Поняття про стилі сучасної української мови, їх особливості та риси. Методика написання наукових робіт у вищих школах: робота над підготовкою реферату, підготовка і написання наукової статті, курсових і дипломних робіт; основні типи помилок в роботах.
Аннотация к работе
Відтак особливої значущості набуває проблема культури писемного мовлення майбутнього вчителя початкових класів, яку слід удосконалювати на етапі професійного становлення, у період навчання у вищих школах. В умовах орієнтації вищої освіти на посилення звязку змісту навчання з обраною професією особливого значення для формування культури писемного мовлення студентів набуває вдосконалення змісту вищої освіти, спрямованого на забезпечення всебічної мовленнєвої компетенції особистості, що виявляється в нормативності та правильності писемного мовлення. Проблема формування правильності писемного мовлення вчителя початкових класів не була предметом спеціального дослідження, хоча у деяких аспектах вона вивчалася у працях відомих українських науковців і методистів. Правильність писемного мовлення вчителя сучасної української школи розглядалися у багатьох посібниках таких авторів: Н. Аналіз якостей писемного мовлення знаходимо у мовознавчих студіях С.Свіфт влучно зауважив, що стиль - це власне слова на власному місці. Кожний стиль має: - сферу поширення і вживання (коло мовців); Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. У мовознавстві під стилем розуміють сукупність мовних засобів (слів, граматичних морфем, синтаксичних конструкцій) дібраних відповідно до мети, змісту, сфери спілкування. Виноградов зазначає: “Стиль - це суспільно усвідомлена і функціонально зумовлена внутрішньо обєднана сукупність прийомів уживання, відбору й поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці даного народу”[10].Refero - повідомляю) - це короткий виклад у письмовій чи у формі прилюдної доповіді змісту наукової праці (праць), літератури з теми, з аналізом запропонованих шляхів вирішення певної проблеми, а також висловлення власних міркувань автора щодо порушеного питання. Робота над рефератом спрямована на: · вироблення у студентів вміння аналізувати, зіставляти та узагальнювати різні підходи, погляди, конкретний матеріал, вміння формулювати висновки; · розвиток основних умінь наукової роботи (дослідницькі вміння, вміння знаходити та працювати зі спеціальною літературою, складати список використаних джерел й оформляти посилання) та наукового розуміння; Реферат виконується на одну з тем, запропонованих кафедрою або викладачем. Реферат повинен чітко відповідати структурі, з виділенням абзаців, нумерацією сторінок, правильним оформленням посилань, цитат, висновків, списку використаних джерел.Реферування являє собою такий складний процес аналітико-синтетичної переробки інформації наукового джерел (або джерел), результатом якої і стає реферат. Реферат як самостійний і поширений жанр наукової літератури, окрім загальних закономірностей наукового стилю, має особливості, характерні саме для нього (на відміну від інших жанрів цього стилю), що обумовлено функцією реферату, його інформативним призначенням. Так, на відміну від жанру наукової статті, в рефераті немає характерної для наукової статті ґрунтовності викладу, розгорнутих доведень, міркувань, порівнянь, обговорення результатів, оцінок тощо, оскільки все це - дієвий засіб переконання читачів, а призначення реферату - передати інформацію, повідомити. На відміну від анотації, яка відповідає на запитання, про що йдеться в науковому джерелі, і подає загальне обєктивне уявлення про уе джерело, його стислу характеристику, реферат відповідає на запитання, що саме нове й суттєве є в першоджерелі, і викладає основний його зміст, нову проблемну інформацію. За читацьким призначенням реферати поділяються на загальні, що містять виклад змісту джерела в цілому та у звязку з цим розраховані на широке коло читачів, і спеціалізовані, в яких виклад змісту орієнтований на фахівців відповідної галузі знань.Стаття має просту структуру, її текст, як правило, не поділяється на розділи і підрозділи. Вступ-постановка наукової проблеми, її актуальність, звязок з найважливішими завданнями, що постають перед Україною, значення для розвитку певної галузі науки або практичної діяльності (1 абзац або 5-10 рядків). Основні (останні за часом) дослідження і публікації, на які спирається автор; сучасні погляди на проблему; труднощі при розробці даного питання, виділення невирішених питань у межах загальної проблеми, котрим присвячена стаття (0,5-2 сторінки тексту через два інтервали); Формулювання мети статті (постановка завдання) - висвітлюється головна ідея даної публікації, яка суттєво відрізняється від сучасних уявлень про проблему, доповнює її або поглиблює вже відомі підходи; звертається увага на введення до наукового обігу нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або уточнення відомих раніше, але недостатньо вивчених.
План
Зміст
Вступ
Розділ 1. Науковий стиль української мови
1.1 Поняття про стилі сучасної української мови
1.2 Науковий стиль, його особливості та риси
Розділ 2. Методика написання наукових робіт у вищих школах
2.1 Робота над підготовкою реферату
2.2 Підготовка і написання наукової статті
2.3 Методика написання курсових і дипломних робіт
2.4 Основні типи помилок у науково-методичних роботах майбутніх вчителів початкових класів
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
Список литературы
Епістолярний.
(Немає розмовно-побутового)
І. Чередниченко говорить про: 1) мова живого усного загальномовного спілкування;
2) офіційно-діловий;
3) мова наукової і технічної літератури;
4) стилі масової преси та агітаційно-масової публіцистики [54:42].
Пропонуються й інші класифікації, які в основі мало чим відрізняються. Розходження мають здебільшого термінологічний характер. Основних 5 стилів переважно виділяються всіма лінгвістами. Додатково визначено також епістолярний стиль, ораторський.
М. Кожина вважає, що останній можна віднести до публіцистичного, вважати його підстилем, що є взаємодією письмово-публіцистичного і усно-публіцистичного мовлення. На користь такого твердження свідчать призначення і мета - вплив на слухачів, плюс повідомлення).
Сьогодні також слід говорити про існування конфесійного стилю (специф. мета, засоби, зміст, структура мови).
Отже, принципових розбіжностей у класифікації стилів немає.
Щодо внутрішньої диференціації стилів, виділення підстилів, також на сьогодні немає єдності. Проте у більшості праць подано таку систематизацію: Науковий стиль поділяється на підстилі: 1) власне науковий, 2) навчально-науковий, 3) науково-популярний, 4) науково-публіцистичний, 5) виробничо-технічний.
У найзагальніших рисах науковий стиль характеризується як функціонально-стилістична сукупність мовних засобів, елементи якої становлять певну невизначену множину; при цьому стилеутворюючі елементи не співвідносні з елементами системи мови. Останні беруть участь в утворення перших; ця участь полягає у комбінуванні елементів системи мови і створенні специфічних ланцюгів при реалізації стилю у мовленні. Основні функціональні фактори наукового стилю - мета й завдання комунікації - були не раз обєктом визначення як у спеціальних працях, присвячених науковому стилю, і побіжно - у працях, присвячених іншим питанням. Існує визначення основного функціонального спрямування наукового стилю, зроблене акад. В. Виноградовим, за яким це спрямування полягає у термінологічному поєднанні відповідних понять і явищ і логічно узагальнюючій системі послідовного викладу [35:14]. Пізніше, начебто розвиваючи першу частину наведеної вище думки, акад. Виноградов пише: « Безпосереднім предметом вивченням для тієї чи іншої науки служить не само явище, не явище само по собі, а поняття про нього, утворене під певним кутом зору» [35:14].
Визначаючи три основні функції мови - спілкування, повідомлення, вплив - акад. В. Виноградов основною функцією наукової мови вважає повідомлення, інформування (усе, що утруднює здійснення цього завдання, - утруднює інформацію і тому не правомірне у науковому стилі).
Наукова інформація визначається як результат пізнання, відображення усієї різноманітності явищ дійсності у свідомості людини як члена суспільства, яка фіксується також і в інформаційних обєктах (книгах, рукописах, таблицях).
Інформація завжди повязана з певною системою матеріальних тіл - носієм інформації. Загальновідомим в науці є положення про те, що інформація не існує поза матеріальними системами; конкретна інформація (хоча б з точки погляду її обсягу) є, як висловлюються математики, функцією стану конкретної матеріальної системи. Звідси, зокрема, випливає, що «матеріальна система, яка реалізується в одному і тільки в одному стані, не може бути використана в ролі носія чи джерела нетривіальної інформації»[35:15], (мається на увазі, що в матеріальній системі, призначеній для використання з інформаційною метою, хоча б деякі елементи її структури повинні бути змінними).
Коли ми говоримо про науковий стиль як про певну невизначену множину елементів, ми якраз і мали на увазі оцю рису - змінність елементів структури, призначеної для використання з інформаційною метою.
В обміні інформацією, зокрема в науковому процесі, основне значення має смислова, семантична інформація, тісно повязана з мовою та мисленням. Ця інформація, як осмислений результат переробки людиною зовнішніх даних, одержаних з навколишнього її світу, може виступати в усній або писемній формі, тобто може бути виражена безпосередньо природною мовою (крам того, вона може потім зазнати цілого ряду перетворень і виступати в прихованій, закодованій формі). Необхідно врахувати ще одну важливу особливість семантичної інформації, яка відрізняє її від інших видів інформації, а саме: семантична інформація завжди має суспільний характер.
Кожне повідомлення потенціально стосується невизначено великої кількості предметів: кількість виявлених у ньому предметів звичайно залежить від кваліфікації, ерудиції та інтересів людини, що сприймає інформацію, взаємодія предметів, про які повідомляється, породжує нові предмети, не передбачені автором повідомлення.
Предмети, які належать до конкретних наук, утворюють сукупності, до досить повільно змінюють свій склад. Зміна її складу відбувається в основному за рахунок включення нових предметів (у відповідності з розвитком науки) і виключення предметів, які втрачають актуальність і науковий зміст. Предмети, належні до кола суспільно-політичних наук, змінюються значно частіше; зміни повязані зі змінами в суспільстві.
Найскладнішою в якісному відношенні є інформація, здійснювана як результат процесу мислення, розглянутий в аспекті його передачі від одних членів суспільства до інших (людина тут виступає як творець і як джерело семантичної інформації, яка набирає мовних форм).
Таким чином, ми встановили, що основним комунікативним функціональним фактором наукового стилю є інформативність наукового функціонального стилю.
До певних функціональних факторів належить також фактор змісту і соціальної сфери спілкування. Панівна роль проявляється перш за все у тому, що зміст має кардинальне значення при кваліфікації стилю й жанру тексту, при інтуїтивному доборі мовних засобів для вираження певної інформації. З другого боку, зміст і є тією цементуючою основою, яка не дає руйнуватися текстам при внесенні в них елементів іншого стилю.
Зміст відіграє вирішальну роль при виділенні, зокрема, підстилів наукового стилю: поділ цього стилю на підстилі, які обслуговують різні галузі науки, зумовлено виключно цим фактором.
Наявність підстилів пояснюється існуванням внутрішніх розмежувань у тій сфері спілкування, за якою закріплений стиль. Підстилі є специфічними внутрішніми розділами стилю, в якому вони виділяються; ця специфіка проявляється у тому, що вони різняться - у мовному вираженні - насамперед своєю лексикою.
Якщо в основному виділенні підстилю покласти відмінність сфер спілкування і понять, якими оперують у цій сфері, то кількість таких підстилів, залежно від настанов виділення, може збільшуватися до безмежності: в межах кожної галузі науки можна виділити різні її аспекти, різні теми, школи, напрямки та ін. переважна кількість мовознавців негативно ставляться до практики вживання таких дефініцій, як «біологічний стиль», «хімічний стиль». «Насправді таких стилів немає, - пише Р. Будагов, - хоча медик пише свої наукові праці не зовсім та, як хімік, а хімік - не зовсім так, як біолог чи, тим більше, філолог. І все ж усі ці вчені оперують стилем наукового викладу, як би його не розумів кожний спеціаліст окремо і якою б мірою майстерності він не володів. Разом з тим кожна наука, саме як наука, використовує стиль наукового викладу, який має певні ознаки»[6:17]. Думку Р. Будагова поділяють і інші мовознавці.
Що стосується поділу наукового стилю як обєкту дослідження на науковий і науково-технічний стилі, то для цього немає достатніх підстав.
Проте оскільки такий поділ належить уже до «мовознавчих традицій», зупинимося на ньому більш детально. Тексти наукові і науково-технічні різняться між собою не більше, ніж тексти різних галузей науки всередині наукового стилю. Той факт, що значна частина професійно-технічних термінів перебуває поза межами літературної мови, не є достатньою підставою для виділення професійно-технічних текстів у окремий стиль: адже й чисто наукові терміни також у переважній більшості не вживаються поза відповідними текстами, тобто у літературній мові вони практично відсутні.
Мовна характеристика кожного стилю (в найзагальніших рисах) визначається, в кінцевому рахунку, метою висловлення і його змістом - тобто екстралінгвістичними факторами. Спільним для усіх галузей науки є «пояснення явищ в конкретній практичній ситуації»; це серцевина всього пізнавального процесу. Саме тут «реалізується система мовних засобів теорії, даючи істинну картину світу»[6:18].
Отже, поділ наукового стилю на підстилі базується на особливостях змісту наукової інформації.
Велике значення має також і те, на яку аудиторію розрахована повідомлювана інформація.
Той самий зміст семантичної інформації може бути призначений для неоднакових категорій читачів, а залежно від того, на яку аудиторію розрахована інформація, змінюється й добір матеріалу, систематизація його, спосіб викладу, мовні засоби: зокрема інформація може бути оформлена як власне наукова (наукова стаття, монографія), як науково-популярна (науково-популярні, науково-художні тексти) і як дидактична (підручники, посібники).
Хоча умови сприймання, наявність чи відсутність аудиторії, форма спілкування (усна чи писемна), технічні умови передачі інформації належать до вторинних комунікативних функціональних факторів, вони також значною мірою впливають на остаточне формування наукового тексту (оскільки, реалізуючись, стиль не може бути виявлений поза однією з двох форм мовлення та у відриві умов сприймання).
Різновиди наукового стилю, які виникають залежно від форм спілкування (усної чи писемної; монологічної чи діалогічної), обставин спілкування (наявність чи відсутність аудиторії), технічних обставин спілкування (текст, виступ, радіопередача, телепередача), звуться звичайно варіантами стилів.
Характерною рисою варіантів є те, що вони повторюються у різних стилях (тобто існують не тільки як різновиди наукового стилю, а й як різновиди із кожного зі стилів української мови). Основна відмінність між варіантами припадає на синтаксис і фонетичні засоби(і значно меншою мірою на лексичні засоби).
Співвідношення «усна - писемна форма мови» не належить до найпростіших і очевидних при застосуванні його до різних стилів мови. Характер писемної мови значною мірою визначається специфічними умовами спілкування - відсутністю співбесідника у момент висловлення думки. Усне мовлення тут виразно відрізняється від писемного: які б складні думки не висловлювали співбесідники в процесі розмови, вони завжди будуть спиратися на ситуацію, в якій протікає ця розмова.
Невизначену кількість аудиторії, обслуговує, як правило, писемна мова, одиницею якої є текст.
Основною формою вияву тексту є писемна мова. У писемній мові визначаються такі її найважливіші риси: 1) Вторинність писемної мови (вона спирається на усну мову як на своє природне джерело);
2) Фіксація мовного матеріалу в просторі й часі (це забезпечує збереження й відтворюваність мовлення і після здійснення акту мовлення);
3) Графічна матеріальна форма (спирається оптично);
4) Монологічність;
5) Більша, ніж в усній мові, увага до регламентації мовних засобів (це випливає з рис, названих вище);
6) Збільшення ролі засобів субєктивно-оцінних оцінок, які заміщують тут інтонацію, міміку, жести;
7) Традиційність і писемний консерватизм (причина: суворі загальнообовязкові норми графіки, орфографії та пунктуації);
8) Більша функціональна диференціація за сферами спілкування; прикріпленість деяких форм спілкування тільки до сфери писемної мови;
9) Потенціально наобмежана відтворюваність і можливість і можливість дублювання цієї мови у тотожній писемній формі;
10) Здатність трансформуватися у живу звукову мову, яка не є простою копією писемної мови;
11) Заміна субєкта писемної мови (звідси можливість різного осмислення відтінків змісту).
Стосовно до наукового стилю української мови, зокрема до його писемного варіанту, ці риси характеризуються так: 1) Вторинність писемної мови по відношенню до усної зберігає й тут свою силу: «Поява науки у писемності, - писав О.О. Потебня, - не є часом її народження, а мовлення з незапамятних часів мало значення чисто практичне і разом підготовляло науку»[44:24].
2) Що стосується графічної матеріальної форми, то у науковому тексті при незмінності висловлюваного змісту графічна його форма може зазнати перетворень: вона може конструюватися як із гомогенних одиниць (у даному випадку з графем української писемної мови), так і з гетерогенних одиниць (з графем української писемної мови і символів науки - з різними кодами)[6: 25].
3) Фіксація мовного матеріалу у просторі й часі має для наукового стилю величезне значення: без можливості фіксування здобутої наукової інформації наука не могла б досягти сучасного рівня розвитку. Наявний у науковому стилі є на сучасному етапі розвитку науки вторинним, похідним, бо усне наукове мовлення викристалізовується у писемній формі (у вигляді читанні й продумування писаних текстів, попереднього формулювання думок у вигляді тез). Отже, писемний варіант наукового стилю є його визначальним варіантом.
4) Монологічність наукового стилю є його переважаючою рисою: основний тип висловлювання тут - це монолог; проте зрідка у специфічний ситуаціях зустрічаються й діалогічні тексти. Досліджуючи їх у порівнянні з монологічним, Л. Куліш свідчить, що «в цілому між вживанням і монологів і діалогів загальнонаукової, спеціальної та загальновживаної лексики істотної відмінності немає»[30:25]. Це значить, що випадки вкраплення у текст діалогічної мови не порушують лексичної тканини наукового тексту, залишаючись компонентами чисто синтаксичного плану, що виразно відрізняє науковий текст від текстів, належних до інших стилів мовлення (наприклад, публіцистичного, де елементи діалогу в монолозі вносять зміни і в його лексичний склад).
5) Говорячи про писемну мову, Г. Винокур визначав у ній ту особливість, що кожен автор «змушений думати про свою мову, вибирати слова й вирази, тобто діяти стилістично»[12:25]. Це особливо стосується наукового стилю, який в усіх своїх підстилях тяжіє від строгої писемної традиції.
Умови функціонування писемної мови, у свою чергу, викликають якісні зміни в природі компонентів тексту, зокрема в природі лексичної одиниці, яка тут втрачає безпосередній і тісний звязок з ситуацією і виявляється значно більшою мірою зумовленою (щодо форми і значення) іншими лексичними одиницями, які її оточують. З другого боку, в писемній формі кожна лексична одиниця чіткіше й виразніше протиставляється іншим лексичним одиницям (близьким за змістом, але таким, що вживаються значно в інших контекстах).
6) Така риса писемної форми мовлення, як зростання в ній ролі засобів субєктивної оцінки (порівняно з усним мовленням), у науковому стилі проявляється досить своєрідно.
Апріорно можна було б твердити, що оскільки в науковому стилі естетична функція мови повязана з якістю і точністю викладу, а не із засобами прямого естетичного впливу на читача (як це має місце у стилі художньої літератури), то науковий стиль, підпорядковуючись принципу логічного розгортання думки, як правило неповинен застосовувати засобів, що мають відтінки емоційно-експресивного значення.
Проте в дійсності це питання значно складніше. Так, при ближчому ознайомленні з різними типами мовлення виявляється, що ніякої різкої грані між емоційним мовленням у широкому значенні цього слова і мовленням неемоційним (тобто мовленням строго логічним), провести неможливо. Логічне мовлення може мати емоційне забарвлення, емоційне мовлення може бути строго логічно побудованим.
Причини появи емоційності в наукових текстах знайшли раціональне пояснення в праці Е. Скороходька. Він пише: «Мовлення, яке описує дану ситуацію й несе при цьому принципово найменшу кількість інформації (тільки смислову інформацію), є стилістично нейтральним. Мовлення, яке несе більше інформації, ніж це в принципі необхідно для опису даної ситуації, є стилістично забарвленим»[52:26], а це значить, що наявність чи відсутність емоційно-експресивних документів у науковому тексті залежить від характеру інформації в ньому.
Таким чином можна твердити, що в досліджуваних текстах емоційність наявна; проте від оцінки цього явища залежать також практичні рекомендації щодо його застосування. З цього можна зробити певні рекомендації: А) у науковому стилі всякий прояв індивідуального є припустимим, але це органічна якість стилю;
Б) поняття емоційності й образності не механічно переноситься з стилю в стиль, а набуває кожного разу своєрідності, завдяки чому не порушуються загальні закономірності стилю;
В) елементи індивідуального «вкраплюються» в текст наукового викладу, залишаючись при цьому чужо стильними (у художньому стилі вони визначають його;
Г) стилістичне забарвлення емоційних елементів у науковому стилі виступає особливо виразно, контрастно: при вживанні цих мовних одиниць у звичному при них середовищі забарвлення зливається з загальним колоритом, а при перенесенні у незвичну обстановку виступає особливо виразно.
Науковий стиль української мови, як і інші її стилі, - категорія історична. Він формується й розвивається під впливом таких чинників, як загальний стан науки і наукових знань на Україні, як ступінь розвитку літературної мови, а також під впливом мовної практики визначних майстрів - письменників і вчених, громадських діячів і діячів культури, - які зверталися до рідної мови у своїх наукових, історичних, економічних, літературно-критичних та інших творах.
Проте на різних етапах становлення й розвитку наукового стилю української мови роль цих чинників була неоднакова.
Науковий стиль «був би неможливий, якби багато вчених, і насамперед найбільш видатні, його не творили, - пише Р. Будагов. - Але, викинувши на певному етапі розвитку культури народу і його літературної мови, науковий стиль набуває певних рис спільності й стійкості, подальший рух яких починає визначатися «масовою науковою продукцією».
Науковий стиль в українській мові сьогодні - це не лише сума текстів, написаних нехай навіть видатними вченими й добрими стилістами; це ще величезний потік майже «безіменної» інформації (у вигляді рефератних журналів, каталогів, інструкцій, оглядів), яка відзначається досить високим ступенем стандартизації і яка, в свою чергу, й визначає основні риси наукового стилю.
7) Така риса писемної форми, як традиційність і писемний консерватизм, проявляється у наукових текстах з особливою виразністю. Загальнообовязкові норми графіки, орфографії чи пунктуації, що діють у писемних варіантах усіх стилів української мови, тут підтримуються також строгими правилами вживання наукових символів, правилами поєднання в тексті символів ф графічних знаків, значною кількістю чітко відшліфованих формулювань (законів, правил).
У писемному варіанті наукового стилю значно більше, ніж в усному, витрачається праці й старань на спеціальну обробку мови, що пояснюється прагненням компенсувати відсутність різноманітних супровідних засобів розмовної мови засобами лексичними, синтаксичними, композиційними.
На характер нормативності писемного варіанту наукового стилю впливають ще такі його особливості, як односторонній контакт з аудиторією, який вимагає особливої «логічної виразності» тексту, а значить - і відповідного добору мовних засобів.
Серед решти рис писемної мови заслуговує найбільшої уваги функціональна диференціація за сферами спілкування (значно більш виразна, деталізована і внутрішньо оформлена) в писемній формі мови.
Усна форма мовлення відрізняється від писемної насамперед матеріальною формою своєї реалізації. Одиниці звукового мовлення, як відомо, не відповідають одиницям писемного мовлення не тільки на рівні фонем і графем, але й на рівні більших одиниць - слів (наприклад, у звуковому мовленні енклітики й проклітики утворюють з основним словом єдине ціле; у писемній мові ці елементи ніяк спеціально не позначаються, тут існує тільки лінійна послідовність слів). Таким чином, як писемне мовлення сприймається нами як набір дискретних одиниць, усне мовлення - як цілісний відрізок мовлення.
Розрив між усною і писемною формами мовлення, на думку окремих мовознавців, такий великий, що писемна мова стала розглядатися як особлива, окрема мова (або стиль мови).
Для сучасного наукового стилю основною, визначальною формою його втілення та існування є писемна форма.
За допомогою наукового стилю реалізується мовна функція повідомлення.
Твори, виконані в цьому стилі, містять наукову інформацію, яку треба довести до різних верств суспільства. До мови наукової літератури ставляться особливо суворі вимоги щодо логіки викладу матеріалу.
Важливою рисою наукової мови є нахил до розгорнених складних речень з розгалуженою системою різних видів підрядності, відокремлених зворотів. Синтаксис наукового стилю має яскраво виражений книжний характер, чітко організовану будову речень, без чого неможливо було б висловити складну думку. Велика питома вага тут належить складнопідрядним реченням, зокрема з причиновим та наслідковим звязком. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. Ще одна композиційна особливість наукового стилю - документація тверджень, цитати, посилання тощо.
За допомогою наукового стилю реалізується мовна функція повідомлення. Тексти, виконані в цьому стилі, містять наукову інформацію, яку треба донести до різних верств суспільства. Це доведення теорій, обґрунтування гіпотез, повідомлення наслідків досліджень, наукове пояснення явищ, систематичний виклад певних знань тощо.
Основними рисами наукового стилю є понятійність і предметність, обєктивність, точність, логічність, аргументованість викладу, наявність цифрових даних, схем, таблиць, діаграм, малюнків, відсутність образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.
Мовні особливості: лексико-фразеологічний рівень
· наявність великої кількості термінів із різних галузей знання (напр., математичні - квадрат, гіпотенуза, алгоритм, косинус тощо; біологічні - цитоплазма, вакуолі, фітонциди і т. п.);
· переважання абстрактної лексики і запозичених слів;
· багатозначні слова використовуються зазвичай у одному із значень (напр.: за тлумачном Словником української мови в 11-ти томах слово дерево може вживатися для позначення багаторічної рослини з твердим стовбуром і гіллям, що утворює крону, зрізаних стовбурів цієї рослини, матеріалу з цієї рослини, що йде на будівництво та різні вироби, бездушної, тупої людини (перен.). У наукових працях із біології функціонує тільки значення “багаторічна рослина з твердим стовбуром і гіллям, що утворює крону”);
· відсутність емоційно-експресивної лексики;
граматичний рівень
· велика кількість іменників та інших субстантивованих частин мови;
· переважання абстрактних іменників середнього роду з суфіксами -ство, -цтво, -ння, -ття (напр., класифікування, формулювання, сприйняття тощо);
· мінімальне вживання особових займенників;
· переважання дієслів теперішнього часу із значенням позачасовості, постійної дії, дієслів третьої особи множини, інфінітивів, безособових форм, оскільки вся увага зосереджена на дії, а суб”єкт її лишається поза увагою мовця (напр., Дано дві сторони і кут, протилежний одній із них. Знайти інші два кути і третю сторону (з підручника);
· нахил до розгорнутих складних речень із різними видами підрядності, відокремленими зворотами, вставними конструкціями;
· наявність цитат, посилань;
· чітка композиційна структура тексту, поділ його на розділи, параграфи, пункти, підпункти.
Науковий стиль має кілька різновидів: власне науковий, навчально-науковий, науково-популярний, науково-публіцистичний, виробничо-технічний.
Власне науковий стиль обслуговує фахівців певної галузі науки. Це наукові дослідження в галузі мовознавства, медицини, біології, фізики тощо, викладені у докторських, кандидатських дисертаціях, монографіях окремих статтях.
Навчально-науковий стиль використовується при написанні підручників, посібників та іншої літератури, призначеної для навчальних закладів.
Науково-публіцистичний стиль властивий працям, надрукованим у спеціальних газетах і журналах, призначених для фахівців певної галузі науки і техніки.
Науково-популярний стиль має на меті зацікавити науковою інформацією широке коло людей незалежно від їх професійної підготовки. Це окремі брошури, статті, замітки на медичні, космічні, біологічні тощо теми у засобах масової інформації.
Виробничо-технічний стиль - це мова літератури, що обслуговує різні сфери господарства й виробництва (інструкції, описи технологічних процесів тощо).
“Не слід гадати, що зміцнення позицій мови відбудеться саме собою, - пише відомий мовознавець Орест Ткаченко, - або що нам би вибачили нащадки, якби через нерозум і недбальство ми втратили свою мову, і що це можна було б “списати” на “несприятливі обставини”. Мовна стійкість народу залежить не стільки від обставин, скільки від його бажання і волі. При бажанні можна воскресити навіть мертву чи напівмертву мову, при небажанні - можна із цілком живої мови зробити мертву”[53:97].
Сфера використання наукового стилю - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
Основне призначення - викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, розяснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки: · ясність і предметність тлумачень;
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються: · великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
· наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
· оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
· використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
· залучення цитат і посилань на першоджерела;
· як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
· наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);
· окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
· монологічним характером текстів;
· переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).
Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.
Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обовязковими
Зразки наукових текстів
Мова
Опановуючи рідну мову, дитина вже в ранньому віці одержує велику кількість знань, зібраних і закодованих у словах. Людина розмовляє легко і невимушене, якщо рідною мовою спілкується щоденно. Важко мовотворити тим, хто рідною мовою користується зрідка. Іншу мову такий мовець може знати лише в обсязі сленгу, що дає можливість спілкуватися тільки на побутово-службовому рівні.
Духовний світ народу закодований у мові. Українська мова має чимало слів, які є символами культури. Скажімо, хліб - це не тільки їжа, урожай та зерно. Це - символ джерела людського життя, материнського благословення, символ достатку, знак уваги й пошани до гостя.