Дослідження моделей державно-церковних відносин. Аналіз формування та законодавчого закріплення партнерської моделі державно-церковних відносин, нових гнучких структур та методів вирішення суспільних проблем, що виникають унаслідок духовної кризи.
Аннотация к работе
ФОРМУВАННЯ ПАРТНЕРСЬКОЇ МОДЕЛІ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ЗАСАДИПартнерська (або коопераційна, солідарна) модель у своїй ідейній основі грунтується на “симфонії влад”, адже передбачає гармонізацію відносин між державою і церквою, яка базується на усвідомленні того, що обидва ці суспільні інститути діють в інтересах суспільства, будучи при цьому відокремленими один від одного в питаннях, що належать до їх виняткової компетенції [2]. Вона також деталізується такими типами: система відкритого ворожого або, принаймні, недоброзичливого ставлення держави до Церкви; система відділення Церкви від держави, в якій Церква діє в межах встановлених державою законів і компетенції, але, якщо компетенція й інтереси Церкви перетинаються з державними, перевага віддається останнім; симбіотично-партнерську, коли держава розглядає Церкву як рівноправного субєкта взаємовигідних відносин та співпраці, партнера на широкому соціальному полі, який діє в суспільстві поруч із державою, певною мірою перетинаючись з нею у своїх інтересах, але не зливається і не протиставляє себе державі. Виділяють систему розділення Церкви і держави, в якій конфесії діють як суспільні корпорації, при цьому утворюється спільний державно-церковний координаційний орган; ліберально-симбіотична модель передбачає укладення угод між державними органами і релігійними організаціями на місцевому і галузевому рівнях; система державно-церковного договору (конкордату), в якій відносини між державою і церквою будуються на нормах міжнародного права в договірному порядку [4]. На нашу думку, відповідно до основних засад сучасної державної політики у певній сфері (якими є конституційно закріплене відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви; принцип невтручання держави в діяльність церков, коли ця діяльність не суперечить законодавству; принцип захисту державою прав та законних інтересів релігійних інститутів; принцип нефінансування державою діяльності церков тощо), а також основних її напрямів (курс на повернення Церкві колишньої її власності; функціонування державного контролю за дотриманням законодавства про свободу совісті та релігійні організації; недопущення Церкви до систематичної діяльності в структурах державної системи та політичної діяльності; збереження нейтральної позиції державної влади відносно церков і віросповідань (хоча тут, як відзначають дослідники (наприклад, нещодавно спостерігалася тимчасова тенденція до відходу чинного Президента України від цього напряму політики в бік надання певних політичних преференцій одній із конфесій (УПЦ МП) тощо), можемо в загальних рисах говорити про нейтральну форму сепараційного типу такої політики [9].Виклики сучасності вимагають нового підходу до розвитку державно-церковних відносин.