Литовсько-польська держава та Україна в її складі. Знищення державного суверенітету. Денаціоналізація України. Ідеал національно-державного відродження й українознавство. Кирило-Мефодіївське братство, його розгром. Дух національної самосвідомості.
Аннотация к работе
Наступний етап розвитку українознавства - це XV-XVIII століття, коли Україна потрапляє в склад Литовсько-польської держави, потім виборює державну незалежність, але тратить її і стає колонією російської імперії.
Прикметно, що й на цьому етапі, як і в давньоруський період, одним із складників українознавства стають праці зарубіжних авторів: істориків, політиків, воєначальників. До того ж ті праці і кількісно, і - головне - якісно є явищами високого ґатунку: з одного боку - тому, що висвітлюють розвиток у повному розумінні української держави її національно-визвольну боротьбу за незалежність, суверенну внутрішню і зовнішню політику, культуру, освіту; а з іншого боку - тому, що авторами праць є свідки чи й учасники подій, професіонали у сферах міжнародного життя (маємо на увазі польських, французьких, німецьких, англійських, шведських, російських, турецьких, литовських державців, дипломатів, воєначальників, істориків, письменників, діячів церкви). На жаль, ми не маємо не те що повної, а й наближеної до повноти наукової бібліографії, і не лише зарубіжного, а й вітчизняного українознавства, і причини того закорінені якраз в умовах української дійсності XIV-XVIII століть.
Маємо на увазі, що спроби Данила Галицького повернути всі частини Київської Русі в лоно однієї держави не увінчалися успіхом. Спочатку піднесенню могутності словян противилися монгольські завойовники, а згодом трагічну долю українців окреслювали ближні сусіди: з середини XIV століття обєктом зазіхань польсько-литовських магнатів стає Галицьке-Волинське князівство, а з XV століття турецькі та російські державці важать і на всю Україну. Як наслідок: до 1370 року майже всією Волинню заволоділа Литва, Галичиною - Польща, а після Переяславської Ради (1654) над Україною зависла загроза не тільки територіальних анексій, державної підлеглості Росії, а й соціальної, національної неволі, що мала призвести до релігійної, мовної, духовної, культурної асиміляції та, як підсумок, зникнення України з міжнародної арени як національно-державного суверена.
Адекватним долі української нації, держави, культури, релігії виявляється й українознавство.
Його наймогутнішим документально-науковим чинником постає, як і в час Київської Русі, літописна історіографія та історіософія. Літописи Густинський, Величка, Самовидця, Грабянки - це, до речі, і красномовне продовження великої традиції, але найголовніше, що на новому етапі саме літописи стали найбільш оперативною, активно впливаючою на сучасників, аналітично-синтезуючою риси буття і свідомості народу формою. Не випадково, що й літературно-наукова «Історія Русів» на початку XIX століття стала могутнім генератором української національної самосвідомості.
Іншими важливими факторами розвитку українознавства стають спочатку твори релігійного, літературного та літературно-історіографічного змісту (від домініканця Яцека Одровонжа та його послідовників у Львові, Перемишлі, Самборі, Луцьку, Коломиї, Камянці-Подільському, Києві до авторів «Дніпрової камені» І. Домбровського та «Роксоланії» С. Кленовича), а пізніше наукові праці педагогів Києво-Могилянської академії та твори діячів церкви й осередків народної освіти, культури: першодрукарів Фіоля і Федорова, вчених, письменників, діячів церкви Франциска Скорини, князя Острозького, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, Лазара Барановича, Мелетія Смотрицького, Інокентія Гізеля, Петра Могили. А також визначних письменників, фольклористів і вчених, що жили й працювали не лише у вітчизняних, а й в зарубіжних освітньо-наукових центрах: Ю. Дрогобича, П. Русина, Г. Рутенця, С. Роксолана (Оріховського).
Роль діячів культури, освіти, мистецтва та словесності в дослідженні народної філософії, родинної, виробничої культури, обрядовості (фольклору, писемної літератури) потребує особливого наголосу, оскільки в час, коли офіційні інституції держави підупадають, а то й знищуються чужинськими урядами, саме мистецтво (і передусім фольклор, слово і музика кобзарів та лірників, театральні дійства, авторська поезія) перебирає на себе роль й історіографії та історіософії, і документальних джерел народної думи, позиції, віри, буття народу загалом. Як писав М. Гоголь, українська народна пісня «...то народна історія, жива, яскрава, наповнена барвами, істиною, оголююча все життя народу. Історик неповинен шукати у них зазначення дня і числа битви чи точного пояснення місця, достовірної реляції... Але коли він захоче пізнати справжнє буття, стихії характеру, усі відтінки почуттів, страждань, урочистостей зображуваного народу, коли захоче випити дух минулого віку, загальний характер усієї цілісності і кожної частки її, тоді він дістане повне задоволення: історія народу розкриється перед ним в ясній величі».
Прикметний наголос на розумінні історичної правди як на Правдивості вираження характеру, духу, долі, буття і свідомості українського народу. І для Т.
Список литературы
Кононенко П. Українознавство: Підручник. - К.: Либідь, 1996.
Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. - К., 2002.
Брайчевський М. Конспект історії України. - К., 1994; «Літопис Аскольда», К., 2001.
Грушевський М. Історія України-Руси - К., 1991-1997.
Дорошенко Д. Огляд української історіографії. - К., 1990.
Єфремов С. Українознавство. - К., 1920.
Інститут українознавства. - К., 2002.
Історія української школи та педагогіки: Хрестоматія. - К.: Знання, 2003.
Калакура Я.С. Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни // Збірник наукових праць НДІ українознавства. Том І. - К., 2003. - С. 322 - 330.
Кононенко П.П. «Свою Україну любіть...» - К.: Твім Інтер, 1996.
Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. - К.: Наша культура і наука, 1999.
Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта ХХІ ст. Філософія родинності. - К.: Артек, 2001; Український етнос: ґенеза і перспективи. - К., 2002.
Кононенко П.П., Токар Л.М., Маляренко Л.Л. Українознавство в системі освіти: Довідник джерел з питань змісту, методології та методики викладання. - К., 1996.
Крисаченко В.С.Українознавство. Хрестоматія-посібник. У 2-х кн. - К.: Либідь, 1996.
Максимович М. Киевъ явился градомъ великимъ… - К., 1994.
Мишанич О.В. Українознавство як світова наукова дисципліна // Збірник наукових праць НДІ українознавства. Том І. - К., 2003. - С.114 - 121.
Калакура Я.С. Українська історіографія. - К.: Генеза, 2004.
Ільєнко І. В пазурах у двоглавого. - К., 2004.
Навчально-виховні програми з українознавства. - К.: Знання України, 2001.
Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для середніх навчальних закладів. - К., 2004.
Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти. - К., 2004.
Філологія як українознавство: навчальний посібник / Укл. П.П. Кононенко, А.Ю. Пономаренко, С.П. Денисюк та ін. - К., 2003.
Горенко-Баранівська Л.І. Культура як українознавство. - К., 2003.