Дослідження становлення й формування визнання та виконання рішень судів іноземних держав і міжнародних установ як самостійного правового інституту та провадження. Характеристика ґенези його формування для розуміння можливих напрямів подальшого розвитку.
Аннотация к работе
ФОРМУВАННЯ ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ І МІЖНАРОДНИХ СУДОВИХ УСТАНОВПри цьому необхідно звернути увагу на те, що як самостійне провадження, окремий правовий інститут визнання та виконання рішень судів іноземних держав і міжнародних судових установ розглядалося в контексті розвитку міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю взагалі, виокремлення відбулося значно пізніше. У Стародавній Русі вже а X ст. укладалися договори й нормативні акти, які встановлювали процесуальні правила видачі руських з інших держав (Договір князя київського Олега з Візантією 911 р.; договори з Візантією Ігоря (945 р.) та Святослава (971 р.); Руська Правда (текст якої дійшов у вигляді Краткої правди 1136 р. та Пространної правди 1209 р. Гроцій писав: «Держава, яка надала притулок, зобовязана або повернути обвинуваченого державі, що направила вимогу про видачу, або покарати його за своїми власними законами - aut dedere aut punire (видай або суди)». Учені XVI ст. та наступних століть часто зазначали, що якщо судді, які здійснюють розгляд кримінальної або цивільної справи, матимуть необхідність допитати свідків або викликати обвинувачених, які мешкають поза округом або поза територією (ЕХІ^ІБІГІЕШТ, ехігаїеігіїогіит), то вони можуть просити про здійснення цих дій суддю за місцем проживання зазначених осіб. Таким чином, постанови про видачу разом зі злочинцем викрадених ним речей, здобутих у результаті вчинення злочину, є в міжнародних договорах першим зародком розвитку міжнародної правової допомоги в кримінальних справах (у широкому сенсі), а також виконання рішення іноземного суду в контексті того, що для здійснення певних процесуальних дій необхідно попередньо винести рішення судом тієї держави, яка запитує допомогу.