Сутність сучасної сценічної хореографії та її ключові поняття. Характерні ознаки синтезу мистецтв в європейській сценічно-хореографічній практиці, тенденції її розвитку в Україні кінця ХХ – початку ХХІ ст. Особливості та етапи процесу трансформації.
Аннотация к работе
Феномен синтезу мистецтв в сучасній українській сценічній хореографіїНеобхідність дослідження сучасної сценічної хореографії зумовлена синтетичними процесами в культурі, коли все відчутніше проявляється поєднання художньої та позахудожньої реальності, сполучення мистецтва з соціальною дійсністю, унаслідок чого утворюються не лише нові жанри, але й принципово нові якості художнього твору. На рубежі ХХ й ХХІ століть спостерігаємо утворення синтетичних художніх форм, посилення тенденцій до взаємопроникнення різних видів мистецтв. Попри досить вагомі теоретичні розробки питання синтезу мистецтв у галузі сценічної хореографії, доводиться констатувати недостатність його цілісного, системного висвітлення. Поза полем уваги дослідників продовжують перебувати також взаємодія різних видів мистецтв в українській національній хореографії з європейськими та світовими традиціями у цій галузі культури. Мета дослідження - виявити особливості синтезу мистецтв в сучасній українській сценічній хореографії.У першому розділі «Теоретичні засади досліджуваної проблеми» на підставі теоретичного аналізу наукових джерел уточнюється зміст категоріальних понять синтезу мистецтв, розглядається феномен синтезу мистецтв в контексті історичних та культурних трансформацій, аналізуються концептуальні підходи до проблем синтезу в сценічних жанрах. Синтез декількох видів мистецтв - це не будь-яка довільна взаємодія, а тільки така, в результаті якої знімається протиріччя між взаємодіючими мистецтвами і народжується якісно нове мистецтво, відмінне від тих, що вступили у взаємодію. За суворо наукового підходу вищою ознакою синтезу є зняття протиріччя між мистецтвами, які вступили у взаємодію. Здатність до синтезування як особливість людського інтелекту сприяє систематизації дійсності та уявлень про неї, знаходячи вияв у найрізноманітніших видах людської діяльності, виступаючи логічною основою науки та мистецтва. Це створює нову форму і спосіб самовираження, коли людина стає «переважно художником», намагаючись ввести гармонію в хаос, створити новий світ, нехай і всередині власного «Я», що, власне, характерно і для сучасної епохи.Вагнер все життя прагнув до створення монументальних полотен, які представляли собою синтез не тільки різних музичних жанрів, але й навіть різних сфер мистецтва - музики, поезії, акторської майстерності, танцю, живопису, архітектури («Тангейзер», «Лоенгрін», «Трістан і Ізольда». Таким чином, стосовно європейського театру рубежу XIX-XX ст. проблема синтезу мистецтв обєктивується у двох основних аспектах: зосереджене, самозаглиблене дослідження природи власного синтетизму і широкий погляд на загальну картину розвитку сучасної художньої культури з метою налагодження нових звязків. Автор робить висновок, що у XX столітті на зміну періоду «умоглядної», «літературоцентристської» культури, яка досягла свого апогею у XIX сторіччі, усе стрімкіше приходить культура «зорова». Кожен з митців створює власний неповторний світ танцю, обєктивуючи його універсальність засобами артистизму, технічними та художніми новаціями, втілюючи основоположний принцип постмодернізму - герменевтичний підхід до задуму та реалізації твору, який міститься у визнанні конструктивної ролі «часової дистанції» між створенням тексту та його тлумаченням. Отже, у другій половині ХХ ст. спостерігається збагачення зарубіжного сценічно-хореографічного досвіду, в якому поєднуються універсальність підходів до мистецтва танцю; виразність, властива експресивній школі танцю; залучення до хореографічної практики найновіших технічних досягнень сучасності у поєднанні з артистичною обдарованістю, відкритістю художнім знахідкам представників інших мистецтв.