Проблеми етнічного походження Київської Русі. Концепції полі- та моноетнічності давньоруської народності. Особливості литовської експансії на Україні. Міжетнічні стосунки в добу Хмельниччини та Гетьманщини. Українські землі в складі Російської імперії.
Аннотация к работе
Міністерство освіти і науки України Національний університет України “КПІ” Факультет соціології. Кафедра історії Курсова робота на тему: Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу Київ - 2009 Проблема етнічного походження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію серед істориків. Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадом давньослов’янської спільності (середина Ітис. н.е.) та виділенням східних слов’ян, які в свою чергу складалися із різних союзів племен, відомих в історії як літописні племена. Різні природно-географічні та історичні умови, в яких опинилися східні слов’яни (балтський та угро-фінський елементи на півночі та північно-східній території, іранський елементи та тюркський - на півдні), викликали етнічну диференціацію східних слов’ян з одного боку, а з іншого - консолідацію етнічних елементів, що утворила етнополітичну спільність - давньоруську народність. Завершенням етногенезу східних слов’ян стало утворення держави - Київська Русь. Прихильники концепції моноетнічного складу Давньоруської держави, звертають увагу на умовність етнічного поділу східних слов’ян. Етнотворчі процеси продовжилися під час розселення східних слов’ян та утворення територіальних політичних союзів державного типу. Консолідація різних етнічних елементів у тих союзах була по суті формуванням первісних народностей, які мали вже сформовану етнічну структуру: єдність мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану у назвах земель. Як наслідок на території Київської Русі відбувався процес формування декількох етносоціальних організмів - на території України з центром у Подніпров’ї (Київська, Переяславська, Чернігівська, Галицька та Волинська землі), на Північному Сході (Новгород-Псковська, Володимиро-Суздальська та Рязанська землі), на Північному Заході, на території Білорусії (Полоцька, Мінська, Туровська землі). Сформувавшись у VІІІ-ІХ ст. український етнос виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. До складу боярської думи, дорадчого органу, що діяв при великому князеві входили представники місцевої племенної знаті. Лише під час проведення адміністративної реформи Володимира (978-1115 рр.), який усунув від влади місцевих князів, зосередивши її в руках своєї династії, був запроваджений більш конструктивний підхід до управління державою - “родинний сюзеренітет”. Показовими в цьому плані були «торжища» на Київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як східнослов’янських так і земель скандинавських, візантійських, німецьких, польських, чеських, сирійських тощо. Особливістю його етнічного розвитку було втручання іноземців в міжусобні війни між князями Волині та Галичини, участь у внутрішніх конфліктах між боярством та князем.