Загальна характеристика та історія виникнення, критерії ідентифікації православ’я як конфесії християнства. Причини розколу християнства й завершення процесу інституційного становлення православ"я. Роль національного чинника у формуванні самобутності.
Аннотация к работе
Філософсько-соціологічний аналіз релігієзнавчої спадщини діячів українського національного відродження початку ХХ століттяНезнання специфіки й особливостей розвитку цих модифікацій, зокрема замовчуваних періодів церковного колоніалізму, що часто йшов поруч із колоніалізмом політичним, не дозволяє робити обєктивні узагальнюючі висновки щодо специфіки не лише інституційного, але й канонічно-обрядового розвитку православ ‘я, не дає можливості зясувати причину нинішнього занепаду останнього та можливі шляхи виходу конфесії з існуючої кризи. Для українських наукових і богословських розвідок, які, на жаль, й досі йдуть у руслі російського бачення розвитку православ‘я як конфесії, також важливою є необхідність здолання багатьох хиб в оцінці подій, що відбулися й відбуваються у православ ‘ї, підтасовування фактів, які характерні для більшості представників російсько-православної історіографії. Для подолання цих та багатьох інших стереотипів у розумінні православ‘я як Україні, так й іншим країнам масового поширення конфесії необхідна власна школа дослідження суперечливих і неоднозначних процесів, які відбуваються у православ‘ї як самобутньому напрямі християнства. Зясувати причини нинішнього кризового стану православ‘я як конфесії та визначити чинники і можливі напрямки вирішення його сучасних проблем, функціонування в поліконфесійному світі й протистояння з іншими християнськими конфесіями. Така «зупинка» змістила акценти у процесах функціонування православ ‘я із доґматично-канонічних на етнополітичні чинники, збільшила роль людського фактору (через можливість субєктивного витрактування доґматично-канонічної й традиційно-обрядової сфер буття православ‘я та фактичний дозвіл [ідея симфонії] втручання у церковне життя світських осіб) в процесах становлення православної інституційності, що, в цілому, є не лише постійним джерелом різноманітних негараздів конфесії в умовах модерну й постмодерну, а водночас максимально ускладнює можливі трансформації її консервативності.А тому головна увага при формуванні історіографії дослідження була зосереджена лише на тих богословських та релігієзнавчих розвідках, в яких автори максимально наблизилися до цілісного підходу в аналізі інституційного розвитку православя, розглядали останнє як релігійний феномен, який має певні спільні риси для всіх Помісних православних Церков, подавали закономірності однакового вирішення тих чи інших богословських чи соціальних питань тощо. Тому обєктивний характер дослідження забезпечувався і завдяки залученню великого масиву знакових досліджень представників багатьох Помісних православних Церков, які у своїх працях інколи вступають у конфлікт із існуючою історіософською традицією у витрактуванні інституційного становлення Церков, зокрема у питанні щодо шляхів отримання автономії чи автокефалії, можливості чи не можливості подальшого богословського розвитку конфесії, можливості змін в її обрядово-культовій сфері тощо. Серед праць, які мають методологічний характер для розкриття теми, а саме подають основні закономірності взаємовпливу православ‘я (в усіх його проявах, в т.ч. й інституційному) та соціуму на різних етапах їх розвитку, у розділі виокремлено дослідження: М. Це дозволило пояснити з наукової точки зору активні процеси «онаціональнення» православя в умовах його розвитку в різних націокультурних середовищах, довести правомірність понять «грецьке», «московське», «українське» православя та ін. Виокремлені у дослідженні наступні пять періодів буття православя базуються на відслідковуванні головних тенденцій у концептуальному розвитку конфесії: зміни у розумінні пентархії і її перехід у тетрархію; модифікація богословсько-есхатологічної функції Візантійського православя від етатизму до співіснування (федерації) рівноправних автокефальних Церков; визначення (відшук) православя себе у національному «релігійному ренесансі» православних народів у ХІХ ст.; формування грецької мегаломанії та теорії «Третього Риму» як визначаючих парадигм православного розвитку у ХІХ і ХХ століттях; зміна локальності православних ареалів на географічний універсалізм; нова «соціалізація» православя в умовах постмодерного суспільства.