Аналіз правового регулювання надання згоди на донорство органів і тканин, дискусійні аспекти та шляхи їх вирішення. Колізійні положення законодавства щодо надання згоди живим потенційним донором, переваги та недоліки презумпції згоди й презумпції незгоди.
Аннотация к работе
Актуальність цієї теми зумовлена тим, що, незважаючи на те що в Україні існує низка нормативно-правових актів, які регулюють трансплантацію органів і тканин від живих та померлих осіб, її порядок, наслідки, особливо гострими, як в Україні, так і в усьому світі, залишаються питання щодо надання згоди на трансплантацію органів живими та померлими особами, адже законодавство України містить не лише прогалини щодо цього питання, а й колізійні норми, які не дозволяють трансплантації органів і тканин набути поширення в нашій державі. Метою статті є всебічне вивчення законодавства, яке регулює порядок надання згоди на донорство; проблем, що виникають під час узяття анатомічних матеріалів у живих осіб, зокрема щодо того, хто має право на надання такої згоди; аналіз проблем щодо вилучення органів у померлих осіб в аспекті презумпції незгоди, яка діє на сьогодні в Україні; надання конкретних пропозицій щодо усунення прогалин у законодавстві, визначення переліку осіб, котрі можуть надавати згоду на вилучення органів померлих осіб, і шляхи вирішення інших правових та морально-етичних проблем, які виникають під час трансплантації органів і тканин, задля поширення такого роду медичної послуги в Україні, підкреслення її дієвості й ефективності як способу лікування важких, невиліковних хвороб, підтримання життєздатності людини тощо. 1 Закону про трансплантацію, донор - це особа, у якої за життя або після її смерті взято анатомічні матеріали для трансплантації або для виготовлення біоімплантатів (засоби, виготовлені з анатомічних матеріалів померлих людей - прим. авт.) [1]. 47 Закону про основи законодавства, застосування методу пересаджування від донора до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному законом порядку за наявності їхньої згоди або згоди їхніх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту [2]. На нашу думку, задля уникнення проблем правового регулювання та усунення цієї колізії необхідно виключити положення із Закону про основи законодавства щодо можливості надання згоди на трансплантацію не особою особисто, а законними представниками стосовно повнолітніх дієздатних осіб і закріпити ці положення лише щодо останніх, адже вони самостійно не в змозі приймати такі рішення, а тому згоду на трансплантацію мають надавати батьки, усиновлювачі, опікуни чи піклувальники.