Відтворення засобами філософського аналізу і синтезу духовної цілісності особистості. Онтологічні основи духовної цілісності особистості. Сутність, зміст та структура процесу саморозгортання людини. Формування особистості в українському суспільстві.
Аннотация к работе
Інформаційне суспільство має акумулювати для людини надзвичайні можливості освоєння світу, бо створює більше умов для енерго - інформаційної взаємодії особистості і оточуючого середовища. Розробка поняття “духовна цілісність особистості” сприяє теоретичному забезпеченню оптимізації процесу становлення духовної цілісності особистості в сучасному українському суспільстві. Витоки наукового усвідомлення поняття “духовна цілісність особистості” знайдено в античній філософії: природа духу зясовується за допомогою понятть “нус”(розум), “логос”(слово-смисл, слово-розум у стоїків), “пневма” (повітря і вогонь, подих). В українській радянській філософії досліджувалися проблеми розвитку духовної культури і духовної сфери, складові духовного світу людини - знання, віра, переконання, цінності, оцінки, цілі, ідеали (В.Шинкарук, О.Яценко). Розробку проблеми духовності особистості, можливості як фактора соціалізації особистості було здійснено в працях Т.Адуло, В.Андрущенка, В.Бакірова, В.Баранівського, Є.Бистрицького, Г.Волинки, Г.Горак, Л.Горбунової, Л.Губерського, Н.Іордакі, А.Корецької, С.Кримського, В.Крисаченка, М.Лукашевича, М.Михальченка, В.Пазенка, М.Пірен, С.Пролєєва, Т.Розової, В.Табачковського, Г.Темко, Н.Хамітова, В.Шинкарука.У першому підрозділі першого розділу “Аспекти поняття “цілісність” в контексті саморозгортання людини” зясовано відповідність змін структури людини, що спричинені її саморозгортанням (генотип, психотип, фенотип) і етапів саморуху життя (неопосередкована цілісність системи і середовища, опосередкована, самоорганізаційна цілісність системи і середовища, цілісність саморозвитку системи). Розглянуто етапи саморозгортання людини в культурогенезі (за О.Леонтьєвим): сучасний фізичний тип людини, індивід як обєкт культурогенезу, особистість як субєкт культурогенезу. З точки зору етапів саморуху життя структурні зміни в ході саморозгортання людини класифіковано як рівні цілісності людини: генотип презентує неопосередковану цілісність людини і Універсуму; психотип уособлює опосередковану, самоорганізаційну цілісність людини і Універсуму; особистість позиціонує коеволюційну цілісність саморозвитку людини. Підсумовано здобутки дослідження: особистість уособлює функціональну цілісність людини; за визначенням функціональної цілісності особистість складає основу організаційної цілісності людини. У другому підрозділі першого розділу “Духовна цілісність як вимір саморзгортання людини” в ході аналізу філософського контексту поняття “духовність” зроблено певні узагальнення: стосовно форм існування духовного (обєктивна, субєктивна, обєктивована, субєктивована); стосовно контурів поняття “духовність” (характеристика людини, світу, буття), які складають певну системну цілісність і визначення феномену духовного; щодо смислового поля поняття “духовність” (категорії “символ”, “образ”, “знак”, “текст”, “смисл”, “значення”, “цінність”, “поняття” є острівками рефлексії ноумену духовності).В результаті ретроспективного аналізу понять “духовність” і “цілісність особистості” акумульовано поняття “духовна цілісність особистості” - інтуїтивна і психологічна самоузгодженність, самоідентифікація, самобудівництво, самовдосконалення, самоздійснення, що відбуваються в процесі самопізнання і супроводжуються наростаючим відчуттям єдності з Універсумом. 2.Зміни в складових структури людини, розглянуті через призму морфологічної, функціональної та організаційної цілісності, уточнено в наступному: матеріально-психічна цілісність, як гармонія душі і тіла, являє морфологічну цілісність людини; функціональна цілісність людини духовна за своєю природою і складає основу організаційної цілісності людини. Етапами саморозгортання людини в культурогенезі виступають: сучасний фізичний тип людини, індивід, особистість, що класифіковано як рівні цілісності людини (генотип, психотип, фенотип). 4.Зміст процесу саморозгортання людини постає в наступному: в ході предметно-практичної діяльності в лоні контініуму смислів, як ідеальних структур впорядкованості природи і соціального буття, людина відкриває смисл. Усвідомлюючи можливість реалізувати свій особистісний смисл в суспільно-корисній діяльності, людина набуває спроможності створювати буття в процесі будівництва соціальних смислів як ідеальних структур впорядкованості другої природи.Духовна цілісність людини - структурно-функціональний вимір // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Становлення поняття духовність в історії соціально-гуманітарного пізнання // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. Філософський статус поняття “духовність” // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Духовна цілісність як процес і продукт саморозгортання // Політологічний вісник: Зб. наук. праць. Потенціал духовного зростання особистості в просторі сучасної України: філософські витоки // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред.
План
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ
Вывод
У висновках презентовано низку основних підсумкових положень теоретичного і практичного характеру.
1.Сучасне усвідомлення проблеми духовного являє собою складне утворення, в якому збережені всі типи усвідомлення, надбані людством протягом історії, а саме: ідеалістичний, матеріалістичний, релігійний, метафізичний, раціональний, ірраціональний. В результаті ретроспективного аналізу понять “духовність” і “цілісність особистості” акумульовано поняття “духовна цілісність особистості” - інтуїтивна і психологічна самоузгодженність, самоідентифікація, самобудівництво, самовдосконалення, самоздійснення, що відбуваються в процесі самопізнання і супроводжуються наростаючим відчуттям єдності з Універсумом.
2.Зміни в складових структури людини, розглянуті через призму морфологічної, функціональної та організаційної цілісності, уточнено в наступному: матеріально-психічна цілісність, як гармонія душі і тіла, являє морфологічну цілісність людини; функціональна цілісність людини духовна за своєю природою і складає основу організаційної цілісності людини.
3.Природними передумовами саморозгортання людини виступають: неопосередкована і опосередкована цілісність та цілісність саморозвитку. Етапами саморозгортання людини в культурогенезі виступають: сучасний фізичний тип людини, індивід, особистість, що класифіковано як рівні цілісності людини (генотип, психотип, фенотип).
4.Зміст процесу саморозгортання людини постає в наступному: в ході предметно-практичної діяльності в лоні контініуму смислів, як ідеальних структур впорядкованості природи і соціального буття, людина відкриває смисл. Усвідомлюючи можливість реалізувати свій особистісний смисл в суспільно-корисній діяльності, людина набуває спроможності створювати буття в процесі будівництва соціальних смислів як ідеальних структур впорядкованості другої природи. Атрибутом саморозгортання людини є її коеволюційна діяльність як предметно - практична реалізація особистісного смислу на користь природи і соціуму. Сутністю саморозгортання людини є породження її матеріальної, психічної, соціальної, духовної складових, в лоні яких відбувається структурування психофізичної, психологічної, інтелектуальної, соцієтальної підструктур особистості шляхом формування і сталого функціювання внутрішньоособистісних механізмів.
5.Рівні духовної цілісності людини - це індивід, особистість, індивідуальність. Індивід, як носій морфологічної цілісності людини і обєкт зовнішнього культурного зусилля, є найнижчим рівнем духовної цілісності людини. Особистість, як уособлення функціональної цілісності людини і активний субєкт культурогенезу, є наступним рівнем духовної цілісності людини. Індивідуальність, як уособлення організаційної цілісності людини, є вищим рівнем духовної цілісності людини, на якому людина спрямовує свій розвиток.
6.Аспектами розглядання духовної цілісності особистості виступають: функціональна цілісність людини (передумова, умова саморозгортання людини), певний тип структури особистості (нестійкої або стійкої) - результат саморозгортання людини, самоорганізаційний процес становлення цієї структури (форма саморозгортання людини), сутність саморозгортання людини, субєктивована форма саморуху системи духовного. Це дає підстави стверджувати духовну цілісність особистості атрибутом саморозгортання людини.
7.Сутністю становлення духовної цілісності особистості є коеволюційне самоструктурування її духовних підструктур (безсвідомих, свідомих, самосвідомих, надсвідомих), в яких формуються і стало функціонують внутрішньоособистісні механізми. Зміст становлення духовної цілісності особистості подано наступним: в дійсності предметно-практичної, суспільно-корисної діяльності людини ми спостерігаємо явище розвитку обєктивованих і субєктивованих форм духовного шляхом опредмечення-розпредмечення, символотворення, духовного виробництва. Смисл, як результат адекватної впорядкованості і когерентної роботи внутрішньоособистісних механізмів, виступає атрибутом процесу становлення духовної цілісності особистості.
8.Рівні духовної цілісності особистості визначені наступним чином: безпосередня цілісність як нестійка структура особистості; опосередкована цілісність як новий тип структури особистості і результат когерентної роботи внутрішньоособистісних механізмів; коеволюційна цілісність саморозвитку як набуття новою структурою стійкості в ході складання спільного темпосвіту особистості і середовища. Критерієм духовної цілісності особистості виступає трансценденція як свобода виходу на нові рівні буття, що грунтується на можливостях загального духовного поля людини і суспільства.
9.На підставі аналізу співвідношення соціального (інститути виховання і освіти) та індивідуального (самовиховання) механізмів становлення духовної цілісності особистості в сучасному українському суспільстві, найпотужнішим механізмом становлення духовної цілісності особистості визнана коеволюційна діяльність людини. Оптимізуючими факторами процесу становлення духовної цілісності особистості в сучасному українському суспільстві є соціальний контроль і формування спрямованості особистості як соціально заданої і індивідуально-обумовленої вибірковості видів і форм соціальної діяльності, що визначає міру і характер привласнення суспільних відносин.