Державна та соціальна структура Римської імперії І ст. н. е. Розвиток державних структур в ІІ ст. н. е. Протиріччя в імперському суспільстві. Характеристика соціального ладу Римської імперії. Зміни у функціонуванні державних структур античних держав.
Аннотация к работе
До моменту загибелі Марка Антонія Октавіан користувався владою отриманою в надзвичайних обставинах громадянської війни й при її закінченні повинен був скласти свої повноваження й повернутися до традиційної системи республіканського правління.В особі принцепса зосереджує влада, що звичайно ділиться на наступні елементи: а) як військовий командир імператор має право повного й безконтрольного керування тими провінціями, у яких звичайно стоять війська; Так він одержав від Сенату повноваження по охороні вдач і авторитету законів (cura legum et morum) був обраний у багато релігійних колегій Рима, в 13 році був обраний верховним понтифіком - главою самої авторитетної релігійної корпорації Рима. Між Октавіаном - носієм нової влади й Сенатом - органом традиційної республіки, була встановлено як би юридична рівноправність.[8] Але право принцепса призначати сенаторів і періодично проводилися принцепсами "чищення" сенату привели до того, що з II ст. сенат практично тільки затверджував пропозиції принцепса. Перші управлялися призначуваними принцепсом легатами, що здійснювали військова й цивільна влада за допомогою власної ради й канцелярії, другі - призначуваними сенатом проконсулами й пропреторами, що обиралися із сенаторів по жеребі й, що перебували в подвійному підпорядкуванні - сенату й принцепса. Спочатку ж, як я вже зазначав новий володар діяв у всьому у згоді з сенатом, права якого розширилися після того, як виборчі коміції були ліквідовані і вибір посадових осіб був наданий сенаторам.Закінчилась династія Флаввіїв і сенат оголосив імператором одного з старих своїх членів - Невру. Він походив і старовинного сенвторського роду і тому його обрання означало настання часу деякої згоди між сенатом і імператором. Талановитий полководець і адміністратор, Траян був першим представником провінційних рабовласників ні імператорському престолі,і першим з усиновлених своїм попередником імператором. Цей невтомний і владний адміністратор був завершувачем тієї системи бюрократичного управління імперією, початок якої поклав Клавдій і Доміциан. В період його правління були встановлені дружні відносини між імператором і сенатом, який тепер складався переважно з провінціалів.підвищилася роль внутрішніх джерел рабства, тому зацікавлені в збільшенні числа рабів власники були змушені піти на зміну їх побутового стану: у сільських маєтках і містах збільшується кількість жінок-рабинь, рабам дозволяють створювати щось на подобі родини. Антонін Пій прирівняв вбивство паном свого раба до вбивства чужоземця і надав рабам право у разі жорстокого поводження шукати притулку перед статуями імператорів. Справа такого раба, який удався до захисту, потім має було розглянута міською владою, і, якщо факт жорстокого поводження пана підтверджувався, раб продавався іншому. Законодавство імператорів про рабів відображало загальну зміну поглядів на рабів в римському суспільстві. Деяка зміна побутового і юридичного положення рабів аж ніяк не означало, що рабство змінило свою природу, клас рабів як і раніше залишався знедоленим і пригнобленим.населення Імперії юридично поділялося на жителів Італії, які володіють правами римського громадянства, і більш численних, але безправних провінціалів, то після громадянської війни 68 - 69 рр.. н. е.. становище змінилося: багато провінціали і навіть цілі громади отримали права римського громадянства. Нагорі соціальної піраміди римського суспільства перебував сенаторський стан, що складався в епоху Антонінів вже не тільки з нащадків древнього нобілітету або італійської знаті, але і з представників провінційної аристократії. Імператори охоче вводили в сенат провінційну знать, так як для потреб управління було необхідне знання місцевих звичаїв, мови, а вищі верстви провінційного населення як раз і підходили для цієї мети. Основою економічного добробуту сенаторів було велике латифундіальне землеволодіння як в Італії, так і в провінціях, з численними рибами і колонами, власними ремісничими майстернями. Оскільки імператорська влада в Римі переходила не від батька до сина, а за вибором імператора і, як правило, з сенатської аристократії, то кожен сенатор міг зрештою виявитися імператором.
План
Зміст
Розділ І. Державна та соціальна структура Римської імперії І ст. н. е.
1.1 Державний лад
1.2 Стан суспільства
Розділ 2. Розвиток державних структур в ІІ ст. н. е.
2.1 Зміни у функціонуванні державних структур
2.2 Соціальний лад Римської імперії
Висновки
Розділ І. Державна та соціальна структура Римської імперії І ст. н. е.
Вывод
Панівний клас Імперії не був однорідним і монолітним. До його складу входили сенаторський і вершницький стан, муніципальна верхівка, що складалась із заможних громадян міст, власників рабовласницьких вілл, власників великих майстерень. Якщо в I ст. до н. е.. - I ст. н. е.. населення Імперії юридично поділялося на жителів Італії, які володіють правами римського громадянства, і більш численних, але безправних провінціалів, то після громадянської війни 68 - 69 рр.. н. е.. становище змінилося: багато провінціали і навіть цілі громади отримали права римського громадянства. В епоху Антонінів число не громадян ще більше скорочується. Таким чином, провінційне населення придбало всі ті права і переваги, що й жителі Італії. Римська імперія в II ст. перетворилася в державу всіх заможних жителів Середземноморя, і тому останні настільки ревно підтримували римську імператорську владу.
Міць Імперії II ст. н. е.. пояснюється тим, що її соціальна опора значно розширилася в порівнянні з попереднім часом.
Нагорі соціальної піраміди римського суспільства перебував сенаторський стан, що складався в епоху Антонінів вже не тільки з нащадків древнього нобілітету або італійської знаті, але і з представників провінційної аристократії. Особливо збільшується число уродженців східних провінцій: до кінця правління Антонінів вони становили третину римського сенату. Імператори охоче вводили в сенат провінційну знать, так як для потреб управління було необхідне знання місцевих звичаїв, мови, а вищі верстви провінційного населення як раз і підходили для цієї мети.
До складу римського сенату включалися і нащадки повалених римлянами місцевих династій. Найменшим цензом для сенаторів був, як і колись, 1 млн. сестерціїв. Вони займали вищі посади в центральному урядовому апараті і армії, керували провінціями. Основою економічного добробуту сенаторів було велике латифундіальне землеволодіння як в Італії, так і в провінціях, з численними рибами і колонами, власними ремісничими майстернями. Сенатори мали дуже високі доходи-до 600 тис. сестерціїв на рік - і носили почесний титул "найсвітлішого", "найдосконалішого".
Оскільки імператорська влада в Римі переходила не від батька до сина, а за вибором імператора і, як правило, з сенатської аристократії, то кожен сенатор міг зрештою виявитися імператором. Коли імператор відчував себе невпевнено на троні, він розглядав сенаторів як своїх суперників і проводив по відношенню до найбільш впливових з них політику переслідувань і репресій. Антоніни зберігали добрі відносини з сенаторським станом, а той в свою чергу підтримував правлячу династію та її політику. Сенаторський стан в цілому був найбільш міцною опорою імператорської влади.
Вершники становили другий після сенаторів стан римського суспільства. Багаті провінційні землевласники, середня командна ланка армії та імперської бюрократії прагнули потрапити у вершницький стан. У II ст. н. е.. вершники перетворились на служивий стан, вершники займали вищі місця в імперських канцеляріях, в центральній і провінційній адміністрації армії. Особливо багато вершників було на посадах, повязаних зі стягненням податків, з орендою імператорських сальтусів і рудовищ. Вищими посадами, доступними вершникам, були посади командувача преторіанською гвардією (префект преторія) і намісника єгипетської провінції (префект Єгипту). З вершників поповнювався сенаторський стан. Вершники, що служили в імператорському апараті, отримували велику платню - 100-300 тис. сестерціїв - і носили почесне звання "видатних". Вершники володіли майном від 400 тис. сестерціїв до мільйона.
Сенатори і вершники належали до вищих станів римського суспільства. Більш численними в суспільстві були, однак, не вони, а муніципальна верхівка, тобто заможні жителі римських міст (муніципій). Вони володіли середніми рабовласницькими маєтками і ремісничими майстернями, займалися сільським господарством, ремеслом і торгівлею. З них обиралися посадові особи до органів міського самоврядування. До муніципальної верхівці належали люди зі статком у 100 тис. сестерціїв і вище. В умовах економічного підйому II ст. н. е.. господарства муніципальних власників процвітали і приносили пристойний прибуток. Їх представники ревно підтримували імператорську владу, яка забезпечувала мир і порядок, можливість нормального економічного життя. Муніципальна еліта була міцною соціальною опорою Римської держави.
Поряд з міською знаттю помітну частину населення римських міст становили власники ремісничих майстерень, судновласники й торговці. Серед них було багато відпущених на волю або викуплених рабів. Для I-II ст. н. е.. характерне поширення такого явища, як вільновідпущенство. Відпущеник, здобувай свободу, не поривав з будинком свого колишнього пана: він, ставав клієнтом, а колишній пан - патроном. Відпущеники приносили подарунки патрону, допомагали при матеріальних труднощах. Іноді вони вели господарство маєтків або майстерень своїх панів. Тим не менш відпущеники сколочували не великий статок, відкривали власну ремісничу майстерню або лавку, купували маєток і завдяки своїй працьовитості та енергії перетворювали їх на прибуткове підприємство. Як правило, це були люди середнього достатку, і основними сферами їх діяльності були ремесло торгівля, фінансові операції.
Можна зробити висновок, що в епоху Антонінів Імперія досягло великого економічного підйому, проте він досягався ціною жорстокої і добре організованої експлуатації нижчих класів. Основним протиріччям епохи було протиріччя між рабами і їх власниками. Незважаючи на те що імператори не дозволяли виявляти зайву жорстокість по відношенню до рабів і багато рабовласників демонмтрували більш мяке поводження з рабами, створювали деякі стимули до праці, в суспільстві вважалося загальновизнаним, що раб - це природний противник.
В імперському суспільстві існували не тільки протиріччя між рабовласниками і рабами. Досить гострими були відносини між дрібними виробниками, зокрема колонами, і землевласниками.
Існуючі гострі соціальні суперечки і різні форми їх прояву були природним проявом в настільки складному соціально розчленованому суспільстві якою була Імперія I-II ст. І майстерність загальної соціальної політики Імперії полягало в тому, що центральний уряд вміло і твердо підтримував соціальний консенсус, запобігав загостренню наявних напруженостей, попереджав перехід їх в руйнівні повстання або кровопролитні громадянські війни, як це було наприкінці Республіки.