Загальна характеристика цивілізаційного проекту сучасної Росії. Знайомство з основними проблемами сучасної самоідентифікації України. Аналіз роботи В. Шевченко "Концепція національних інтересів України". Сутність поняття "регіональна цивілізація".
Аннотация к работе
Формування цивілізаційної ідентичності України в контексті вибору оптимальної моделі її національної безпеки цивілізаційний самоідентифікація регіональнийЗ наведених висловів американського політолога для України випливає висновок, що її завдання та труднощі в цивілізаційної та геополітичної ідентифікації багатою мірою аналогічні труднощам Туреччини, що може бути зафіксоване в наступних аспектах: а) наявність протиріч між модернізаційною стратегією правлячої еліти та традиціоналистськими установками певних верств населення (наразі ми не маємо даних наскільки глибоким є розкол між євроатлантичною орієнтацію еліти та кількістю ісламістських організацій та аналогічним чином налаштованого населення, тобто чи можемо ми говорити про розкол в Туреччині в його внутріполітичному вимірі); б) невизначеність геополітично-цивілізаційної «онтології» країни (тобто буття в деякому «цивілізаційному проміжку», де українською паралеллю Туреччини є відмова України від Москви, але аналогічне гальмування просуванню на шляху вступу до ЄС з боку Брюсселя); в) необхідність нестандартного, навіть парадоксального вирішення цивілізаційного самовизначення в ситуації геополітичних тектонічних «зсувів» (і, додамо певної довільності цього цивілізаційного вибору за умов коли приналежність до цивілізації детермінована не «обєктивною онтологічною цивілізаційною «вкоріненістю», а певною «цивілізаційною ідеологією», причому досить мінливою). Іншим свідоцтвом аналогічного мислення є робота В.Шевченко та М.Іващенко «Концепція національних інтересів України», де робилася спроба на основі сучасних цивілізаційних концепцій обґрунтувати необхідність створення «словянської цивілізацій» як відповідь на посилення «неоімперського тиску» з боку західного співтовариства. Як і в попередньому випадку, в склад цього співтовариства входять: Україна, Росія, Білорусь, Польща, Чехія, Словаччина, Болгарія, Югославія, Хорватія, Словенія, Боснія, Македонія (правда чистота «словянської ідеї» зберігається тим, що в цьому проекті відсутні держави Кавказу та Середньої Азії). Однак, якщо Лондаридзе не уточнює хто саме буде лідером «обєднаного словянства» (мабуть, за його логікою це повинна бути Росія), то робота, яку ми зараз аналізуємо намагається, обґрунтувати «системоутворюючу» роль України в цьому обєднанні, посилаючись ще на ідеї Кирило-Мефодіївського Братства): «Україна на даний момент є державою, здатною стати ведучим політичним центром консолідації словянських націй» [5,20]. При цьому політолог по суті повторює тезу попередніх авторів про те, що Україна є «центром спільнословянського проекту» і що цей проект є альтернативним «проекту з боку Росії».