Міфопоетика сміху та християнські дискурси про сміх. Сміхові стратегії Середньовіччя й Ренесансу. Сміх як характерна риса української ментальності. Антропотип "homo ridens" в концепції мови сміху. Дослідження і обґрунтування характеристик мови сміху.
Аннотация к работе
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наукРобота виконана на кафедрі - ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» в Харківському національному технічному університеті сільського господарства ім. Загурська Наталія Віталіївна, Харківський національний університет імені В. Н. Гусаченко Вадим Володимирович, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, професор кафедри теоретичної і практичної філософії кандидат філософських наук, доцент З дисертацією можна ознайомитися в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім.Актуальність теми дослідження визначається відкриттям нових можливостей для розуміння мови сміху з позицій спілкування, що входить у простір філософської антропології й стає предметом теоретичного осмислення, поглиблюючи й розширюючи весь діапазон дослідження сміхової культури. Оскільки сміх є екзистенціальною характеристикою людини, що виражає кореневу сутність буття людини в культурі, виникає можливість пояснення сміху як філософсько-антропологічного феномену і систематизації основних мовних концепцій сміху на міждисциплінарному рівні дослідження. Розуміння мови сміху полягає в семантиці тексту про сміх, тому для розкриття цього питання в роботі пропонується філософсько-антропологічний аспект аналізу як феномену сміху, так і його відображення в мові, тексті. Нове висловлювання або тілесний рух, що викликають сміх, стають складовою мови сміху. Карасьов, розглядаючи поняття «міфологія сміху», наводить безліч антропологічних номінацій, з якими сміх утворює «символічні ланки» («сміх і рот», «сміх і волосся», «сміх і червоне» та ін.).У першому розділі «Генезис філософсько-антропологічного осмислення мови сміху», який складається з чотирьох підрозділів, досліджується проблема генезису мови сміху: вивчається міфологічне обґрунтування сміху; порушується питання про сміх Христа; проаналізовано мовні аспекти святкового карнавального сміху; охарактеризовано етапи і тенденції розвитку форм реалізації сміху як характерної особливості української ментальності. Під «міфопоетикою сміху» розуміється розгляд специфіки міфу про сміх в аспекті передісторії розвитку найдавнішої міфології як синкретичної єдності не тільки з найдавнішими філософськими уявленнями, але й зі словесними джерелами в літературній, художній творчості із притаманною йому образністю. Сміх проголошує «оборотність» смерті, можливість нового народження, як людини, так і природи. «Християнські дискурси про сміх» простежено взаємодію різноманітних форм дискурсів щодо ставлення до сміху в християнстві. Питання про сміх Христа є досить суперечливим та основується на традиційному (несміяння Христа) та францисканському (обстоювання права на сміх за Христом) дискурсах.Дослідивши багато теорій і християнських трактувань сміху, дисертант констатує, що, втілившись у людину, Ісус Христос міг сміятися, а як Син Божий не сміявся, оскільки був всевидючий і міг усе передбачити (сміялася лише людська натура Христа). На основі вивчення сміхових стратегій Середньовіччя й Ренесансу зафіксовано, що сміх набуває виміру філософсько-антропологічного феномену з виразним виявленням його мовної функції, що простежується М. М. Бахтіним через етапи наявності й безпосереднього впливу «народної сміхової культури», «меніппової сатири» в становленні й розвиткові ренесансної теорії сміху, що формувалася виключно на античних джерелах. Проаналізувавши етапи й тенденції розвитку форм реалізації сміху як характерної риси української ментальності, доведено, що в національній своєрідності гумору виявляється міфологізована сторона національного характеру. Сміх в українській філософії можливий і існує, переважно, як в рамках народного (архаїчного) шару попередніх епох і літературно-філософської спадщини минулих століть, так і в рамках вербально-віртуального спілкування в сучасному українському суспільстві, що припускає спільність мови як найбільш змістоємний засіб комунікації.