-правовому відношенні селяни продовжували поділятися на тих, що перебували у особисто-спадковій залежності, та вільних від неї. Останні становили більшість населення. Найбільше сервів було в провінціях Центральної Франції (25-50 %).
Як своєрідна форма землекористування зберігалася громада. Була поширена система відкритих полів, коли після збирання врожаю селяни перетворювали землі на пасовиська. У спільному користуванні були неподільні угіддя (альменда): ліси, луки, річки, озера.
Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Хоч існували певні відмінності в становленні його різних категорій, градація правового статусу зменшилася. Загальною ознакою селян була особиста, земельна, судово-адміністративна, військово-політична залежність від власника землі.
Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Права феодалів значно розширилися. Було досягнуто всебічної регламентації життєдіяльності селян. Контролювалися поголовний чинш (обовязок щодо особистості власника), поземельні примуси, успадкування майна і відчуження земельних ділянок, шлюби селян, постої військ і військові реквізиції, міри маси і обєму. Власники сеньйорій збирали екстраординарний податок - таллю, мали судові права щодо вищої юрисдикції, змушували селян будувати замки, дороги, платити сервітути - спеціальні внески за користування луками, лісами, водними ресурсами, стягували торгові та дорожні мита. Значного поширення набув баналітет - монопольне право феодалів на господарські обєкти для переробки сільськогосподарської продукції.
2. Порівняйте соціально-економічні причини та наслідки Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. та європейських революцій у Нідерландах та а Англії. Чи погоджуєтесь Ви з думкою українських істориків В. Смолія та В. Степанкова про спорідненість даних історичних подій? Чому? Свою відповідь обґрунтуйте
Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.
Соціально-економічні причини та наслідки Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 pp: - вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, повязана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого - посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо повязувалися з нещадною експлуатацією селян;
- зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5-6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки;
- свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними - вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20-30 грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування.
- стосовно української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціально-економічну базу.
Наслідки Національно-визвольної війни: - утворення та розбудова Української національної держави;
- встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;
- радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;
- скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;
- ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;
- визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;
- втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.
Соціально-економічні причини та наслідки європейських революцій в Нідерландах та Англії: - революційні події в Нідерландах в XVII ст. можна назвати національно-визвольною війною з Іспанією, яка отримувала величезні податкові надходження з нідерландських провінцій, податковий тиск безкінечно підвищувався;
- інквізиція переслідувала в основному багатих купців, ремісників, конфісковувала в них гроші та майно;
- в результаті цих подій намітився прогресуючий процес падіння промислового виробництва, зовнішньої торгівлі.
- в результаті національно-визвольної війни від іспанської корони виникла нова незалежна держава Обєднанні провінції Нідерландів в якій центральне місце зайняла найбільш економічне розвинута Голландія.
- англійська революція 1642 - 1649 рр. була одним з головних факторів переходу до ринкової економіки. Її причиною були вимоги нового класу буржуазії (виник в результаті аграрного перевороту) закріпити її новий економічний та політичний статус. В країні був вкрай загострене земельне питання. Земля належала королю. До буржуазії приєдналося дрібне селянство, яке потерпало від огороджування земельних паїв та вимагало їх повернення. В результаті революції була знищена монархія та оголошена республіка під керівництвом Олівера Кромвеля, який пообіцяв владнати аграрне питання шляхом земельної реформи. Англійська революція положила край феодалізму, посилило економічну та політичну владу буржуазії, закріпила свободу торгового та промислового підприємництва, перемогу ринкових принципів господарювання.
Проводячи історичні паралелі між розглянутими революціями в Україні, Англії, Нідерландах у XVII ст. можна зробити висновок щодо правильності думок українських істориків В. Смолія та В. Степанкова про спорідненість даних історичних подій. В основному ці події мали схожі причини та наслідки: - вкрай загострена соціально-економічна ситуація, невирішеність земельного питання;
- погіршення життя населення, вкрай великий податковий тиск, соціальна експлуатація;
- свавілля властей, зникнення майже всіх політичних прав населення;
- в результаті української та європейських революцій були: утворені нові держави в Україні і Нідерландах, утворена конституційна монархія в Англії; змінені соціальні, політичні, майнові права населення; почався економічний розвиток цих країн.
3. Проаналізуйте основні напрямки економічної політики в 1980-х - на початку 1990-х рр., у США, Великобританії, ФРН. Складіть порівняльну таблицю. Ідеї яких економічних теорій покладені в основу урядового курсу в даних країнах?
№ п/п Країна Напрямки економічної політики
1 США Стратегія розвитку - неоконсерватизм - прийшла на зміну кейнсіанству. Економічна полі??ка адміністрації президента Рональда Рейгана отримала назву «рейганоміка». Основна увага приділялася не збільшенню видатків (державних або приватних) як в кейнсіанстві, а росту заощаджень та стримуванню споживацького попиту. Комплекс заходів «Новий початок Америки»заснований на монетаристській теорії: - сувора грошово-кредитна політика, яка спрямована на зниження рівня інфляції; - зниження податків на прибутки корпорацій та приватних осіб; ї - зменшення або повне замороження федеральних видатків на соціальні програми (одночасне збільшення воєнних видатків); - обмеження державного втручання в економіку.
2 Великобританія Стратегія розвитку - неоконсерватизм - прийшла на зміну кейнсіанству. Радикально скорочувалася регулююча функція держави в господарському житті суспільства. Боротьба с інфляцією, контроль над бюджетом, зниження податків. Рішуча політика приватизації державних підприємств, помешкань на пільгових умовах жильцям - орендаторам. Обмеження прав профспілок. Усестороння підтримка підприємництва, особливо середнього та дрібного бізнесу. Інвестування національної економіки за рахунок державних коштів. Підтримка державою тільки непрацездатного населення. Працездатне населення повинне забезпечувати себе само.
3 Федеративна республіка Німеччина Політика неолібералізму. Заснована на: збільшенні інвестицій; розширенні експорту, інновацій виробництва, створення високоефективного агропромислового комплексу, підтримка вітчизняного виробника. власність визвольний війна революція
Використана література
1. Злуупко С.М. Економічна історія України. Навчальний посібник. - К.: Знання, 2006. - 367 с.
2. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М., Економічна історія України і світу: Підручник. - К.: Вікар, 2001. - 477 с.
3. Маркова А.Н. История мировой экономики. Хозяйственные реформы 1920-1990 гг. - М.: Мисль, 2005.
4. Панкова Є.В. Історія Європи. Навчальний посібник. - К.: Альтер-Прес, 2007. - 352 с.
5. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Хроніка життя і діяльності.-К., 1994.- С.24
6. Тимошина Т.М. Экономическая история зарубежных стран: учебное пособие/ под ред. проф. Н.М. Чепурина. - М.: Юридический дом «Юстицинформ», 2001. - 496 с.