Віл і кінь у господарстві населення України доісторичного часу. Традиційні способи кріплення тяглових приладів до ходу сухопутних засобів пересування. Витіснення вола конем як упряжної тварини в господарстві українців. Види запрягу гужових тварин.
Аннотация к работе
Упродовж тисячоліть тяглові тварини (віл і кінь) та повязані з ними гужові засоби пересування і рільнича техніка були одним з головних показників загального рівня економічного розвитку суспільства. Однак, кожну з цих ділянок традиційної культури археологи, історики, етнологи та мовознавці вивчали, як правило, незалежно один від одного, що перешкоджало виявленню закономірностей їх виникнення та розвитку, генетичних витоків, етнокультурних взаємозвязків тощо. Загалом, розбіжності в поглядах щодо функціонального застосування коня у господарстві автохтонів України зумовлені насамперед тим, що при дослідженні сухопутного транспорту та рільничих знарядь мало уваги приділялося конкретному типу і конструкції тяглового приладу, який, власне, і виконує функцію “посередника” між робочою худобою та їх ходовою (орною) частиною. Науковці майже не зосереджувалися на тяглових приладах як автономній одиниці, спеціально не аналізували взаємозвязки і взаємозалежності, які існують, з одного боку, між конструкцією конкретного типу тяглового приладу і видом тваринної упряжі та способами їх зєднання, з іншого - між типом і методами кріплення тяглового засобу до ходу господарського транспорту (робочої частини хліборобської техніки) та видом запрягу робочої худоби, тобто в комплексі. Власне, все це й зумовлює актуальність і наукову значимість дослідження процесу формування та розвитку запрягу робочої худоби впродовж усього часу її застосування в Україні.Із словянських учених види і способи запрягу вола та коня, райони їх розповсюдження і ступінь побутування у XIX - на початку XX ст., а також тогочасну упряж, вивчали насамперед Л. Використання вола і коня як тяглової сили, упряжі та деяких способів запрягу тварин, тяглових пристроїв колісного і санного транспорту українців другої половини XIX - початку XX ст. тощо торкається у своїх працях В. Горленко. У XVI-XVIII ст. на теренах Східних Карпат, Прикарпаття, Поділля та Середнього Подніпровя традиційним було виробничо-транспортне призначення кожного з названих видів домашньої худоби: віл служив тягловою силою в орному хліборобстві і транспорті, кінь - для верхової їзди. Зокрема, витіснення вола конем зумовили такі основні фактори: занепад у другій половині XIX ст. чумацтва як промислу і розвиток візництва, в якому, на відміну від першого, використовували переважно коней; скорочення пасовищних угідь як кормової бази літнього утримування ВРХ у звязку з їх вилученням для вирощування злакових і технічних культур (лісостепова і степова зони); спорудження залізниць, що різко зменшило обсяги перевезення товарів гужовим транспортом, зокрема за допомогою повільних волів; розповсюдження серед заможної частини українського селянства плугів, сівалок, молотарок, косарок та іншої сільськогосподарської техніки фабричного виробництва, розрахованої лише на кінську тяглову силу тощо. Найчастіше цей запряг прихований у писемних джерелах за трьома описаними різновидами досліджуваних обєктів: в одному випадку зазначається лише кінь і віз, у другому - кінь, віз (сани) і хомут як найважливіший елемент кінної упряжі, у третьому - кінь, віз (сани) і майже всі основні компоненти кінної збруї.Комплексний аналіз археологічних, мовознавчих, етнографічних і писемних першоджерел дозволив виділити три основних етапи формування та розвитку різних видів запрягу гужових тварин і повязаних з ними галузей народної культури в Україні і Східній Європі загалом. Третій етап розвитку тваринного запрягу на українських етнічних землях припадає на пізнє середньовіччя, коли тут розповсюджуються випробувані вже іншими етносами Європи винаходи: запряг двох і більше пар коней, “дишель” як скеровуючий і гальмівний засіб, шлея, “шори” та “півшорки” з барками (“орчиками”) і посторонками тощо, а також західноєвропейська за походженням модель воза та російська за походженням соха з “вобжами” (односторонка). Тяглову спроможність пари волів, одного вола та одного коня населення України спершу випробувало в полозному транспорті, потім - у колісному засобі пересування (у возі), і лише відтак - в орних знаряддях праці. В українців, на відміну від інших словян, найдовше і найкраще збереглися архаїчні за походженням явища та елементи, повязані із запрягом робочої худоби, притому майже первісних форм: запряг одного вола в одинарне ярмо з “кульбакою”, прасловянське за походженням парне нашийне ярмо, семантика прасловянських за походженням термінів “бовкун” й “оглоблі” і приховані за ними конкретні реалії та ряд інших, що засвідчує, з одного боку, зародження кожного з них саме в межах української етнічної території, з іншого - наявність протягом довгого історичного періоду в середовищі українського народу інтенсивних і безперервних діахронних та синхронних етнокультурних звязків як однієї з головних умов його збереження і розвитку, а також давні генетичні витоки цього етносу. Результати дослідження визначили цілу низку проблем, які потребують наукової розробки різних фахівців - археологів, етнологів, істориків, лінґвістів, фольклористів.