Еволюція української мови в діаспорі (етно- і соціолінгвістичні аспекти) - Автореферат

Свій внесок у розуміння проблем, що стоять перед українцями в країнах поселення, та у формування соборницької мовної свідомості в діаспорі й в Україні покликані зробити сучасні соціо-та етнолінгвістичні дослідження. Загальний прогноз щодо розвитку мовної ситуації в Україні став значно оптимістичнішим, це впливає на взаємодію між мовними процесами в діаспорі та на етнічному материку. Мета дисертації - створити концептуальну основу для прогнозування подальшого розвитку української мови в діаспорі та її взаємин з лінгвістичним довкіллям у країнах поселення та з материковою Україною. Дисертація виконувалася в рамках наукової теми «Проблеми мовної єдності нації: діаспора й Україна» відповідно до планів науково-дослідної роботи Інституту української мови НАН України. Дисертаційна робота є першим в українському мовознавстві комплексним дослідженням мовного життя діаспори, що разом з аналізом дивергентного лексичного фонду, представленого в періодичних та неперіодичних виданнях різноманітної суспільно-політичної орієнтації, вводить у науковий обіг широкий масив соціолінгвістичного польового матеріалу, отриманого шляхом анкетування представників різних вікових груп і поколінь діаспори.У країні поселення етнічне чи національне самоусвідомлення стало ще тісніше пов"язаним з мовою, ніж удома: це була єдина частина колишнього життя, яку можна було легко перевезти з собою на нові землі, і яка давала змогу підтримувати спілкування з земляками чи навіть з іноетнічними сусідами. У першому випадку це була просто «наша» мова (говірка рідного села, інтердіалект тощо), у другому - наша українська мова, мова великого українського народу (від Сяну до Дону). Руська (нині українська) мова є інтегральною ознакою варіативних у часі (русичі, русини, українці; руснаки, рутенці, угро-русини, карпаторусини) та просторі (Галицька Русь, Мала Русь, Карпатська Русь, Канадійська Русь і т. п.) ідентичностей. Як показало анкетування, велика частина респондентів розуміє цю відмінність, і тому відповіді на запитання, що стосувалися рідної мови, здебільшого не були спонтанними: «(1) Моя рідна мова: if you say native tongue - то англійська, якщо ви кажете рідна мова, то це українська. У ході опитування, здійсненого в 1994 р., переважна більшість діаспоритів, народжених в Україні (95%), без особливих вагань назвали своєю рідною мовою українську, дві мови - українську й англійську одночасно - 5%, англійську мову не назвав рідною жодний з опитуваних.Завдяки своїй організованості й мобілізованості діаспора вже не одне десятиліття дає співвітчизникам з етнічного материка урок відданості своїй мові й стійкості до асиміляції. Проте ця взаємодія дає поштовх до подолання мовою (включно з її літературною формою) застійних явищ, динамізує її розвиток, дає новий погляд на її особливості через порівняння з іншими національними системами. В українській діаспорі боротьба за символічне домінування в мові відбувається не лише на рівні міжмовних стосунків (українсько-англійських, українсько-іспанських тощо), але й між різними регіональними орієнтаціями всередині національної мови, насамперед наддніпрянською, галицькою та русинською. Паралелі з іншими національними меншинами вказують на те, що саме літературний стандарт, а не місцева говірка, інтердіалект чи соціолект виступає носієм високого суспільного статусу мови, тією ознакою гіперетнічності, що ставить її на один рівень з конкуруючою національною мовою країни поселення. До виявів українського національного «Я» в діаспорі українці зарубіжжя підходять не з тими самими мірками, що й до його виявів в Україні.

Основний зміст дисертації

Досвід мовного виживання в країнах поселення - складова частина історії української мови. Завдяки своїй організованості й мобілізованості діаспора вже не одне десятиліття дає співвітчизникам з етнічного материка урок відданості своїй мові й стійкості до асиміляції. Нині вона взяла на себе ініціативу повернення українській мові багатьох затертих рис її національного обличчя. Природно, що між сподіваними й реальними наслідками такого впливу ніколи не стоятиме знак рівності. Проте ця взаємодія дає поштовх до подолання мовою (включно з її літературною формою) застійних явищ, динамізує її розвиток, дає новий погляд на її особливості через порівняння з іншими національними системами.

Етно- і соціолінгвістичне дослідження усного й писемного мовлення, мовної поведінки і мовної свідомості українців діаспори дає підстави для таких висновків: 1. Історичний досвід більшості народів світу вказує на ключову роль мови в процесі етно-національної консолідації. Мова забезпечує єдність комунікативного простору й виступає спадковим символом біосоціальної єдності нації. В етнічно неоднорідному середовищі вона є важливим засобом символічного домінування. Її особлива роль як соціальної інституції в тому, що вона забезпечує буденність цього процесу, кодуючи його на рівні як свідомості, так і підсвідомості. В українській діаспорі боротьба за символічне домінування в мові відбувається не лише на рівні міжмовних стосунків (українсько-англійських, українсько-іспанських тощо), але й між різними регіональними орієнтаціями всередині національної мови, насамперед наддніпрянською, галицькою та русинською.

2. Паралелі з іншими національними меншинами вказують на те, що саме літературний стандарт, а не місцева говірка, інтердіалект чи соціолект виступає носієм високого суспільного статусу мови, тією ознакою гіперетнічності, що ставить її на один рівень з конкуруючою національною мовою країни поселення.

3. Діаспора як феномен маргінальна за своєю природою. Це накладає відбиток на особливості функціонування мови і на характер мовної свідомості. У середовищі діаспори формується свій, автономно-діаспорний соціолінгвістичний світогляд. До виявів українського національного «Я» в діаспорі українці зарубіжжя підходять не з тими самими мірками, що й до його виявів в Україні. Лоялістський релятивізм у діаспорі базується зокрема на тому, що існує ілюзія «етнічної безликості» англійської мови в Сполучених Штатах і Канаді. Таку точку зору поділяють і деякі науковці українського походження, вважаючи, що англійська мова в Північній Америці стала інструментальною, а не символічною, тобто тільки засобом комунікації а не критерієм етнічної національної належності.

4. На формування мовної свідомості в діаспорі впливає національно-мовна політика держав поселення. Зазнавши суттєвої лібералізації в другій половині XX ст., вона залишається орієнтованою на соціокультурну гомогенізацію суспільства. У контексті світоглядних змін наприкінці XX ст. зазнало еволюції саме поняття етнічності в сприйнятті і політичного істеблішменту, і етнокультурних меншин. Серед представників поеміграційних поколінь набирає поширення селективна етнозахисна модель, що поєднує в собі американські цінності з окремими елементами етнічної спадщини: релігійними, мовними, репрезентаційними. Підтримується не тільки ідея культурного плюралізму, на противагу культурному відокремленню, але й так званий етнокультурний білінгвізм на противагу білінгвізмові функціональному.

5. На чужині ще більше, ніж на історичній батьківщині, основним функціональним осередком мови була й залишається сімя. Двомовність діаспорних меншин - явище нестабільне, й етнічна мова зберігає шанси на виживання до тих пір, доки існують комунікативні ситуації для ексклюзивної одномовності чи зберігається потреба й можливість прямого звязку з Україною. Таким чином, опорою двомовності в діаспорі є «внутрішньо» чи «зовнішньо» орієнтована одномовність.

6. У країнах поселення українська мова сприймається більшістю лоялістів як тимчасова гостя. Психологічно вона залишається насамперед явищем еміграційним, а не власне діаспорним. Якісний стан мови важливий для усвідомлення українцями самої суті своєї українськості. Воно завжди давалося через відштовхування від сусідів. Не випадково діаспорні публікації, що обговорюють питання чистоти мови, скеровані, як правило, проти наслідків російщення чи проти полонізмів і дуже рідко - проти американізмів, іспанізмів тощо. Загрозою для екології української мови вважають насамперед запозичення з сусідніх словянських мов.

7. Велика кількість лексико-семантичних, орфографічних, граматичних дублетів і варіантів залишається характерною рисою усного й писемного мовлення українців діаспори. Намагання окремих мовознавців дисциплінувати варіантний слововжиток, увести його в рамки літературної норми стикаються з активним спротивом прихильників лексичного плюралізму. Світоглядовою передумовою таких переконань є погляд на мовознавчі проблеми через призму загальнополітичних, зокрема в контексті протистояння західного плюралізму східному тоталітаризмові. Обєктивно такий розвиток сприяє радше лінгвістичному сепаратизмові, ніж централізмові. Стабільний розвиток мови потребує збалансованості динамічного й статичного показників. Лівий ухил на осі поліваріантність - нормативність здатний суттєво погіршити її життєздатість.

8. Попри існування певних психолінгвістичних та історико-етнологічних передумов для дивергентного розвитку мови, свідомий, декларований сепаратизм у мовному житті діаспори не посідає якогось помітого місця. Про можливість виникнення окремого «колоніального» варіанта української мови існують лише поодинокі згадування, які не виходять за межі суто наукової постановки проблеми й не стали темою публічного обговорення чи формування громадської думки.

9. Правописна практика діаспори взаємодіє з процесом нормотворення в мові України. Закордонна друкована продукція, зокрема преса, вводячи в наш обіг широке коло іншомовних реалій, стимулює процес вироблення нових і впорядкування існуючих правил їхньої передачі українською мовою. Це супроводжується відчутною дестабілізацією правописної ситуації. В умовах централізованої системи нормотворення й державного контролю над мережею освітніх закладів, частиною видавництв та друкованих органів в Україні можна прогнозувати поступове досягнення балансу між правописними нормами й практикою. Елементи національного правописного стандарту дедалі більше проникатимуть у писемне мовлення українців діаспори.

10. Мовна свідомість уродженців країни поселення еволюціонує від антагоністичних стереотипів до компромісної моделі сприйняття міжнаціональних і міжмовних стосунків. Серед молодих українців дедалі більше зростає зацікавлення опануванням мови з прагматичних мотивів. У звязку з цим, імовірно, зазнаватиме змін і сама мова, з якою ідентифікує себе закордонне українство. Перевага все більше надаватиметься елементам літературної мови материкової України, адже насамперед з нею повязуватимуться як символьні, так і прагматичні аспекти комунікації. Поступово відходитиме в історію протиставлення діаспорної мовної практики літературній мові етнічного материка. Українська мова в країнах поселення дедалі більше набуватиме ознак діаспорної мови державної нації.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях: 1. Мовна єдність нації: діаспора й Україна. - К.: Рідна мова, 1999. - 450 с.

2. Мовна лояльність і американізація в українській діаспорі // Мови європейського культурного ареалу: розвиток і взаємодія. К.: Довіра, 1995. - С. 179-188.

3. Соціолінгвістична адаптація українців діаспори в країнах поселення (США і Канада) // Інтеграція України у світове співтовариство. - К, 1999. - С. 227-235.

4. Національна ідентичність і мова в українській діаспорі // Сучасність. - 1999. - № 3. - С. 128-140.

5. Українське слово в Приморському краї // Сучасність. - 1994. - № 7-8. - С. 156-162.

6. Українська мова на Зеленому Клині // Українська діаспора. - 1995. - № 7. - С. 49-56.

7. Інтердіалект як форма національної мови: Штець М. Українська мова в Словаччині. - Пряшів, 1996 // Мовознавство. 1997. - № 6. - C. 79-81.

8. Рецензія: Жлуктенко Ю.О. Українська мова на лінгвістичній карті Канади. - К., 1990. // Укр. мова і літер. в школі. - 1991. - № 10. - С. 93-95.

9. Словянські й несловянські запозичення в мові української діаспори // Мовознавство. 1998. - № 2-3. - С. 145-160.

10. Українські власні назви (антропоніми й топоніми) в англійському написанні // Мовознавство. - 1993. - № 1. - С. 3-15.

11. Іншомовні слова в орфографічній практиці української діаспори // Український правопис: за і проти. - К., 1997. - С. 47-67.

12. Український правопис в оновленому виданні // Укр. мова і літер. в школі. - 1990. - № 2. - С. 74-75.

13. Українські імена з іншомовним акцентом: проблеми транслітерації // Культура слова. - 1995. - № 46-47. - С. 31-36.

14. Принципи відтворення українських онімів у латиноалфавітних мовах Відтворення українських власних назв (антропонімів і топонімів) іноземними мовами. - К. 1995. - С. 21-30.

15. Нерозвязані питання англо-української транслітерації // Другий міжнародний конгрес україністів. Мовознавство. - Львів, 1993. - С. 202-207.

16. Двомовність у діаспорі: конфлікт чи симбіоз лояльностей // Третій міжнародний конгрес україністів. Мовознавство. - Харків, 1996. - С. 3-13.

17. Повертаючись до джерел: УАН і українська мова // Вісник АН УРСР. - 1991. - № 8. - С. 56-59.

18. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і проблеми сучасної філології. - К.: Наук. думка, 1992. - С. 26-43.

19. Правописні уроки діаспори // Тези наукової конференції з проблем сучасного українського правопису і термінології. - К., 1997. - С. 16-19.

20. Термінологічні альтернативи діаспори. - Українська термінологія і сучасність: Матеріали другої всеукраїнської конференції. - К., 1997. - С. 139-143.

21. Мовна свідомість як фактор національної самоідентифікації // Українська мова в процесі національно-культурного відродження України. Зб.наук. прац. - К.: КДПІ, 1993. - С. 3-5.