Характеристика тенденцій формування та розвитку планувальної структури регіонів України та їх зарубіжних аналогів. Визначення загальних особливостей у територіальному плануванні країн, які знаходяться на різних рівнях соціально-економічного розвитку.
Аннотация к работе
Актуальність теми дослідження визначається сутністю та значенням регіонального планування, проблемами, на вирішення яких воно спрямоване, а також сучасним станом наукових знань. Регіональне планування спрямоване на просторову (територіальну) організацію соціально-економічних процесів, які у своїй сукупності визначають якість життєдіяльності суспільства. Отже, загрозлива екологічна ситуація, що склалася у більшості країн світу, багатозначні, не завжди доцільні форми просторової урбанізації, вимагають прискорити удосконалення теоретичних засад та методології територіального і, зокрема, регіонального планування. Важливий урок для України та інших країн полягає в тому, що прогрес суспільства досягається еволюційним шляхом, а невиважене випередження подій, які мають обєктивну динаміку та закономірності розвитку, призводить до руйнування існуючого порядку життєдіяльності. Тема дисертаційного дослідження відповідає державним документам, завданням та планам: - "Генеральна схема планування території України" розроблена згідно з Указом Президента України від 13.05.1997 р.
Список литературы
"Розробка нормативно-правових основ створення і ведення моніторингу реалізації Генеральної схеми планування території України та забезпечення сталого розвитку населених пунктів" (1999 р.);
"Розробка порядку проведення експертизи містобудівної документації" (2000 р.);
"Розробка типових правил забудови територій населених пунктів"
(2000 р.);
"Розробка тарифів оплати земельно-кадастрових робіт та послуг, які виконуються державними органами земельних ресурсів та підприємницькими структурами" (2000 р.);
"Розробка методичних рекомендацій щодо розроблення генеральних планів міст з використанням ГІС-технологій (на прикладі м.Чернігова)" (2001 р.);
"Розробка змін до чинних ДБН 5.1. - 3.97, ДБН 5.2.4 - 2 - 94 та ВСН 38-82 про погодження та затвердження містобудівної документації для населених пунктів та територій зі складними інженерно-геологічними умовами" (2001 р.);
"Склад, зміст, порядок розроблення погодження та затвердження містобудівного обґрунтування", ДБН 5.1.1.1 - 4 - 2002 ( 2002 р.).
"Розробка наукової частини Генеральної схеми планування території України";
2. Проектні роботи.
Автором безпосередньо, під його керівництвом та в складі авторських колективів розроблено 17 проектних робіт: розробка Генеральної схеми планування території України (2000 -
2002 р.);
схема планування території Волинської області (2002 р.);
схема планування території Миколаївської області (2001 р.);
проект планування приміської зони м. Києва (1998 - 2002 р.);
концепції територіального розвитку міст: Вінниці (1999 р.), Одеси
(2000 р.), Донецька (2000 - 2001 р.), Рівне (2000 - 2002 р.);
проекти генеральних планів міст: Івано-Франківська (2000 р.), Суми (2001 - 2002 р.), Запоріжжя (1999 - 2002 р.), Євпаторії (2001 - 2002 р.), Маріуполя (1999-2002 р.), Великої Ялти (2001-2002 р.), Дніпропетровська (2002 р.), Ужгорода (2002 р.), Херсона (2002 р.), Харкова (2003 р.).
3. Результати дисертаційного дослідження впроваджені у навчально-методичній роботі Київського національного університету архітектури і будівництва, де організований згідно з наказом Міністерства освіти та науки України навчально-науково-виробничий комплекс у складі кафедри містобудування та Українського державного науково-дослідного інституту проектування міст "ДІПРОМІСТО".
Відповідно до потреб лекційних курсів, курсового та дипломного проектування окремі результати дисертації впроваджені в три навчальні посібника з грифом Міністерства освіти та науки України ("Регіональне планування. Сутність та значення" - 2001 р., "Проблеми містобудівного розвитку територій" - 2001 р., "Типологія містобудівних обєктів" - 2001 р.).
Особистий внесок здобувача. Основний зміст роботи опублікований у 26 друкованих працях, 2 з них виконані із співавторами. У публікації № 3, що наведена у авторефераті, автором написані розділи І, ІІ, ІІІ; у публікації № 9 - тенденції планувальної регіоналізації України.
Апробація результатів дисертації. Дисертація є результатом багаторічних науково-дослідних і проектних розробок автора, які здійснювалися в інституті "ДІПРОМІСТО".
Результати досліджень доповідались на 6 міжнародних та 14 республіканських конференціях, симпозіумах, семінарах, нарадах (всього 20) в Німеччині (2001 р.), Польщі (2001 р.), Російській Федерації (2001 р.), Італії (2002 р.), Білорусі (2002 р.), Китаї (2002 р.), а також в містах України. З проблем містобудівного забезпечення територіально-просторового планування території України - (Київ, 2000 - 2001; Шацьк, 2000; Вроцлав, 2001); з проблем розробки нормативно-правових основ реалізації Генеральної схеми планування території України - (Біла Церква, 2002; Київ, 2002; Венеція, 2002); з проблем формування концептуальних положень щодо організації транскордонних регіонів України - (Київ, 1999; Москва, 2001; Дармштат, 2001); з проблем впровадження геоінформаційних технологій в містобудівному проектуванні - (Київ, 2000; Миколаїв, 2000; Мінськ, 2002).
Публікації. Результати дисертації опубліковані у 3 монографіях (20,0 обл. вид. арк.), 26 статтях в наукових і професійних журналах та збірниках наукових праць, 4 тезах міжнародних та республіканських конференцій, 3 навчальних посібниках з грифом Міністерства освіти та науки України.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, пяти розділів, висновків, викладених на 332 сторінках. Загальний обєм 476 сторінок. З них окрім визначеного: список використаних джерел - 265 найменувань на 22 сторінках; 51 сторінка рисунків, які містять 135 ілюстрацій (структурні схеми та моделі, графіки, матричні таблиці); додатки (окремим томом) на 71 сторінці.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені мета, завдання і методи дослідження, сформульовані наукові результати роботи, її практичне значення і впровадження в практику.
Розділ 1. Теоретичні передумови дослідження еволюційних тенденцій в містобудуванні. Аналіз сучасного стану містобудівних знань показав, що еволюційний підхід набуває все більшого застосування у різних наукових галузях. Він сприяє використанню аналогій щодо аналізу історичного розвитку обєктів та генетичного методу визначення початкових умов, його етапів, закономірностей або тенденцій.
Формування містобудівної науки відбувалося спільно з розвитком загальних наукових знань та завдяки їм. Еволюційні процеси розглядаються на трьох взаємоповязаних рівнях: міждисциплінарному (зовнішньому), загальномістобудівному, а також на рівні напрямів, концепцій та принципів містобудування.
Науковий рівень досліджень на кожному з історичних етапів характеризується персональним внеском вчених та наукових шкіл. У результаті чого визначаються напрями містобудівної теорії, один з яких - еволюційний. Закономірності розвитку обєктів матеріального світу лежать в основі багатьох фундаментальних та прикладних наук. Виходячи з цього сучасний стан наукових знань визначається по-перше - загальнотеоретичними науковими уявленнями про еволюцію всесвіту в основоположних категоріях простору та часу, по-друге - досягненнями містобудівної та суміжних з нею наук.
Загальною основою розробки проблем еволюціонізму є опубліковані праці відомих вчених з філософії, теорії фізики, біології, етногенезу, екології, соціології, системної методології. У сфері архітектури та містобудування окремі прояви еволюційного напряму визначилися в багатьох роботах, присвячених історії та теорії містобудування, вивченню еволюції методів архітектурної творчості, проектування та управлінню розвитком містобудівних обєктів. До них належать роботи М.В.Баранова, Б.Г.Бархіна, М.Г.Бархіна, В.М.Білоусова, Ю.П.Бочарова, А.К.Бурова, А.В.Буніна, В.В.Владимірова, Т.Гарньє, Ф.Гібберда, З.Гідіона, М.Я.Гінзбурга, В.Л.Глазичева, Е.Говарда, В.Гропіуса, І.Грузи, Є.Грушки, О.Е.Гутнова, Б.Дзеві, Ч.Дженкса, К.Доксіадіса, М.М.Дьоміна, А.П.Іваницького, А.В.Іконнікова, І.А.Іодо, Л.Кібла, Г.І.Лаврика, В.О.Лаврова, І.Г.Лежави, Ле-Корбюзьє, К.Лінча, В.Ф.Макухіна, Г.А.Малояна, А.П.Мардера, С.Д.Мітягіна, А.Моля, Н.І.Наймарка, Н.П.Овчинникової, Т.Ф.Панченко, Б.С.Посацького, М.Рагона, І.Д.Родічкіна, А.М.Рудницького, Т.Ф.Саваренської, П.Селфа, І.М.Смоляра, К.Танге, В.О.Тімохіна, Г.І.Фільварова, І.О.Фоміна, М.О.Хауке, Б.С.Черкеса, З.М.Яргіної та інших вчених.
Закономірності та тенденції розвитку різних за функцією та формою обєктів матеріального світу як соціальних, економічних, екологічних, географічних, історичних та інших аспектів містобудування і територіального планування мають місце в роботах Е.Б.Алаєва, Д.Л.Арманда, Л.С.Берга, І.В.Блауберга, І.К.Бистрякова, Д.І.Богорада, Ж.Боже-Гарньє, В.І.Вернадського, Е.А.Гольдзамта, Д.Готтмана, Л.М.Гумільова, В.Г.Давидовича, Дж.К.Джонса, М.І.Долішнього, С.І.Дорогунцова, У.Ізарда, В.А.Канке, Є.Є.Клюшніченко, Л.Б.Когана, П.Крісталлера, Т.Куна, Г.М.Лаппо, Ф.М.Лістенгурта, А.Льоша, П.Мерлена, Р.Мерфі, М.М.Некрасова, В.І.Нудельмана, Ю.Одума, Є.Н.Перцика, Ю.Л.Півоварова, Н.Ф.Реймерса, Б.Б.Родомана, П.А.Ричкова, Н.П.Федоренка, Дж.Форрестера, П.Хаггета, Б.С.Хорева, С.Б.Чистякової, Г.Б.Шелейховського, О.Н.Яницького та інших вчених.
Творцями та носіями еволюційних містобудівних тенденцій є також науково-дослідні та проектні установи України та інших країн. В Україні впродовж значного періоду формувалися колективи науковців у поєднанні з проектною практикою в таких інститутах як НДІТІАМ, НДПІ містобудування, КИЇВПРОЕКТ, ДІПРОМІСТО, УКРНДІП цивільсільбуд, ХАРКІВПРОЕКТ та інших. Серед них Український державний науково-дослідний інститут проектування міст "ДІПРОМІСТО", який був утворений у 1930 р., має багаторічний досвід проектно-планувальних робіт, а отже і давні традиції науково-дослідних розробок. На різних етапах розвитку інституту в ньому формувався колектив досвідчених працівників у галузі містобудівної науки та практики, які обіймали провідні посади і в інших установах країни - П.Ф.Альошин, Д.І.Богорад, М.О.Борисенко, В.В.Вікторов, О.Л.Ейнгорн, А.Д.Іванова, О.М.Касьянов, І.І.Малозьомов, О.Л.Малишенко, В.М.Новіков, В.М.Орєхов, А.І.Станіславський, П.П.Хаустов, П.К.Чернишов та багато інших. Всі вони сприяли створенню науково-методичної бази містобудівного проектування, а також вихованню спеціалістів наступних поколінь, які сприяли продовженню еволюційних тенденцій в цій справі.
В роботах згаданих вчених та багатьох інших розглянуті окремі аспекти еволюції в містобудуванні. Поряд з цим слід констатувати, що в зазначеному напрямі теорії містобудування ще відсутня наукова визначеність еволюційних тенденцій для створення цілісної концепції еволюціонізму в регіональному плануванні.
Таким чином, сучасні проблеми регіонального планування та стан наукових знань є обґрунтуванням актуальності теми дисертаційного дослідження.
Еволюція містобудівної теорії визначається змінами її парадигм як засобу вивчення історії науки*. Визначена така зміна парадигм, що характеризує еволюцію містобудівної теорії в Україні з 1920 по 1990 рр.: 20-ті початок 30-х рр. - відзначається ідеологічною парадигмою, яка відповідала революційним, ідеологічно спрямованим перетворенням в країні.
Кінець 30-х початок 60-х рр. - функціонально-планувальною, відповідно до необхідності економічно обґрунтованого містобудування у передвоєнні та перші повоєнні роки.
60 - 70-ті роки - системно-структурною, відповідно до науково-технічного прогресу та міждисциплінарної інтеграції.
70 - 80-ті роки - екологічною, у звязку з глобальною природозахисною проблематикою.
Наприкінці ХІХ та початку ХХ століть в історії містобудівних знань відзначається культурологічна парадигма.
Розглянута зміна парадигм визначає принцип додатковості еволюційного розвитку містобудівної теорії.
Якщо така концепція висвітлює розвиток містобудівної науки як поступову зміну різних за змістом та станом періодів, як низку метаморфоз, то інші концепції розглядають її еволюцію як методологічний перехід від диференціації знань до їх інтеграції.
Еволюція містобудівних знань може бути також визначена як процес її розвитку, тобто більш глибоке розуміння закономірностей розвитку міст, їх мереж та територіальних систем.
Еволюційні тенденції в теорії регіонального планування визначаються у трьох її наукових напрямах: соціально-економічному, екологічному і архітектурному. Регіональна економіка, яка сприяє розвитку містобудівної теорії, набуває все більш соціального та екологічного "забарвлення". В екологічному напрямі регіонального розвитку визначається тенденція відродження системних принципів єдності "людина-природа"; формується новий напрям на перехресті екології та містобудування - "регіональна урбоекологія". Архітектурний напрям регіонального планування створює передумови для інтеграції спеціальних наукових знань, спрямованих на комплексне вивчення проблем розвитку територій, їх композиційної організації, а також для підвищення естетичних якостей життєвого довкілля для гармонізації великих просторів архітектурно-композиційними засобами.
Визначені прояви еволюційних тенденцій регіонального розвитку. Серед них інтенсивна урбанізація країн світу, яка характеризується значним збільшенням міського населення (в 1991 -1995 рр. щорічно на 61 млн. чол., а частка всього міського населення в період 1800 - 1980 рр. збільшилася з 5,1 до 39,4%). В результаті посилюється концентрація міських поселень, залучення нових територій у сферу впливу міст, розширення ареалів урбанізованого середовища, створення міських агломерацій та мегаполісів. Антропогенні ландшафти тепер займають більше 60% території земної кулі, в тому числі 20% території мають докорінні зміни. В результаті необхідне дотримання екологічної безпеки засобами регіонального планування, яке має стати складовою національних планів соціально-економічного державного розвитку.
На основі аналізу проявів еволюційних тенденцій визначена стратегія дослідження процесів розвитку обєктів та проблем, які їм притаманні.
На першому етапі розглядаються містобудівні знання у звязку з еволюційною теорією, що дає підстави вбачати принципові часові зміни у містобудівній науці, визначати прояви галузевої диференціації містобудівних знань, а також ознаки їх міждисциплінарної інтеграції.
На другому етапі обєктами аналізу стає реальний простір європейських країн та досвід їх територіальної організації на міждержавному та національному рівнях. Мета аналізу - визначення еволюційних тенденцій у формах просторової організації, які є універсальними (а також специфічними) для окремих країн та їх регіонів.
Оцінка зарубіжного досвіду на третьому етапі дає підстави для порівняльного аналізу теорії та практики територіальної організації України. Найбільш характерні еволюційні зміни визначаються у регіоналізації території України, формуванні систем розселення, становленні регіональної економічної та містобудівної політики.
На четвертому етапі обєктом аналізу є регіон як визначальний структурний елемент території країни. На цьому територіальному рівні помітні еволюційні зрушення планувальної структури в процесі історичного розвитку регіонів.
На заключному пятому етапі обєктом аналізу виступає система управління регіональним розвитком. В ній визначається значення методології регіонального планування.
Зазначені етапи - обґрунтовують структуру дисертаційної роботи.
Розділ 2. Зарубіжний досвід регіональної політики та територіального планування. Протягом останніх десятиріч європейські країни характеризуються соціально-економічною та просторовою інтеграцією. Інтеграційна діяльність Європейського Союзу (ЄС) визначилася в різних організаційних формах - документах, які регламентують спільну регіональну політику. Вони і дають уяву про тенденцію удосконалення організаційних форм інтеграції європейських країн: 1979 р. - прийняття Резолюції Ради Європи про керівні принципи регіональної політики;
1983 - 1985 рр. - розробка та прийняття Європейської Хартії, що містить принципи удосконалення просторової організації Обєднаної Європи;
з 1992 р. - утворення міждержавного регіону, до якого залучені країни Балтійського моря, а також єврорегіонів з метою спільного їх планування;
1999 р. - прийняття Резолюції Європейського парламенту про узгоджену політику планування територій Європейського простору;
2000 р. - на черговій Європейській конференції міністрів територіального планування прийняті "Основоположні принципи стійкого просторового розвитку Європейського континенту".
Як приклад розглядається сумісне планування міждержавного Балтійського регіону в період 1992 - 1994 рр. З метою підвищення ефективності регіональної політики ЄС, а саме сприяння більш раціональному використанню ресурсів окремих країн та регіонів, розробляється "Концепція сумісного розвитку". На першому етапі (в 1989 р.) комісія ЄС визначала цілі та критерії виділення тих регіонів, на які розповсюджуються сумісні дії країн-членів ЄС. Європейський парламент прийняв відповідну резолюцію - "Хартія регіоналізму", а згодом для відстоювання прав європейських регіонів були створені Комісія регіонів, Рада регіонів та общин Європи і нарешті - Асамблея європейських регіонів (АЄР). Головна мета розглянутої європейської політики - усунення регіональних диспропорцій. Вона включає програми для розвитку депресивних індустріальних регіонів. Регіональне вирівнювання є також метою регіональної політики окремих країн-членів ЄС. В звязку з цим, важливою методологічною акцією є класифікація регіонів та уніфікація критеріїв виділення регіонів першочергового розвитку.
Поряд із соціально-економічними заходами розробляються планувальні концепції, які поширюються на європейський простір. З початку 60-х років визначилася концепція міського коридору, виходячи з тенденції просторового розвитку урбанізованих зон (від Манчестера, через Лондон, країни Бенілюксу, Рейн-Рур і Рейн-Майн). Критичний перегляд принципу "коридорної" урбанізації привів до концепції мережі міських регіонів. Вона ґрунтується на створенні локалізованого життєвого простору - багатофункціональних регіонів.
Еволюція регіональної політики та регіонального планування в різних країнах відбувається залежно від їхнього соціально-економічного розвитку. Тому перші спроби регулювання регіонального розвитку відносяться до країн Західної Європи в середині ХІХ століття, в яких визначені такі еволюційні етапи: 30-ті рр. ХХ століття - прийняття першочергових програм допомоги деградуючим регіонам внаслідок економічної кризи;
40 - 50-ті рр. - поширення регіональних стимулів на територіях різних країн;
60-ті - початок 70-х рр. - становлення регіональної політики, яка набуває державного значення;
з середини 70-х рр. - впровадження наднаціональної регіональної політики в країнах ЄС.
Англія є однією з перших Європейських країн, в якій вивчалися тенденції просторової урбанізації та шукалися планувальні засоби щодо упорядкування урбанізованих зон у вигляді вузлових або лінійних структур. У Франції прийнята концепція полюсів росту, відповідно до якої уряд зосередив зусилля на розвитку вибраних "регіональних столиць" - полюсів (центрів) росту, що дало можливість обмежити розвиток столичного регіону. В Німеччині, як і в інших країнах з розвинутою ринковою економікою, територіальне планування не передбачає інвестиції, а сприяє більш рівномірному економічному та соціальному розвитку регіонів, охороні навколишнього середовища, раціональному використанню природних ресурсів. Розглянуті приклади свідчать, що територіальне планування є важливою складовою частиною регіональної політики, яка є комплексом законодавчих, адміністративних та соціально-економічних заходів.
Після розпаду СРСР країни, які входили до нього або були під його впливом, змінили політичну орієнтацію, що визначило перехідний період економічних перетворень із впровадженням ринкових відносин, налагодженням тісних економічних стосунків з розвинутими європейськими країнами та спробами інтеграції в європейський спільний ринок. Головна мета регіонального планування - прискорення економічного і соціального розвитку в таких напрямах: використання адміністративних і законодавчих заходів економічного стимулювання територіального розвитку;
помякшення регіональних диспропорцій і розвиток відсталих регіонів;
планувальне регулювання процесу урбанізації та формування систем розселення;
захист та ефективне освоєння національних природних і людських ресурсів.
В такому ракурсі розглянутий досвід територіального планування Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщини, а також країн, які входять до складу СНД, і який є корисним для України. Зокрема, в Російській Федерації у 90-х роках була розроблена нова версія Генеральної схеми розселення та її трансформація в Національну концепцію просторового розвитку, яка тепер більш відповідає завданням країни. В Республіці Білорусь в 1999 р. завершена Державна схема комплексної територіальної організації (ДСКТО) на основі Закону "Про основи архітектурної і містобудівної діяльності". Визначені також особливості територіального розвитку країн в умовах посушливого клімату, в яких пропонується формування екологічного каркаса системи розселення.
Розглянутий досвід планування країн свідчить про застосування методів зонування територій, планувального районування, потенціалів розвитку, регіональних пріоритетів, структурно-планувальної композиції.
Розділ 3. Еволюція тенденцій у плануванні території України. В результаті аналізу багаторічного досвіду планувальної діяльності в Україні визначені еволюційні тенденції регіоналізації України та формування територіальних систем розселення. Регіоналізація України розглядається залежно від таких чинників: адміністративно-територіального устрою, формування регіонів під впливом природних, історико-політичних факторів, а також розміщення населення. Еволюція адміністративно-територіального устрою України визначається в суттєвих змінах у кількості та розмірах одиниць територіального управління. Визначені три історичні етапи еволюційних адміністративно-територіальних перетворень в Україні в післяреволюційний період: перетворення губерній (1917 - 1923 рр.); створення округів і перехід до областей (1925 - 1928 рр.); становлення і розвиток областей (1932 -1974 рр.). Останній етап характеризується створенням нових областей (1932 - 1939 рр.) і удосконаленням адміністративно-територіального поділу. Проблема адміністративно-територіальної перебудови України залишається актуальною в результаті політичних і економічних змін та її урбанізації (рис. 2).
Регіоналізація за природно-кліматичними та етнічними ознаками вказує на обєктивне існування надобласних територіальних обєднань. Про районоутворюючу тенденцію свідчить мережа міст - регіональних центрів, які формують їх надобласні та надрайонні зони соціально-економічного впливу. У результаті аналізу цієї тенденції розробляється теорія розселення як складова загальної теорії містобудування, в якій провідне місце набули системні якості мережі поселень. В роботі доведено, що важливим еволюційним етапом системного підходу до розселення стала параметризація ієрархічної структури територіальних систем на основі масових соціологічних обстежень міжселещних звязків (КИЇВНДІПІМІСТОБУДУВАННЯ, 1970 рр.). В результаті вперше були обґрунтовані функціонально-просторові параметри надобласних та надрайонних систем розселення. В 1980 рр. системні принципи розселення були втілені в "Регіональну схему розселення на території України на період до 2000 р.".
Розробка системних принципів розселення відбувалася найбільшою мірою під впливом двох факторів: розміщення виробництва та природно-рекреаційних ресурсів. Тому у просторовій організації систем розселення значне місце надається природно-рекреаційній системі (підсистемі), яка формується на базі природно-ландшафтних комплексів. На таких методичних засадах в 1983 р. була розроблена "Регіональна схема розвитку та розміщення курортів, місць відпочинку та туризму України". В 2000 р. Постановою Верховної Ради України була затверджена "Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000 - 2015 роки" згідно з Всеєвропейською екологічною мережею, яка обєднує території країн Європи з природним ландшафтом.
Методологічним надбанням сучасного етапу регіоналізма є Генеральна схема планування території України - містобудівна документація, яка містить пропозиції щодо використання та розвитку території країни. Вона розроблена відповідно до Указу Президента України 1997 р. "Про пріоритетні завдання у сфері містобудування" та Постанови Кабінету Міністрів України 1997 р. Цією постановою Державний інститут "ДІПРОМІСТО" призначений головним розробником Генеральної схеми за участю багатьох інших інститутів та організацій (керівник роботи - автор дисертаційного дослідження). Це є подальший етап еволюційного розвитку методології територіального планування на національному рівні. Особливістю сучасного територіального планування країни є надання Генеральній схемі планування території України статусу Закона України (затверджений 07.02.2002 р. №3059-ІІІ)*.
Згідно з еволюційними тенденціями територіального розвитку України в результаті дослідження розроблені такі пропозиції щодо організації регіонального планування в країні: Формування планувальної структури території країни повинно здійснюватися з врахуванням місця України в європейському просторі. В цьому звязку сформульована концепція планувальної інтеграції територіальних структур країн Східної Європи. Вона має за мету структурне "розширення" європейського простору для забезпечення його функціонально-планувальної єдності та відродження економічної, соціально-культурної та духовної спільності народів. "Обєднуючими" структурними елементами мають стати: природний макроландшафт, транспортні коридори та транскордонні території. Природний макроландшафт - Балтійське та Чорне моря, гірські масиви Карпат, а також Альп. Обєднуючий техногенний фактор - трансєвропейські транспортні мережі (залізниця, автодороги, водні шляхи, авіація). Цьому сприяє перебудова національних мереж швидкісних залізниць та автомагістралей в обєднану загальноєвропейську систему. Транскордонні регіони завдяки агломераційному ефекту біполярності прикордонних міст мають стати першою обєднуючою ланкою в контактних міждержавних зонах.
Для удосконалення регіонального планування слід спиратися на територіальні прогнози (екологічний, технологічний, інформаційний). В їх складі розробляються соціально-демографічний, економічний, природно-ресурсний та містобудівний планувально-структурний види прогнозів. Їх прямі та зворотні звязки необхідні для узагальненого прогнозу, на основі якого формуються концепція і стратегічний план регіонального розвитку.
Регіональне планування в сучасних умовах України слід розглядати як скоординовану взаємодію державних органів влади, закладів науково-проектної сфери, інституту інвесторів, населення та його різних організацій і обєднань. Головне призначення такої діяльності - побороти соціально-економічні розбіжності у просторовому вимірі, передбачити та попередити екологічну небезпеку внаслідок кризових явищ в суспільстві.
З врахуванням викладених пропозицій регіональне планування має бути державною справою, ефективна реалізація якої потребує створення інституційної структури, узгодженої та закріпленої на законодавчому рівні.
Розділ 4. Формування планувальної структури регіонів. Еволюційні тенденції формування планувальної структури на рівні регіонів розглядаються залежно від закономірної взаємодії функції та структури форми. В процесі розвитку регіонів між ними виникають конфлікти, що призводить часом до революційних змін планувальної структури, яка регулюється засобами регіонального планування та містобудівного проектування. В результаті аналізу взаємозвязків функції та структури регіональної форми доведено, що їх розвиток як процес перетворення планувальної структури регіонів, обумовлює "функціональний потенціал" форми.
Визначено регіони двох видів: перший, в якому їх функція більшою мірою визначається проблемами суспільного розвитку; другий, в якому функція обумовлена місцевими ресурсами. Регіонами першого виду є столичні (які формуються на основі міст - столичних центрів), транскордонні (розміщені в зоні впливу державних кордонів), комунікаційні (з регіоноутворюючими функціями комунікацій). До регіонів другого виду віднесені приморські, прирічкові та ті, які утворюються на базі корисних копалин. Зазначені типологічні відмінності обумовлюють особливості планувального розвитку регіонів.
Столичні регіони мають найважливіші функції адміністративно-політичного і господарського управління і тому є обєктами перманентного планування разом з розробкою генеральних планів столиць. Їм притаманні історичні передумови розвитку, повязані зі становленням державності, і найвищий (щодо інших регіонів) рівень науково-виробничого та соціально-культурного розвитку. Названі регіони розглянуті у порівнянні на окремих прикладах. Лондон - одна з перших столиць європейських країн, де була запропонована концепція міст-супутників і обмежувальних зелених смуг. Подальше планування передбачало створення зон та центрів перспективного розвитку ("Стратегічний план для південного сходу"). В Паризькому регіоні досягався компроміс між розвитком столиці та збалансованим розвитком території Франції (альтернативні пропозиції деконцентрації паризької агломерації). Особливість столичного регіону Німеччини обумовлено взаємозалежним розвитком федеральної столиці - Берліна та землі Бранденбург, а також післявоєнним політичним розєднанням країни. Історія планування Москви характеризується альтернативними моделями розвитку її планувальної структури (1921 - 1925 рр.). Її еволюційні тенденції простежені в процесі довгострокового планування територій в межах: приміської зони, Московської області і Центрального економічного району з метою обмеження надмірного зростання кількості населення столиці. В перехідний період містобудівний розвиток Москви передбачається в межах Московської області (у 1996 р. розроблені "Основні напрями містобудівного розвитку Москви та Московської області на період 2010 р."). Обєктами порівняльного аналізу Київського регіону обрані генеральні плани, які затверджувалися у 1967, 1986 та 2002 роках, а також регіональні розробки, які їх супроводили. В результаті визначені такі сталі тенденції формування планувальної структури міста та зони його впливу: альтернативний пошук напрямів розвитку міста з урахуванням особливих природних умов; планувальні пропозиції щодо деконцентрації Києва на обласному та надобласному рівнях, планувальна організація Київської міської агломерації як "столичного округу"*.
Міжнародні транспортні коридори - наслідок нового стимулу розвитку регіонів. На їх основі формуються урбанізовані зони з розвинутою системою розселення і значним соціально-культурним потенціалом. Однією з причин регіоноформуючих функцій транспортних коридорів є історичні шляхи міждержавних сполучень, що розглянуті на прикладі першої в Україні експериментальної розробки (за участю ДІПРОМІСТА) зони функціонального впливу німецько-польсько-українського автомобільного коридору (А-Ш).
В Україні ініціатором сумісного містобудівного проектування транскордонних регіонів (Україна - Польща) є інститут "ДІПРОМІСТО", а наукового їх дослідження - автор цієї роботи**. Враховуючи актуальність регіонів цього типу з метою просторової організації зовнішніх звязків, уперше розроблені принципи та методичні основи їх планування.
Еволюційні тенденції є найбільш впливовими в процесі територіального розвитку "історичних" регіонів, які утворюються на основі природних ресурсів: водоймищ та корисних копалин. Тенденціями розвитку прибережних регіонів є розширення прибережної зони; розвиток економічно ефективного портово-транспортно-промислового комплексу, що однак призводить згодом до втрати рекреаційних ресурсів; погіршення екологічного стану та архітектурно-планувальних звязків селищних територій з узбережжям. В них виникає потреба протидії негативним тенденціям планувальними засобами (функціональне зонування, цінова земельна політика, система містобудівних обмежень, штрафні санкції, урбоекологічні прогнози та ін.). Схожість еволюційних тенденцій визначена на прикладі Дніпропетровсько-Дніпродзержинської та інших прирічкових агломерацій.
Тенденції розвитку регіонів з корисними копалинами визначаються такими стадіями: початковою (тільки з добувною промисловістю), "розквіту" (на базі добувної утворюється обробна промисловість з розвинутою системою розселення), затриманого розвитку та деградації (потрібні модернізація промислового виробництва та вирішення гострих соціальних та екологічних проблем). Зазначені тенденції конкретизовані на прикладах Рурського та Донецького басейнів. З 1929 р. Донецький басейн набув значення містобудівного полігона в колишньому СРСР, де впроваджувались прогресивні ідеї територіального планування, завдяки яким утворювалася містобудівна школа інституту "ДІПРОМІСТО". Еволюція планувальних концепцій в регіоні характеризується переходом від селищного типу розселення до міського, а потім агломераційного та системно-групового. Головним науково-методичним здобутком 1970-х років було поєднання методів регіонального та містобудівного проектування міських агломерацій (Донецько-Макіївської, Кадіївської, Лисичанської) з метою досягнення функціонально-планувальної та архітектурно-композиційної єдності близько розташованих міст. В сучасних умовах необхідна розробка комплексної програми соціально-економічної та архітектурно-планувальної реконструкції єдиної урбанізованої зони Донецької та Луганської областей.
Визначені еволюційні тенденції формування планувальної структури регіонів розглянутих типів є теоретичною основою удосконалення методології регіонального планування.
Розділ 5. Шляхи удосконалення методології управління розвитком регіонів. Системний підхід до містобудування та регіонального планування створює методологічну базу, яка дозволяє визначити стратегію управління - багатоаспектну діяльність на сучасному етапі переходу України до ринкових відносин. Для цього є такі підстави: по-перше те, що обєкт управління - регіон розглядається як адаптаційна система із збереженням позитивних еволюційних тенденцій розвитку; по-друге - регіон як територіальна система складається із взаємодіючих структурних елементів (підсистем), кожний з яких може бути обєктом управління відповідного рівня; по-третє - існують окремі напрями територіального управління, ефективність яких залежить від організаційної структури відповідних субєктів (управляючої системи або підсистеми). Відповідно до третього положення розкриті актуальні напрями та умови стратегії управління територіальним розвитком
Законодавча база територіального планування є структурною ланкою, яка організаційно звязує обєкти управління (матеріально-просторову структуру), проектну справу з керуючими субєктами управління: гілками влади (законодавча, виконавча, судова), місцевим самоврядуванням, державними управлінськими органами на місцях, а також з різними групами населення. Визначено вплив законодавчої бази на організацію розробки містобудівної проектної документації та її впровадження у життя завдяки заходами щодо реалізації Генеральної схеми планування території України (до 2010 та 2020 років). Вони мають стати одним зі стратегічних напрямів діяльності Держбуду та проектних інститутів*. Пропонується також створення Координаційної ради на державному рівні по спільних проблемах соціально-економічного та просторового планування, а також впровадження планових контрактів між державними та регіональними органами влади на розробку найважливіших регіональних планів. Пропонується прийняття "Містобудівного кодексу України", а також створення уповноваженого урядового органу з територіального планування.
Адміністративно-територіальний устрій України обумовлює організацію управління територіальним розвитком. В 1998 р. Указом Президента України була затверджена Концепція адміністративної реформи в Україні. В 2002 р. утворена "Міжвідомча робоча група з підготовки проекту Концепції удосконалення системи адміністративно-територіального устрою України" (один з учасників цієї групи - автор даної роботи). В звязку з цим пропонується запровадження регіональних стандартів ЄС, реорганізація обласних адміністративно-територіальних одиниць з врахуванням надобласних та надрайонних, які є обєктами планування.
Інформаційний ресурс необхідний для розробки та реалізації проектної документації. Тому обґрунтована необхідність організації ефективної системи збору, обробки, зберігання, обміну та своєчасного надання інформації її користувачам на базі впровадження в проектні інститути сучасні географічні інформаційні системи (ГІС). Як показав досвід ДІПРОМІСТА та інших інститутів ефективним є використання космічних знімків для відображення та аналізу природних і те