Джерелознавство - наукова дисципліна, яка займається систематизацією та критикою історичних джерел. Формування власного архіву - один з найважливіших факторів, що визначає статусність та академічні можливості польських науково-дослідницьких установ.
Аннотация к работе
Упадає в очі належність до допоміжних історичних дисциплін соціології, етнології. Упровадження їх до рубрики допоміжних історичних дисциплін знаходимо у виданні «Бібліографії...» за 1988 р. Ще 1775 р. було запроваджено поняття «наук, поєднаних з історією». В. Шиманського подано наступні дисципліни: генеалогія, хронологія, метрологія, історична географія, палеографія, історична бібліологія, дипломатика, архівістика, наука про знаки влади та права, нумізматика, сфрагістика, геральдика, археографія. Отже джерелознавство можна розглядати як надбудову допоміжних історичних наук, котре бере від них усе, що необхідно для критичного розгляду цінності джерела; як звичайну допоміжну історичну дисципліну; як теорію та методику критики джерела; як самостійну історичну дисципліну, предметом досліджень котрої є визначення автентичності інформації у джерелі; як суму наук, що слугують до розуміння історичного джерела.
Список литературы
Найповніша на сьогодні праця - «Бібліографія польської генеалогії та геральдики за 1980-2001 рр.», яку впорядкувала А. Целей. І хоча публікація наразилася на сувору критику, усе ж це - основоположне видання на полі польської генеалогії та геральдики означеного часового проміжку.
Головним дороговказом у публікаціях із відтинку допоміжних історичних дисциплін є вже згадувана вище «Бібліографія польської історії» - щорічник, який виходить друком понад 50 років. Тут у відповідному розділі можна знайти праці (статті, монографії, посібники) з ділянки допоміжних історичних дисциплін.
Енциклопедії.
Фактично єдина праця такого роду - це виправлене та доповнене видання «Енциклопедії допоміжних історичних наук» на основі лекцій проф. В. Семковича, прочитаних в Яґеллонському університеті в 1916-1917 академічному році. У вступі Б. Вирозумської подається загальний нарис про роль і значення допоміжних історичних дисциплін, далі йдуть сім розділів (палеографія, дипломатика, хронологія, сфрагістика, геральдика, генеалогія, історична географія), списки літератури з кожної дисципліни та життєпис В. Семковича авторства Б. Вирозумської. Упадає у вічі відсутність у згаданому переліку нумізматики. Очевидно, причиною цьому були сумніви В. Семковича в тому, чи нумізматика - справді допоміжна історична наука, а чи тільки складова археології. Найбільше уваги у цій публікації присвячено дипломатиці. Загалом позитивною стороною енциклопедії став її легкий стиль, тож видання заслужено користується увагою широкого кола читачів.
Слід відзначити й енциклопедії, які, по суті, не належать до ділянки допоміжних історичних дисциплін, однак, маючи інтердисциплінарний характер, фокусують у собі гасла, що вміщуються в рамки джерелознавства та інших дисциплін. Із-поміж таких вирізнимо багатотомну «Католицьку енциклопедію», що її з 1973 р. видає Люблінський католицький університет.
Праці з історії й методології допоміжних історичних дисциплін.
У 1995 р. вийшла друком підсумкова стаття Ю. Шиманського «100 років методологічних змін у допоміжних історичних дисциплінах у Польщі». Автор закликав до рефлексії над новими дисциплінами, такими, як костюмологія, вексилологія, фалеристика, іконографія, просопографія. За словами Ю. Шиманського, вони впровадили в поле зору історика нові джерела. Також фахівець звернув увагу на зростання наукової активності у площині таких дисциплін, як історична географія, архіво- та пресознавство. Історик резюмував: допоміжні історичні дисципліни мають завдання окреслити ступінь використання засад формальної критики до визначених історичних джерел, ступінь автентичності джерел та інформативну цінність, яка характеризує джерело.
Проф. М. Кочерська у статті «Допоміжні науки середньовічної історії в Польщі - стан та перспективи досліджень» звернула увагу на тенденції розвитку допоміжних історичних дисциплін і джерелознавства у своїй країні, засвідчивши неабиякий прогрес упродовж останніх 20 років, особливо генеалогії й геральдики. На полі генеалогії дослідниця вирізнила доробок торунської школи на чолі з К. Ясинським та Я. Беняком. М. Кочерська вирізняє декілька тенденцій у розвитку допоміжних історичних дисциплін, у тому числі інтеграцію кількох наук на ґрунті спільних джерел; їх еволюцію в напрямі історичних дисциплін: генеалогії - до суспільної історії; палеографії, дипломатики, кодикології - до історії культури; дипломатики - до політичної історії, матеріал до якої також надає сфрагістика, епіграфіка, нумізматика.
До історичного нарису з розвитку допоміжних історичних дисциплін слід віднести й статті-некрологи М. Кочерської та С.К. Кучинського про А. Ґейштора. Обоє були його учнями та згодом продовжили справу свого наставника. історичний джерелознавство архів польський
Ю. Шиманський на IX симпозіумі, присвяченому допоміжним історичним дисциплінам, наголосив, що нині вони можуть давати щораз більше відповідей із ділянки історії культури. Але чи служить це розпізнанню джерела, його функції, якості? Автор дає позитивну відповідь.
А. Ґейштор підсумував розвиток допоміжних історичних дисциплін у Варшавському університеті та у вищій школі загалом. З .Пежановський здійснив огляд розвитку кафедри допоміжних історичних дисциплін Яґеллонського університету від часу її заснування в 1898 р. Фахівець стверджує, що початки дипломатики як допоміжної історичної науки слід виводити від XV ст., адже у фундаційному документі університету зазначалося, що його студенти мають учитися писати правничі акти.
Аналізу розвитку студій із допоміжних історичних дисциплін у міжвоєнний період присвятив своє дослідження А. Бернат. Історик уважно простежив постаті та інституції, які займалися вивченням джерелознавчих дисциплін. Краків, Варшава, Львів, Познань, Вільнюс, Люблін - саме у цих академічних та університетських осередках у кордонах довоєнної Польщі формувалися наукові школи допоміжних історичних дисциплін польської історіографії, напрацьовувалися можливості їх вивчення, упровадження до навчальних програм університетів. Реалізація постулатів, оголошених В. Семковичем, С. Кентжинським, С. Кжижановським, відбувалася впродовж усієї другої половини ХХ та початку ХХІ ст.
Огляд предмета студій, завдань допоміжних історичних дисциплін здійснив останнім часом Т. Ясинський у матеріалі «Допоміжні історичні науки чи джерелознавство - термінологія чи дослідницькі методи». Автор проаналізував генеалогію понять «допоміжні історичні дисципліни» та «джерелознавство» на прикладі німецької й польської історіографії. Екскурси у XVIII ст. - час, коли для цих дисциплін вироблялася термінологія, дає можливість читачеві простежити етапи та логіку її формування. Пишучи про завдання дисциплін джерелознавчого циклу Т. Ясинський підкреслює, що їх кількість, залежно від завдань, може збільшуватися або зменшуватися, а їх завдання, на думку фахівця, полягає у формуванні методів і дослідницьких процедур.
Підручники.
Універсальний підручник із допоміжних історичних дисциплін, який уже витримав пять видань, створив проф. Ю. Шиманський. Призначений він для студентів зі спеціальностей історія, архівна справа, історія мистецтва, археологія, бібліотекознавство. Автор представив генеалогію, хронологію, метрологію, історичну географію, палеографію, історичну бібліологію, дипломатику, науку про архіви, науку про знаки влади та права, нумізматику, сфрагістику, геральдику, археографію. Новацією стало звернення уваги на філологію та літературну культуру. Ю.Шиманський констатує факт розширення предмета досліджень допоміжних історичних дисциплін, що свідчить про їх дальший розвиток.
На тлі солідності опрацювання матеріалу, зокрема у частині бібліографій щодо кожної наукової дисципліни (автор посилається також на праці українських істориків) трапляються прикрі недоречності, що свідчать про певні ідеологічні штампи, накинуті російською чи радянською наукою. Так, відверто дивує використання Ю. Шиманським поняття «малоруська мова» замість «українська».
На порозі XXI ст. побачив світ підручник «Вступ до історичних досліджень: Допоміжні історичні науки та архівістика у системі освіти студентів вищої школи». У колах фахівців зростає занепокоєння щодо дедалі меншого зацікавлення студентів допоміжними історичними дисциплінами. Причин тут декілька. Ідеться і про специфіку навчальних програм, які несуть у собі головно формалізацію вимог із меншим акцентом на ерудицію та глибоке розуміння предмету; і про популярність так званих престижніших спеціальностей; і про демографічний спад, наслідком чого стало зменшення загальної кількості студентів.
Спеціалізовані премії.
Із другої половини 1990-х рр. дослідників у ділянці генеалогії, геральдики та суміжних дисциплін відзначають премією ім. А. Геймовського (1926-1995 рр.) - відомого польського та шведського геральдиста, генеалога, соціолога, директора бібліотеки Королівського замку у Стокгольмі. її вручають щороку в березні на засіданні Польського геральдичного товариства у Варшаві авторові монографії з допоміжних історичних дисциплін, якого визначає спеціальне журі.
Премія ім. А. Ґейштора (1916-1999 рр.) присуджується за праці в ділянці медієвістики. У листопаді 2012 р. засновано премію ім. проф. С.К. Кучинського (1938-2010 рр.) - за розробки з джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін.
Таким чином, констатуємо виразну та міцну основу для подальшого розвитку наук джерелознавчого циклу. Ідеться про дидактичну базу.
На спеціалізованих кафедрах, у закладах наявні власні бібліотеки, архіви. Важлива їх складова - копії середньовічних грамот, печаток, монет, медалей. Формування власного архіву вивищує статус установи, її академічні можливості, значення у збереженні джерел, культурної спадщини. Така самодостатність науково-освітніх осередків є основою формування та існування наукових шкіл. Наступна особливість полягає в поєднанні в університетах курсів допоміжних історичних дисциплін із медієвістикою, що видається цілком природним явищем, адже критика джерела розпочалася у середньовіччі на основі середньовічних документів. У сфрагістиці помітна відсутність досліджень на полі православної, греко-католицької, мусульманської сигілографії. Засвідчуємо лише поодинокі спроби в лютеранській, юдейській сфрагістиці. На тлі столітніх традицій дослідження генеалогії та геральдики привілейованих соціальних груп надто слабку увагу приділено селянській, козацькій генеалогії. У провідних наукових часописах не так часто зустрічаємо рецензії та огляди праць із допоміжних історичних дисциплін, які вийшли за останні десятиліття в нашій країні. Натомість близько 90% рецензій стосуються німецьких, австрійських, чеських, французьких видань, тобто тих історіографічних шкіл, які були провідними для польських істориків у методологічному контексті. Характерна ознака та сильна сторона в оприлюдненні результатів студій полягає в існуванні видавництва, яке спеціалізується саме на публікаціях із ділянки допоміжних історичних дисциплін.
Простежується виразний погляд на допоміжні історичні дисципліни в європейському та світовому вимірах. Будь-яка дисципліна розглядається крізь призму європейського доробку, зокрема французької та німецької історіографій. Польські історики публікували й публікують результати своїх досліджень іншими мовами. Є спроби дивитися на допоміжні історичні дисципліни під кутом зору суспільствознавчих наук. Почасти така позиція в польській історіографії може бути виправдана новими завданнями, які стоять перед цими дисциплінами. Але у цьому контексті, очевидно, слід розглядати спроби нівелювати допоміжні історичні дисципліни в рамках гуманітарних та історичних дисциплін, аргументуючи це певним «консерватизмом» допоміжних історичних дисциплін, «вузькістю їх горизонтів» та інформативного потенціалу, що начебто не конвертується у практичний вимір сучасних потреб вищої школи, яка, мовляв, має орієнтуватися на динамічне, еластичне, споживацьке модерне суспільство.
Як видається, немає серйозних спроб переглянути номенклатуру поняття «допоміжні історичні дисципліни» та замінити її іншою. У своїх сфрагістичних, геральдичних студіях польські історики широко послуговуються дослідницькими інструментами, апробованими західною історіографією. Зокрема широко застосовується методика «довгого тривання» французького історика Ф. Броделя. Дослідження дисциплін джерелознавчого циклу в польській історіографії базувалися та базуються на методології, опрацьованій у західній позитивістській парадигмі. Характерна ознака польських історичних студій полягає у знайомстві фахівців із методами одного з найпотужніших джерелознавчих осередків - французької Школи хартій (заснована 1821 р.), яка ставила за мету оволодіння вмінням опрацьовувати писемні джерела та відповідні інструменти наукової критики. Часопис «Bibliotheque de LECOLE des Chartes» можна знайти у провідних наукових бібліотеках Польщі.
Зявилося твердження щодо співпраці «декількох груп наук, які допомагають у роботі історика: класичних допоміжних історичних наук (екологія, географія, антропологія, біологія), але також і тих, що подають цінні постулати та способи дій». Тобто не лише історичних, але природничих, медичних, біологічних, психологічних, вивчати допоміжні історичні дисципліни під кутом зору їхніх комунікативних (із проекцією на семіотику) можливостей про суспільство, людину, інтерперсональні контакти (позавербальні структури суспільної комунікації), у вимірі модулів: картографія з історією, географією, гідрографією, топонімікою; історична демографія з історією медицини, епідеміологією, статистикою; генеалогія з генетикою та демографією. Метою такого підходу має бути пізнання умов життя людини в минулому в їх часовому, просторовому, культурному, соціальному розмаїтті. Такий методологічний ключ також мотивований новими напрямами у світовій гуманістиці. Вершиною нової історіософії, як прокламують її апологети, є не лише вивчення діянь людини як homo sapiens, але як homo empathicus, котра за нових екологічних, промислових, інформаційних, біологічних викликів XXI ст. здатна бути співчутливою, вразливою до інших (окрім людських) форм буття та життя. Разом із тим такий напрям має ідеологічний характер - у контексті глобалізації, лібералізму сприяти зміні акцентів від історії памяті до науки про людину (суспільні науки). Мета такої маніпуляції, як стверджують представники цього напряму, полягає у створенні суспільства без ґлобальних етнічних конфліктів. Отже у студіях із відтинку допоміжних історичних дисциплін виразно помітно відхід від позитивізму «у чистому вигляді» до методів культурної, історичної антропології, семіотики; спроба розглядати кожну дисципліну та її джерела в модулях з іншими суміжними ділянками знань. І в підсумку - інтердисциплінарний підхід до вивчення проблем.
Новий виток у розвитку допоміжних історичних дисциплін у польській історіографії із новими методологічними пропозиціями, запозиченими у північноамериканської гуманістики (з її сильними акцентами на таких суспільних науках, як психологія та соціологія), на базі позитивістських традицій слугує глибшому розумінню історії культури, мистецтва, історії, виявленню не лише того, «як було насправді» (за Л. фон Ранке), але й спробам осмислення того, що залишається у сфері уяви, ідеї, ментальності. Тобто тих суспільних структур свідомості броделівського «довгого тривання», які так складно артикулювати та простежити без галузей знань, які ми називаємо допоміжними історичними дисциплінами.