Дослідження історичних етапів розгортання екологічних криз (від локальних до глобальної) у коеволюційному розвитку суспільства та природи, виявлення їх особливості як трансформуючого чинника соціоприродної системи. Шляхи формування екологічної культури.
Аннотация к работе
Це повязано із зростаючою небезпекою руйнування підвалин життя людини в умовах екологічної кризи. Глибоке осмислення її сутності, особливостей динаміки та впливу на розвиток екосистем та суспільства дає змогу осягнути проблему в цілому. Основну ідею даного дослідження можна сформулювати таким чином: екологічна криза поглибилася настільки, що починає видозмінювати водночас і людське суспільство, і середовище проживання, тобто постає трансформуючим чинником усієї соціоприродної системи. Поставлена мета зумовила необхідність розвязання таких дослідницьких завдань: здійснити експлікацію понять “криза” та “екологічна криза” в семантичній площині та визначити основні тенденції їх репрезентацій у дослідницькій практиці; дослідити основні історичні етапи розгортання екологічних криз (від локальних до глобальної) у коеволюційному розвитку суспільства та природи, виявити їх особливості як трансформуючого чинника соціоприродної системи;У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується джерельна база та ступінь дослідження проблеми, визначаються обєкт, предмет, мета і завдання дослідження, формуються елементи наукової новизни положень, які виносяться на захист, окреслюється теоретичне та практичне значення роботи, а також дані щодо апробації та публікації результатів дослідження. У першому розділі - “Світоглядно-методологічні засади дослідження екологічної кризи” - зясовується сутність екологічної кризи, її структурованість та найбільш оптимальні класифікації; на підставі принципу коеволюції розкриваються особливості функціонування екологічної кризи, проаналізовані основні пізнавальні моделі в дослідженні проблеми коеволюційного розвитку соціоприродної системи. Зясування поняття “екологічна криза” розпочинається з виявлення змісту його родового терміну “криза”. Крисаченко), де чітко виявляється процесуальність екологічної кризи та трансформативність, чинники якої знаходять свій прояв у порушенні умов і впливів у природному довкіллі, що призводить до руйнування самоорганізуючих систем природи і суспільства. У підрозділі 1.2 “Системний та еволюційний підходи у визначенні соціоприродних суперечностей”, автором констатується, насамперед, необхідність системного підходу щодо проблеми взаємодії суспільства і природи, який, у свою чергу, полягає у виявленні як системотворчих факторів так і у проведенні аналізу багаторівневої структури цієї взаємодії.Зазначається, що початковий етап взаємодії природи і людини (адаптаційний) характеризується його обмеженістю біологічним обміном речовин; поступовим перетворенням людини у домінантний вид біосфери, що призвело до посилення антропогенного впливу на довкілля; стійкістю природних екосистем; наявністю компонентних (видових) екокриз, за яких рівновага в екосистемах залишалася непорушеною. Природа, в свою чергу, відповіла зворотним негативним впливом на суспільство (для прикладу, деградовані антропогенні ландшафти). Для нього характерним стають створення штучної абіотичної реальності і її включення в колообіг природних речовин; селективний антропогенний тиск на природу; наявність тотальних екокриз, які привели до зникнення цілих біогеоценозів і порушення цілісності соціоприродної системи, спричиняють подальше глобальне зрушення в системі “суспільство-природа”. Зрештою, сучасний етап - (постіндустріальний) характеризується поступовим зростанням впливу на біосистему “другої природи”, акумуляційним ефектом негативних наслідків людської діяльності, надмірним тиском сучасних флуктуацій, що спричинили втрату стійкості біоти. В результаті невідповідності складових системи спостерігається постійне збільшення обсягу штучного середовища у довкілля, знижуються біологічні механізми адаптації людини; культура тяжіє до технокультури, завдаючи тим самим збитки духовності людини.У висновках подано основні теоретичні підсумки роботи, щодо осмислення феномена екологічної кризи як чинника трансформації глобальної соціоприродної системи. При цьому динаміка екологічної кризи та особливості її виявлення визначаються через розгортання принципу коеволюційного розвитку суспільства і природи. За допомогою традиційної класифікації та типологізації екологічних криз виникає можливість переконатися у істинності тверджень, що відповідні зміни в екосистемах є наслідком реалізації закономірностей самоорганізації та саморозвитку біоти, геологічних чи космічних процесів. Використання синергетичного методологічного підходу, дозволило по-новому осмислити феномен екологічної кризи, підійти до вирішення дилеми співвідношення природних та соціокультурних чинників трансформативних процесів. Дослідження історичних закономірностей екологічних криз в глобальній соціоприродній системі показало, що внесені у минулих століттях суспільством в природу флуктуації відповідали припустимим межам її стабільного існування, а структурні і функціональні відносини зберігалися у порядку, визначеному законами її стійкості.
План
2. Основний зміст роботи
Вывод
У висновках подано основні теоретичні підсумки роботи, щодо осмислення феномена екологічної кризи як чинника трансформації глобальної соціоприродної системи. Зазначається доцільним осмислення екологічної кризи в аспекті зясування її як визначальної складової глобальної соціоприродної системи. При цьому динаміка екологічної кризи та особливості її виявлення визначаються через розгортання принципу коеволюційного розвитку суспільства і природи. В якості узагальнюючих автором формулюються положення та рекомендації. Також осмислюються перспективи подальшого осмислення проблем, повязаних з екологічною кризою та її наслідками переважно в контексті коеволюційної стратегії.
За допомогою традиційної класифікації та типологізації екологічних криз виникає можливість переконатися у істинності тверджень, що відповідні зміни в екосистемах є наслідком реалізації закономірностей самоорганізації та саморозвитку біоти, геологічних чи космічних процесів. Одночасно існує підтвердження, що антропогенні екологічні кризи за своєю суттю є неурівноваженими станами функціонування і розвитку екосистем, вони спричинені людською діяльністю, її опосередкованими впливами і тому як системи є відкритими і відносно залежними від діяльності людини. Використання синергетичного методологічного підходу, дозволило по-новому осмислити феномен екологічної кризи, підійти до вирішення дилеми співвідношення природних та соціокультурних чинників трансформативних процесів.
Дослідження історичних закономірностей екологічних криз в глобальній соціоприродній системі показало, що внесені у минулих століттях суспільством в природу флуктуації відповідали припустимим межам її стабільного існування, а структурні і функціональні відносини зберігалися у порядку, визначеному законами її стійкості. Тобто, здійснювалася взаємна адаптація елементів системи, що сприяло збереженню її стабільності. Однак, більш як століття назад, людство почало небаченими темпами розширювати своє господарство і перейшло поріг припустимих флуктуацій у природі. Це спонукало деформацію структурних і функціональних відносин в ній, а також порушило рівновагу глобальної соціоприродної системи.
Використання у дисертації теорії самоорганізації надало можливості більш адекватно розкрити сутність кризових явищ на сучасному етапі розвитку соціоприродної системи, а також відобразити їх специфіку та тенденції змін. Сучасна історія визначається такими особливостями, як звуження розмаїтості природної підсистеми і збільшення кількості елементів соціальної підсистеми, що безпосередньо повязано із розширенням обсягу “штучної” реальності, підвищенням нелінійного характеру розвитку, який істотно утруднює аналіз майбутніх траєкторій її еволюції. Аналіз різних моделей еволюційних процесів дозволив враховувати не тільки специфіку розвитку природних нелінійних систем, але й практику процесів трансформації соціуму як неодномірного й неоднозначного переходу від традиційного суспільства до сучасного.
Сучасні екологічні проблеми спричинені також відставанням розвитку духовності, послаблення ролі у житті суспільства морального блоку соціальної системи, а це призводить до того, що людство, заволодівши колосальною енергією та досконалими технологіями, практично забуло про свою безпеку. Саме через пригнічення ролі моральних, етичних регуляторів взаємовідносин між людьми у звязку із повним поверненням до психології відкритої конкуренції в умовах суспільства з ринковою економікою з найбільшою силою виявляється вся глибина і трагічність кризи сучасної цивілізації.
Оцінюючи сучасну екологічну ситуацію, зазначено, що диспропорція між інтенсивним зростанням інструментального інтелекту та розвитком гуманітарної сфери все більше збільшується. Коли рівень у соціоприродній системі досягає біфуркаційних значень, суспільство стає перед проблемою вибору: або остаточна деградація з можливістю зникнення Homo sapiens, або пошук нових форм культурної адаптації. Людство зможе уникнути самознищення, лише за умов своєчасного удосконалення системи базових цінностей, норм і механізмів самоорганізації суспільного життя відповідно до нових вимог часу.
Розвязання соціокультурних суперечностей сучасного світу, що виникають внаслідок розгортання процесів глобалізації різних сторін людської життєдіяльності (у сфері політики, економіки, культури), обєднання зусиль, необхідних для розвязання глобальних проблем, екологічної кризи, можна здійснити тільки на основі формування культури нового типу, культури, в центрі якої має бути гармонія взаємовідносин між суспільством і природою. На зміну центризмів технічного та економічного має прийти нова екологічно орієнтована світоглядна парадигма цивілізації, а інструментальне ставлення людини до природи має змінитися на таке, коли природа й соціум будуть одним як у вимірі обєктивних законів буття, так і в логіці його організації.
Нова цивілізаційна парадигма, повинна знайти втілення у новій ідеології, адекватній сучасній фазі коеволюції природи і суспільства. Екологічна ідеологія має модифікуватися у різних цивілізаціях і країнах з урахуванням культурно-історичної спадщини, природних умов і екологічної ситуації. Екологічна компонента має стати нерозривною складової моралі постіндустріального суспільства.
В контексті перетворення локальних екофільних цінностей на універсальні цінності всього людства за умови прояву сучасної екологічної кризи на глобальному рівні, домінування в ієрархії моральних цінностей людини пріоритетів духовної мотивації має бути підкріплено системою політико-правових цінностей, що в свою чергу потребує переходу від етапу декларацій (РІО-92 та РІО 5) до реальних механізмів політико-правового регулювання.
Список литературы
екологічний криза коеволюційний соціоприродний
1. Гончаренко М.М. Екологічна парадигма освіти та культури // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ, Київський університет; 2002. - Вип. № 38. - С. 11-14.
2. Гончаренко М.М. Соціально-екологічні відносини як принцип організації суспільства // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць: № 10. - К.: Т-во “Знання” України, 2002. - С. 239-246.
3. Гончаренко М.М. Своєрідність динаміки екологічної кризи серед глобальних проблем сучасності // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць: № 41. - К.: Т-во “Знання” України, 2002. - С. 221-231.
4. Гончаренко М.М. Екологія людини як чинник самозбереження життя // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць: № 12. - К.: Т-во “Знання” України, 2002. - С. 185-193.
5. Гончаренко М.М. “Екологізація як принцип конструювання // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ, Київський університет; 2002. - Вип. № 42. - С. 64.