Формування українського військового священицтва в перших національних частинах у XIX ст. Діяльність православного військового духовенства козацького війська, Збройних сил Центральної Ради, УНР. Забезпечення релігійних потреб вояків Другої світової війни.
Аннотация к работе
Актуальність теми визначається необхідністю дослідити організацію та діяльність душпастирської служби в українських військових формаціях першої половини XX ст. Відомо, що впродовж десятиліть радянська історіографія розглядала всі державні утворення в Україні періоду національно-визвольних змагань за незалежність 1917-1921 рр. та їхні збройні сили, а також національні військові формування в добу Другої світової війни, як “буржуазно-націоналістичні” та “антинародні”. По-перше, осягнення незалежності України спричинило стрімкий інтерес суспільства до минулого й, передусім, до визвольної боротьби українського народу, відтак збройних сил державних утворень 1917-1921 рр. і Другої світової війни. По-друге, зміна державно-політичного статусу України 1991 р. спричинила докорінну зміну церковно-державних відносин, зокрема відродження українських Автокефальної православної та Греко-католицької церков, бурхливе зростання громадського інтересу до релігії, ролі Церкви в суспільстві та його складової - армії. відтворити організацію, структуру і діяльність православного військового духовенства козацького війська, Збройних сил Центральної Ради, Української Держави, Української Народної Республіки в добу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.;Проблеми організації та діяльності військового духовенства доби Першої світової та громадянської війн частково порушували радянські російські історики, традиційно відзначаючи “реакційну” роль армійського священицтва як чинника самодержавного режиму та учасників антирадянських збройних формувань 1917-1921 рр. Історики радянської України, які написали низку праць з історії боротьби за утвердження радянської влади на українських землях, взагалі не порушували проблеми військового будівництва в українських державних утвореннях у добу визвольних змагань, відтак і діяльності капеланів. Отже, існування і діяльність військового духовенства в українських збройних формуваннях першої половини XX ст. у радянській історіографії розглядалися під призмою ставлення тоталітарного режиму до національно-визвольної боротьби в Україні та Церкви як потужного противника комуністичної ідеології. Після впровадження 1868 р. в Австрії обовязкової військової повинності для всіх громадян імперії, зокрема українців, частка вихідців із Галичини й Буковини в армії була досить значною: у 19-ти піхотних і 5-ти гарматних полках вона перевищувала 50 відсотків. У третьому розділі - “Армійське духовенство Наддніпрянщини у визвольних змаганнях 1917-1921 рр.” - досліджено традиції військового православного священицтва від часів козацтва і Запорізької Січі, коли церква широко вкорінюється у військо, а гасло боротьби за православну віру стає одним із головних у національно-визвольних війнах середини XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького.