Договір дарування - Курсовая работа

717 ЦК України: за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобовязується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. У літературі висловлюється думка, що договір дарування, котрий укладається шляхом передачі речі, взагалі не породжує зобовязань і тому не може бути віднесеним навіть до реальних договорів, а за своєю правовою природою є юридичним фактом, котрий є підставою припинення права власності на дарунок у дарувальника і виникнення права власності у обдаровуваного (так званий речовий договір)[2]. Двостороннім (взаємним) є договір дарування, в якому кожна із сторін має і права і обовязки (наприклад, дарування з обовязком обдаровуваного на користь третьої особи: дарувальник зобовязаний передати дарунок обдаровуваному і має право вимагати виконання обовязку на користь третьої особи, а обдаровуваний, у свою чергу, має право вимагати передачі дарунка і зобовязаний виконати обовязок на користь третьої особи). Масевич уважає, що «якщо в договорі передбачено зобовязання обдаровуваного на користь дарувальника, то договір не буде даруванням, а повинен розглядатися як удаваний правочин…»[9] Отже, зі слів автора зрозуміло, що для визнання дарування удаваним правочином потрібно, щоб умова про зустрічне задоволення була у тому самому договорі. Договір дарування з обовязком на користь третьої особи є різновидом дарування і полягає в тому, що дарувальник у договорі може встановити обовязок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надавати право довічного користування дарунком чи його частиною, не предявляти вимог до третьої особи про виселення тощо).Якщо дарувальникові відомо про недоліки речі або її особливі властивості, які можуть бути небезпечними для життя, здоровя, майна обдаровуваного або інших осіб, він зобовязаний повідомити про них обдаровуваного (наприклад, при даруванні не зовсім справного транспортного засобу, побутової техніки тощо). Однак можна змоделювати ситуацію, коли дарувальник передає річ до укладення договору дарування: наприклад, батьки на весіллі в присутності гостей дарують подружжю квартиру, на знак чого батько вручає нареченому ключі. Особа, на користь якої встановлено обовязок, має право вимагати його виконання у випадках, коли це не може робити сам дарувальник, зокрема: • у разі смерті дарувальника; 722 ЦК України, котра передбачає, що «дарувальник, який передав річ підприємству звязку… має право відмовитися від договору дарування до вручення речі обдаровуваному», можна зробити висновок, що договір уже був укладеним. Велика немайнова цінність речі може випливати з особливих підстав її набуття (наприклад, годинник, яким дарувальника нагородили за героїчний учинок), особливого порядку набуття речі (наприклад, сімейна реліквія, яка дарується від батька до сина упродовж багатьох поколінь), особливого символічного значення (наприклад, річ асоціюється у дарувальника з певними подіями або особами).

Договір дарування є одним із найстаріших та найпоширеніших цивільно-правових договорів. Усі ми час від часу даруємо або одержуємо подарунки. Це невідємні елементи днів народжень, одружень та інших урочистих моментів. Безперечно, договір дарування - один із найприємніших і найблагородніших договорів. Суть договору дарування розкривається через його безоплатність, а соціальна його значимість полягає у безкорисності. договір дарування майновий власність

Договір дарування не часто ставав обєктом наукових досліджень. Якихось гострих дискусій навколо нього не було. Можливо, тому, що Цивільний кодекс УРСР 1963 року (далі - ЦК УРСР) регулював цей договір лише двома статтями. Цивільний кодекс України 2003 року (далі - ЦК України) істотно змінив правове регулювання дарування. Тепер договір дарування може бути як реальним, так і консенсуальним, розширилося коло майна, котре може бути його предметом, змінилися вимоги до субєктного складу та форми договору, особливостей його виконання та припинення тощо. Усі ці новели потребують глибокого осмислення, оскільки вони свідчать про самостійне правове регулювання цього договору, на який норми про купівлю-продаж не поширюються.

Не зважаючи на поширеність договору дарування, публікацій, які спеціально висвітлюють цю тему, небагато. Навіть у спеціалізованих виданнях для нотаріусів.

У новій Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/ 5, зареєстрованій у Міністерстві юстиції України 03.03.2004 р. № 283/8882 (далі - Інструкція), спеціального розділу про дарування немає. Надалі зберігається традиційне відношення до цього договору як до другорядного, похідного від договору купівлі-продажу. Видається, що такий підхід розробників Інструкції не виправданий і не враховує усіх особливостей цих договорів. Про окремі з них ітиметься у цій роботі.

1. Поняття та ознаки договору дарування

Теоретичні дискусії з приводу визначення соціально-юридичної природи дарування сягають глибокої давнини. В юридичній літературі ХІХ - початку ХХ століття дарування трактувалося як односторонній акт, оскільки, на перший погляд, дарування - це волевиявлення дарувальника. Прихильники протилежної точки зору, зокрема Г. Ф. Шершенєвич, зазначав, що «дарування - це безоплатний договір, безпосередньо скерований на збільшення майна обдаровуваного за рахунок зменшення майна дарувальника. Дарування - це правочин, заснований на взаємній згоді, а не на волі одного дарувальника. До прийняття дарунка обдаровуваною особою дарування позбавлене будь-якого змісту. Ось тому дарування є договором»[1].

Про договірну природу дарування свідчать такі аргументи: по-перше, момент переходу права власності на дарунок не завжди співпадає з моментом укладення договору;

по-друге, витрати на утримання дарунка покладаються на обдаровуваного, і тому його згода з огляду на це є необхідною;

по-третє, для обдаровуваного важливим є субєкт і мотиви дарування, і якщо він відмовиться від прийняття дарунка, договір уважатиметься неукладеним.

Поняття договору дарування закріплено у ч. 1 ст. 717 ЦК України: за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобовязується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Отже, з дефініції випливає, що цей договір може бути як консенсуальним, так і реальним, безоплатним, має фідуциарний характер та є підставою виникнення зобовязань про передачу майна у власність.

Договір дарування згідно з ЦК України може бути як реальним, так і консенсуальним. До цього часу такий договір визначався у законодавстві і теорії лише як реальний договір. Стаття 243 ЦК УРСР передбачала, що договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдаровуваному. Тобто вказувалося на ознаку реального правочину - необхідність передачі речі (майна) для того, щоб уважати таку угоду укладеною. Консенсуальним договір дарування буде тоді, коли він породжує зобовязання передати майно обдаровуваному у майбутньому. Зобовязання не збігається з моментом передачі речі. Новий ЦК України по-різному регулює реальний та консенсуальний договори дарування.

Реальний договір (безпосереднє дарування) вважається укладеним з моменту передачі дарунка обдаровуваному. Він укладається і виконується в момент передачі речі. Така модель договору має наслідком виникнення права власності на дарунок у обдаровуваного. Право власності на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Найчастіше така договірна конструкція використовується для дарування речей, передача яких не потребує дотримання особливого порядку (не встановлено обовязкової нотаріальної форми, державної реєстрації).

У літературі висловлюється думка, що договір дарування, котрий укладається шляхом передачі речі, взагалі не породжує зобовязань і тому не може бути віднесеним навіть до реальних договорів, а за своєю правовою природою є юридичним фактом, котрий є підставою припинення права власності на дарунок у дарувальника і виникнення права власності у обдаровуваного (так званий речовий договір)[2].

Ця позиція критикується, оскільки реальний договір дарування теж породжує зобовязання у сторін. Наприклад, у дарувальника завжди виникає обовязок повідомити обдаровуваного про відомі йому недоліки або особливості речі, як наслідок невиконання цього обовязку виникає зобовязання відшкодувати обдаровуваному заподіяну цими недоліками чи особливостями шкоду; обдаровуваний, як при реальній, так і при консенсуальній конструкції договору, зобовязаний дбати про дарунок, котрий має велику нематеріальну або наукову, історичну або культурну цінність. Реальність договору дарування означає, що укладення договору та передача права власності відбуваються в один момент, але в жодному разі не відсутність зобовязань.

Консенсуальний договір (дарувальна обіцянка) набирає чинності в момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов. Момент укладення договору не співпадає з моментом виконання зобовязань за ним. Між сторонами виникає зобовязальне правовідношення: дарувальник зобовязується передати дарунок у власність обдаровуваного, а останній має право вимагати передачі дарунка (ст. 723 ЦК України). Фактично, консенсуальний договір дарування - це обіцянка дарувальника.

Консенсуальними, зокрема, є: • договір дарування з обіцянкою передати дарунок у майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання відкладальної обставини (ч. 1 ст. 723 ЦК України);

• договір дарування майнових прав, котрі можуть виникнути у дарувальника в майбутньому;

• договір дарування нерухомих речей;

• договір дарування валютних цінностей на суму, котра перевищує пятдесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян;

• договір дарування з обовязком обдаровуваного на користь третьої особи (ст. 725 ЦК України);

• договір дарування майнових прав, котрими володіє дарувальник;

• договір дарування рухомих речей, котрі мають особливу цінність, та ін.

Договір дарування може бути як одностороннім, так і двостороннім (взаємним). Взаємними є зобовязання, кожен учасник яких є боржником і кредитором одночасно; в односторонніх зобовязаннях одна особа виступає тільки як кредитор, а друга - тільки як боржник[3]. Суть взаємності полягає в тому, що зустрічне виконання повинно проводитися однією зі сторін лише після виконання іншою стороною свого зобовязання[4].

Двостороннім (взаємним) є договір дарування, в якому кожна із сторін має і права і обовязки (наприклад, дарування з обовязком обдаровуваного на користь третьої особи: дарувальник зобовязаний передати дарунок обдаровуваному і має право вимагати виконання обовязку на користь третьої особи, а обдаровуваний, у свою чергу, має право вимагати передачі дарунка і зобовязаний виконати обовязок на користь третьої особи).

Одностороннім є договір дарування, в якому у однієї сторони є тільки права, а у другої лише обовязки (наприклад, дарування з обовязком передати дарунок у майбутньому: дарувальник зобовязаний передати дарунок обдаровуваному через певний строк (у певний термін) або у разі настання певної обставини, а обдаровуваний у такому випадку вправі вимагати передачі дарунка).

Договір дарування характеризується низкою специфічних ознак, завдяки яким його виокремлюють серед інших договірних зобовязань. До них належать: • безоплатність, • збільшення майна обдаровуваного за рахунок зменшення майна дарувальника;

• дарувальницький намір;

• згода обдаровуваного на прийняття дарунка[5];

• безповоротність переходу прав;

• безстроковість дарування.

Серед ознак, котрі характеризують договір дарування як такий, найбільш важливою є безоплатність (ч. 1 ст. 717 ЦК України).

Для цивільного обороту відплатність є загальним правилом. Частина 5 ст. 626 ЦК України встановлює презумпцію відплатності договору: договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Дарування і є тим самим «іншим». Безоплатність договору дарування є імперативною його ознакою, котра закріплена в законі. Будь-яке зустрічне задоволення на користь дарувальника прямо заборонено.

Слід мати на увазі, що безоплатність не означає безпричинності або безкорисності. Мотиви дарування можуть бути далеко не безкорисні. Дарувальник, наприклад, може мати бажання сподобатися, заохотити до вчинення певної дії, допомогти, віддячити обдаровуваному, позбутися майна (на тобі, Боже, що мені не гоже) та ін. Важливим моментом є те, що мотиви дарування лежать за межами договору і не впливають на його чинність[6]. Дійсність договору дарування не залежить від причин, які спонукали дарувальника його укласти.

Частина 2 ст. 717 ЦК України передбачає, що договір, котрий установлює обовязок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Отже, договір є нікчемним у випадку, коли мотив закріплений у договорі й спрямований на користь дарувальника.

Під безоплатністю договору дарування належить розуміти відсутність зі сторони обдаровуваного будь-якого зустрічного задоволення на користь дарувальника. Не є порушенням ознаки безоплатності договору такі випадки: • символічна відплата (передача обдаровуваним дарувальнику речі, котра, як правило, нееквівалентна дарунку, з мотивів дотримання певної традиції, звичаю) не вважається зустрічним задоволенням за умови, якщо сторони усвідомлюють символічність, умовність такої відплати та не мають на меті здійснити зустрічне задоволення. Наприклад, отримуючи у подарунок гостру річ (ніж), обдаровуваний дає дарувальнику монету, яка символізує оплату, але не є еквівалентом дарунка, оскільки звичаї забороняють дарувати гострі речі;

• залишення за дарувальником частини повноважень, прав, які він мав як власник майна, що дарується. Дарувальник у цьому випадку не отримує зустрічного задоволення - чогось нового, а залишає те, що йому належало[7];

• покладення на обдаровуваного обовязку на користь третьої особи (ст. 725 ЦК України). Такий обовязок полягає у вчиненні (утриманні від учинення) певних дій майнового характеру (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком або його частиною, не предявляти до третьої особи вимог про виселення тощо). В цьому випадку зустрічне задоволення безпосередньо дарувальник не отримує;

• виконання обовязку обдаровуваним з метою використання дарунка для певної, наперед обумовленої мети, тобто пожертва (ст. 729 ЦК України). Зустрічне задоволення тут відсутнє, оскільки виконання обовязку стосується третіх осіб;

• передача майна за заниженою вартістю або придбання майна за завищеною вартістю. Підставою для договору дарування є не само по собі бажання обдарувати, а намір передати майно безвідплатно[8];

• передача майна під обіцянку взяти шлюб (ст. 31 Сімейного кодексу України (далі - СК України).

З ознакою безоплатності повязана низка теоретичних та практичних проблем. По-перше, дискусійним є питання про те, чи можна визнати зустрічним задоволенням (у розумінні ч. 2 ст. 717 ЦК України) передачу обдаровуваним дарувальнику речі чи майнового права за межами договору дарування. Наприклад, коли між тими самими сторонами укладається два договори дарування за схемою «ти - мені, а я - тобі».

Стосовно цього питання в юридичній літературі висловлюється багато думок. Зокрема, М. Г. Масевич уважає, що «якщо в договорі передбачено зобовязання обдаровуваного на користь дарувальника, то договір не буде даруванням, а повинен розглядатися як удаваний правочин…»[9] Отже, зі слів автора зрозуміло, що для визнання дарування удаваним правочином потрібно, щоб умова про зустрічне задоволення була у тому самому договорі.

Протилежну думку висловлює А. Л. Маковський, який стверджує, що «для того, щоб уважатися зустрічним, задоволення неповинно бути передбачено в тому ж самому договорі, що й «дарунок». Воно може бути предметом іншого правочину. Важливою є причинна обумовленість «дарування» зустрічним задоволенням зі сторони «обдаровуваного»[10]. Тобто автор допускає можливість кваліфікації договору як удаваного правочину у випадку відсутності умови про зустрічне задоволення в тексті самого договору дарування.

М. І. Брагінський, В. В. Вітрянський на підтримку останньої думки наводять такі аргументи: «та обставина, що так зване дарування обумовлено зустрічним задоволенням «обдаровуваного» (в тому числі і за іншим договором), беззаперечно вказує на те, що сторони, укладаючи договір дарування, насправді мали на меті здійснити оплатний правочин, який хотіли приховати договором дарування (тобто здійснили удаваний правочин)»[11].

Договір, що встановлює обовязок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (ч. 2 ст. 717 ЦК України). З цієї норми випливає, що зустрічне задоволення неповинно бути передбачено в самому договорі дарування.

На думку О. І. Сафончика, автора коментарю до глави 55 ЦК України, «не суперечить безоплатному характеру договору дарування факт здійснення обдаровуваним згодом дарунка на користь дарувальника, але за самостійним договором»[12].

На нашу думку, якщо буде встановлено, що сторони мали на меті укласти інший ніж дарування правочин (за наявності зустрічного задоволення, навіть поза межами самого договору дарування), на підставі ст. 235 ЦК України його можна буде визнати удаваним. До таких правовідносин будуть застосовуватися наслідки ч. 2 ст. 235 ЦК України. Тобто якщо буде встановлено, що правочин був учинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Практично, ця проблема вирішується шляхом залучення до відносин між сторонами третьої особи. Якщо дарувальник одержує задоволення від третьої особи (не обдаровуваного), то порушення вимог ч. 2 ст. 717 ЦК України не буде, оскільки таке задоволення не буде вважатися зустрічним. Наприклад, не буде порушенням, якщо дарувальник дарує річ обдаровуваному, а гроші одержує від дружини обдаровуваного.

Другою ознакою дарування є збільшення майна обдаровуваного за рахунок зменшення майна дарувальника. Обсяг майна обдаровуваного збільшується у звязку із передачею йому дарувальником речі чи майнового права. Ця ознака відмежовує договір дарування від інших безоплатних договорів. Не буде вважатися даруванням, наприклад, безоплатне надання ліцензії на використання винаходу або передача права на використання твору, оскільки майновий стан сторін від цього не змінюється.

Зміна майнового становища сторін відбувається в момент виконання договору дарування

Однією з найбільш важливих ознак договору дарування є дарувальницький намір, тобто бажання дарувальника передати майно безоплатно у власність обдаровуваного. З цього приводу Д. І. Мейєр зазначив, що «кожен правочин у своїй основі має волю особи на його здійснення, так і при даруванні презюмується намір дарувальника обдарувати іншу особу. Тому де немає такого наміру, там і немає дарування, хоча б усі інші ознаки цього договору були присутні»[13]. Основою договору є не саме по собі бажання подарувати, а подарувати безоплатно, усвідомлення, що в результаті здійснення такого договору майно обдаровуваного збільшиться.

Залежно від мети договір дарування можна класифікувати на: власне дарування, пожертву, договір дарування з обовязком на користь третьої особи.

Власне дарування - це договір дарування в класичному його розумінні. Він може бути як реальним, так і консенсуальним. Дарунок передається обдаровуваному у власність з метою збільшення майна останнього.

Договір дарування з обовязком на користь третьої особи є різновидом дарування і полягає в тому, що дарувальник у договорі може встановити обовязок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надавати право довічного користування дарунком чи його частиною, не предявляти вимог до третьої особи про виселення тощо). Аналізуючи це положення закону, можна зробити висновок, що виконання обовязку на користь третьої особи є опосередкованою метою дарування. Основним, усе ж таки, є бажання передати майно у власність обдаровуваного, збільшити майно останнього (дарувальницький намір). Випадок, коли обовязок на користь третьої особи є витратнішим, аніж вартість дарунка, суперечить суті дарування. Хоча законодавець з цього приводу мовчить.

Обовязок на користь третьої особи є істотною умовою цього виду договору дарування і є обовязковим для виконання обдаровуваним.

Пожертвою є дарування рухомих та нерухомих речей, зокрема грошей та цінних паперів фізичній, юридичній особам, державі Україна, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети (ст. 729 ЦК України).

Предметом договору пожертви є речі, у тому числі гроші та цінні папери. На відміну від звичайного договору дарування, предметом договору пожертви не можуть бути майнові права. Також у договорі пожертви має бути чітко вказана конкретна мета використання дарунка (наприклад, зібрання книг - для наукових досліджень, колекція картин - для публічного показу в музеї, кошти - для придбання сучасного медичного обладнання). Якщо мети у договорі немає, це буде звичайний договір дарування. Саме мета відрізняє пожертву і надає підстави стверджувати, що це різновид благодійницької діяльності.

Договір про пожертву є реальним договором і вважається укладеним з моменту прийняття пожертви. Форма договору пожертви регламентується ст. 730 ЦК України так само, як форма звичайного договору дарування.

Договір про пожертву характеризується тим, що на обдаровуваного завжди покладається певний обовязок використовувати майно для певної мети. Наприклад, у разі, коли предметом дарування є бібліотека рідкісних та цінних книг, то на обдаровуваного може бути покладено обовязок надати її у суспільне користування, тобто дозволити доступ усім бажаючим. Можуть бути й інші випадки укладення цього договору, проте обдаровуваний не завжди здатний організувати використання дарунка-пожертви у суспільних інтересах, за призначенням, передбаченим договором. Закон передбачає у цьому разі можливість зміни мети використання, але використання пожертви за іншим призначенням можливе лише за згодою пожертвувача, а в разі його смерті чи ліквідації юридичної особи - за рішенням суду (ст. 730 ЦК України). ЦК України не вимагає, однак, щоб ця мета була загальнокорисною.

Пожертвувач має право контролювати використання пожертви і у випадку, коли пожертва використовується не за призначенням, має право вимагати розірвання договору. Право розірвання договору мають і його правонаступники.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16.09.1997 р. № 531/97-ВР (зі змінами і доповненнями) благодійництво - це добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. З дефініції норми цієї статті випливає, що благодійництво та пожертва - тотожні поняття.

Благодійниками можуть бути фізичні та юридичні особи, які здійснюють благодійництво в інтересах набувачів благодійної допомоги. Набувачі благодійної допомоги - фізичні та юридичні особи, які потребують і отримують благодійну допомогу.

Специфічними формами благодійництва є меценатство і спонсорство. Меценатство - це добровільна безкорислива матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними особами набувачів благодійної допомоги.

Спонсорство - добровільна матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними та юридичними особами набувачів благодійної допомоги з метою популяризації виключно свого імені (найменування), свого знака для товарів і послуг.

2. Сторони договору дарування

Відповідно до ст. 720 ЦК України сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.

Укладення договорів дарування громадянами має здійснюватися з додержанням загальних правил цивільного законодавства про їх дієздатність. Крім того, сімейне та цивільне законодавство України встановлює додаткові гарантії захисту осіб, які перебувають під опікою або піклуванням.

Договір дарування від імені дарувальника може укладати його представник. Частина 4 ст. 720 ЦК України встановлює, що доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним. Поняття «імя» слід тлумачити розширено: воно включає прізвище, імя та по батькові особи або найменування юридичної особи. Якщо ці дані зазначені не повно або не точно, нотаріусу слід виходити з можливості ідентифікації особи обдаровуваного. Якщо наявні дані дозволяють упевнитися в тому, про кого саме йдеться в дорученні, вимоги ч. 4 ст. 720 ЦК України порушеними не будуть. У протилежному випадку слід уточнювати волю дарувальника.

На наш погляд, у дорученні на укладення договору дарування необхідно також зазначити предмет дарування.

Особливість субєктного складу договору дарування полягає в тому, що деяким субєктам заборонено або обмежено участь у правовідносинах дарування.

За загальним правилом, батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобовязані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, ураховуючи такі потреби та інтереси (ст. 177 СК України).

Частина 2 ст. 720 ЦК України забороняє батькам (усиновителям), опікунам дарувати майно дітей, підопічних. Це повязано з тим, що договір дарування призводить до зменшення майна дітей, підопічних, що не завжди відповідає їх інтересам.

Дитина - особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше (ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» від 27.11.2003 р. № 2402-ІІІ (із змінами та доповненнями). Новий ЦК України передбачає дві підстави для визнання повної дієздатності за неповнолітніми: у разі реєстрації шлюбу (ст. 34 ЦК України) та надання повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК України).

Фізична особа, яка не досягла 14 років (малолітня особа, наділена частковою дієздатністю), має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (правочини, які задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосуються предмета, який має невисоку вартість) (ч. 1 ст. 31 ЦК України).

Неповнолітня особа у віці від 14 до 18 років володіє неповною дієздатністю, вправі, крім укладення дрібних побутових правочинів, самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, бути учасником (засновником) юридичних осіб, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

На підставі аналізу наведених норм, можна констатувати, що: • батьки (усиновителі) в жодному разі не можуть дарувати майно дітей, підопічних;

• діти віком до 14 років без згоди батьків можуть дарувати лише дрібні подарунки, які мають невисоку вартість і підпадають під визначення дрібних побутових правочинів;

• діти від 14 до 18 років мають право без згоди батьків дарувати придбані за свій заробіток, стипендію подарунки, а також дарувати майнові права інтелектуальної власності, корпоративні права, якими володіють.

За згодою батьків (усиновителів) неповнолітня особа може дарувати: грошові кошти, що внесені іншими особами у фінансову установу на її імя. Письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновителів) або піклувальника потрібна для дарування неповнолітньою особою транспортних засобів або нерухомого майна (ст. 32 ЦК України).

Існує колізія в регулюванні відносин дарування за участю дітей між нормами ЦК України і Закону України «Про охорону дитинства». Відповідно до ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобовязуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобовязання.

Норма ч. 2 ст. 720 ЦК України про заборону батькам (усиновителям), опікунам дарувати майно дітей і підопічних є спеціальною по відношенню до норми ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства», тому що регулює обмеження щодо субєктного складу окремого виду договорів. Дарувати майно дітей батьки не можуть. Однак постає питання, чи можуть батьки та особи, які їх заміняють, приймати дарунки на користь дітей, підопічних без згоди органу опіки й піклування.

Якщо буквально тлумачити норму ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства», можна зробити висновок, що за договором дарування, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, без дозволу органу опіки і піклування батьки не можуть прийняти дарунок на користь дітей, оскільки термін «укладення договорів» означає не тільки дарування, а й прийняття дарунка.

На практиці може виникнути питання, чи можуть діти самостійно, без згоди батьків чи осіб, які їх заміняють, приймати дарунки. Очевидно, що це залежить від віку дитини і правового режиму дарунка.

В юридичній літературі з цього приводу існують різні думки. І. В. Єлісєєв категорично заперечує можливість малолітніх приймати подарунки. Він пише, що «по відношенню до малолітніх право самостійно приймати подарунки, очевидно, є нерозумним. Безоплатність дарування ще не означає відсутність витрат і обтяжень, повязаних з утриманням дарунка. Чи є добрим те, коли дитина приносить до дому нільського крокодила?»[14] А. Л. Маковський підкреслює, що «подарованим може бути лише те, що для цих відносин може вважатися «звичним подарунком». «Звичність» подарунка означає його відповідність прийнятим у суспільстві моральним критеріям, вартості дарунка…»[15]

На наш погляд, питання про можливість прийняття дарунка дитиною слід розглядати крізь призму загальних положень право - та дієздатності особи. Оскільки прийняття дарунка є такою ж юридично значущою дією, як і передача дарунка, можливість його здійснення повинна співвідноситися з обсягом цивільної дієздатності особи.

Проаналізувавши чинне законодавство, можна зробити такі висновки: • особи до 14 років без згоди батьків або осіб, які їх заміняють, можуть приймати дрібні подарунки невеликої вартості (ст. 31 ЦК України);

• на прийняття дарунка особою до 14 років за договором дарування, який виходить за межі дрібної побутової угоди, потрібна згода батьків або осіб, які їх заміняють;

• на прийняття дарунка за договором дарування, який потребує нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, дітьми до 18 років необхідна письмова нотаріально посвідчена згода батьків (та органу опіки і піклування);

• особи від 14 до 18 років без згоди батьків або осіб, які їх заміняють, можуть приймати дарунки, які вправі дарувати самостійно.

Проблемним є питання щодо можливості здійснювати дарування особою, дієздатність якої обмежена. Така особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини, котрі виходять за межі дрібних побутових, учиняються особою, дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Вона не може самостійно розпоряджатися своїм заробітком, пенсією, стипендією та іншими доходами без згоди піклувальника.

За загальним правилом, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також договори щодо іншого цінного майна (ст. 71 ЦК України). Проте, в силу норми ч. 2 ст. 720 ЦК України, котра встановлює спеціальне правило щодо здійснення дарування опікунами, останній узагалі не може дарувати майно підопічного.

Отже, особа, дієздатність якої обмежена: • може самостійно укладати договір дарування (дарувати і приймати дарунки) лише дрібних речей невеликої вартості;

• може укладати за згодою опікуна та органу опіки та піклування договір дарування, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також дарування іншого цінного майна;

• не може виступати дарувальником у договорі дарування щодо свого опікуна, його дружини, чоловіка та близьких родичів (батьків, дітей, брата, сестри).

Проте, норма ч. 1 ст. 68 ЦК України передбачає, що опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички.

Дружина, чоловік можуть дарувати майно, що є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою (ст. 65 СК України). При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договору дарування, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договору стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово та засвідчена нотаріально.

Відповідно до ст. 67 СК України дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір дарування щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Дружина та чоловік мають право укладати між собою договір дарування, як щодо майна, що є їх особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є обєктом спільної сумісної власності.

Договір дарування одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки (ст. 64 СК України).

Частина 4 ст. 31 СК України містить спеціальну норму, котра передбачає, що у разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у звязку з майбутнім шлюбом, договір дарування у звязку з вимогою дарувальника може бути розірваний судом. У разі розірвання договору особа зобовязана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася - відшкодувати її вартість.

Законом установлено обмеження щодо дарування між підприємницькими товариствами. Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчими документами дарувальника. Це положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви (ч. 3 ст. 720 ЦК України).

Це обмеження застосовується у випадку, коли обидві сторони, і дарувальник, і обдаровуваний, є підприємницькими товариствами. Відповідно до ст. 84 ЦК України підприємницькі товариства можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

Право здійснювати дарування повинно бути прямо передбачено в установчих документах дарувальника. Метою підприємницьких товариств є одержання прибутку. Безоплатна передача майна іншим особам, як правило, зменшує обсяг майна товариства, тому є винятковою операцією. Саме через нехарактерність дарування між підприємницькими товариствами законодавець вимагає, щоб таке право було обумовлено спеціально. Відсутність аналогічної норми в статуті обдаровуваного не є перешкодою до укладення договору дарування.

На наш погляд, з метою уникнення спорів щодо законності дарування та його відповідності інтересам юридичної особи у випадках дарування майна юридичною особою, нотаріусу слід зясовувати волю вищого органу управління. Це доцільно робити також щодо обдаровуваного.

Законом установлено обмеження дарування юридичними особами, майно яких перебуває на праві повного господарського відання, оперативного управління та права оперативного використання.

Наприклад, казенне (державне унітарне некомерційне) підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, окрім випадків, передбачених законом.

Субєкт господарювання - відокремлений підрозділ господарської організації. Надане йому майно використовують для здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання майна. Такий субєкт господарювання може здійснювати дарування майна у випадку, коли це дозволено господарською організацією, до складу якої він входить.

Якщо договір дарування укладається за участю іноземця, то відповідно до ст. 32 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. № 2709-IV зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний звязок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно повязаний із правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.

У ст. 44 цього Закону передбачено, що у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої статті 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору дарування, є дарувальник.

3. Предмет договору дарування

Як і будь-який інший договір про передачу майна у власність, договір дарування має складений предмет, котрий складається із дій дарувальника по передачі дарунка, що називається юридичним обєктом, а також власне майна (речі або майнового права) - матеріального обєкта[16].

Відповідно до ст. 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, у тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком також можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

До набрання чинності новим ЦК України предметом договору дарування були лише речі. Новизною правового регулювання правовідносин дарування стало включення до предметів договору дарування майнових прав.

Найбільш характерним предметом договору дарування є річ. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права і обовязки. Предметом договору дарування можуть бути рухомі й нер