Економічний розвиток та план відбудови Донбасу після війни у другій половині ХХ ст. Характеристика промисловості Донбасу. Науково-технічна революція, розвиток електроенергетики та металургійної промисловості. Відновлення паливно- енергетичної бази СРСР.
Аннотация к работе
Економічний розвиток Донбасу по війні. Перемога в Другій світовій війні дісталася Радянському Союзу дорогою ціною. Особливо постраждала економіка України, по території якої фронт пересувався двічі - спочатку із заходу на схід, а потім - зі сходу на захід. На третій день після нападу гітлерівської Німеччини в Москві була створена Рада з евакуації. Керівництво евакуацією матеріальних цінностей з України очолила комісія на чолі з заступником голови Раднаркому УРСР Д. Жилою. Евакуаційні органи керувалися прийнятою 27 червня 1941 р. постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР “Про порядок вивозу та розміщення людських контингентів і цінного майна”. Всього з України було евакуйовано до 3,5 млн. осіб, у тому числі майже півмільйона - з Донбасу. Все, що не можна було евакуювати, підлягало знищенню. Зокрема, при відступі були затоплені всі камяновугільні шахти і підірвані всі агрегати на металургійних заводах. Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. вимагала застосовувати тактику “випаленої землі”.
Окупанти спочатку робили спроби відновити діяльність деяких підприємств, у тому числі металургійних заводів Донбасу. Проте за весь період окупації їм вдалося одержати не більше мільйона тонн чавуну і сталі. Свої зусилля вони зосередили на вивезенні устаткування і робочої сили в Німеччину. Всього було вивезено з України 2 400 тис. осіб, зокрема зі Сталінської області - 252 тис., з Ворошиловградської - 98 тис.
Просування фронту зі сходу на захід додало руйнувань тим підприємствам, які знову опинилися в зоні бойових дій. Проте в міру звільнення території України негайно починалися масштабні роботи по відновленню її економічного потенціалу. Відбудова господарства в 1943-1945 рр. розглядалася як завдання першорядного воєнного значення. Підприємства воєнно-промислового комплексу були розміщені на Сході СРСР, але вони відчували зростаючу напруженість у постачанні вугілля і сталі після втрати Донбасу. Тому уже в жовтні 1941 р. при загальносоюзному Наркоматі вугільної промисловості було створено Бюро генерального плану по відбудові Донбасу, якому доручалася розробка планів і технічних проектів відбудови донецьких шахт. Пізніше Наркомат чорної металургії СРСР та Інститут чорної металургії СРСР дістали від Державного комітету оборони завдання розробити головні напрямки відбудови цієї галузі. Йшлося про те, щоб для відбудовних робіт не втратити жодного дня після звільнення Донбасу.
План відбудови був визначений постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 р. “Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, визволених від німецької окупації”. Провідна теза цієї постанови полягала в тому, що повертати в Україну устаткування, яке було вивезене і вже змонтоване у східних регіонах СРСР - недоцільно. Зруйновані підприємства треба було відроджувати за рахунок загальносоюзного бюджету і шефської допомоги заводів і фабрик східних регіонів. Шефські звязки визначалися цілком бюрократичним способом - в загальносоюзних міністерствах, відповідальних за виробництво профільної продукції і відбудову зруйнованих підприємств. Але в газетах вони зображувалися як прагнення заводських колективів допомогти трудящим тих регіонів, які були окуповані ворогом. Пропаганда знаходила позитивний відгук серед працюючих на підприємствах-донорах і в підшефних колективах. Розрахунки міністерств нерідко корегувалися ініціативними пропозиціями профспілкових організацій.
В організації відбудовного процесу під час війни особлива увага надавалася залізничному транспорту. Після форсування Дніпра радянські війська почали звільняти від ворога Правобережну Україну.562
Армія потребувала безперебійного постачання зброєю, боєприпасами і всім необхідним, а тому треба було негайно налагодити надійне залізничне сполучення тилових регіонів з фронтом. Не меншим подвигом, ніж форсування Дніпра Червоною армією, стала відбудова мостів через Дніпро у Києві, Кременчуку і Дніпропетровську. Низьководний міст через Дніпро у Києві був збудований за два тижні, і перший поїзд зі Сходу прибув до української столиці 20 листопада 1943 р. Аз січня 1944 р. будівельники і залізничні війська почали споруджувати ударними темпами висоководні мости: у Кременчуку - за 93 дні, у Дніпропетровську - за 95 днів. Командуючий 1-м Українським фронтом М. Ватутін визнав, що “без швидкої відбудови зруйнованих відступаючим противником залізниць було б незрівнянно важче, а інколи просто неможливо розвязати багато найважливіших завдань наступу”.
Відбудовний процес вимагав передусім відновлення контингенту кваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників. Кількість робітників та службовців в Україні зменшилася з 6 202 тис. напередодні війни до 1 564 тис. на початку 1944 р. На Донбасі залишалося після вигнання окупантів не більше 10% довоєнної кількості робітників.
Відновлення чисельності промислово-виробничого персоналу відбувалося за рахунок реевакуації робітників, залучення непрацюючого місцевого населення і організованого набору робочої сили з сільсько