Ідея співвідношення форми держави і характеру національного розвитку в історії суспільно–політичної думки України кінця ХІХ – початку ХХ століття - Автореферат

Прийняття Конституції України відкрило перспективи рішучого заперечення в практичній діяльності провідних політичних сил методу “проб і помилок” при розвязанні нагальних суспільних проблем. Відповісти на такі питання доволі важко, адже досвід державного будівництва в Україні дає підстави стверджувати, що в цій справі було більше імпровізацій, аніж заздалегідь продуманої і цілеспрямованої праці. Це особливо стосується швидкоплинного ХХ століття, коли протягом життя лише одного покоління існували Українська Народна Республіка, Українська Радянська Соціалістична Республіка та сучасна Україна, кожна з яких претендувала чи претендує вважатись ідеалом тієї держави, якої прагне здобути український народ. Метою представленого дисертаційного дослідження є здійснення теоретико-порівняльного аналізу та формулювання наукової характеристики поглядів на форму держави і характер національного розвитку України провідних вітчизняних суспільно-політичних мислителів та громадських діячів, які творили наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття. У дисертації здійснено комплексне дослідження ідеї співвідношення форми держави і характеру національного розвитку України, обґрунтоване у працях вітчизняних політичних мислителів кінця ХІХ-початку ХХ століття.У першому розділі - “Історико-політологічний аналіз ідеологічних засад формування парадигми української державності” - на основі систематизації широкого кола наукових джерел доведено, що питання визначення оптимальної форми держави і характеру національного розвитку України наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття було центральною тематикою наукових пошуків найвизначніших вітчизняних інтелектуалів, а також основою програмно-ідеологічних розробок суспільно-політичного спрямування. Даний аналіз засвідчив, що політична ситуація в Україні на зламі ХІХ-ХХ століть визначалася надзвичайним ідеологічним плюралізмом ідей, ідеалів, поглядів, концепцій. Спільними для програм усіх вітчизняних партій кінця ХІХ-початку ХХ століття було те, що вони виступали за розвиток демократії в Україні, широкі політичні права громадян, хоча і не мали чіткого уявлення про побудову політичної системи України та не вбачали за необхідне зосередити увагу зокрема на базових конституційних засадах державності. У цей період серед названих напрямів виділяється консервативний, представники якого, відстоюючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, спирались на думку, що найбільш сприятливою формою державного правління в Україні є консервативно-монархічна держава. Формування третього етапу (1918-1930-ті роки) було зумовлено розчаруванням частини вітчизняних інтелектуалів результатами та наслідками визвольних змагань в Україні, наслідком чого стала відмова таких представників націонал-самостійницької ідеології, як Д.Національно-державне становлення України являє собою складний, драматичний процес, осягнення якого потребувало і потребує ґрунтовного науково-теоретичного аналізу та вироблення практичних рекомендацій щодо визначення ролі держави у суспільному розвитку. Починаючи з часів існування Київської держави і до кінця ХХ століття, коли Україна набула довго омріяну незалежність, державотворча проблематика суспільно-політичних досліджень вітчизняних вчених охоплювала питання концептуального осмислення сутності, завдань і ролі держави у суспільстві, розробку ідеальних моделей національного розвитку, пошуку та визначення оптимальної форми держави. Особливий інтерес щодо розгляду ідеї співвідношення характеру національного розвитку та форми держави в історії вітчизняної суспільно-політичної думки становить період кінця ХІХ-початку ХХ століття. Саме в цей період Україна отримала реальний шанс здобути державну незалежність. Аналіз ідейно-політичних засад, висвітлених у програмах провідних політичних партій України початку ХХ століття, засвідчив, що політична ситуація в Україні на зламі ХІХ-ХХ століть визначалася надзвичайним ідеологічним плюралізмом ідей, ідеалів, поглядів, концепцій.

2. Основний зміст дисертації

Національно-державне становлення України являє собою складний, драматичний процес, осягнення якого потребувало і потребує ґрунтовного науково-теоретичного аналізу та вироблення практичних рекомендацій щодо визначення ролі держави у суспільному розвитку. Історія вітчизняної політичної думки виступає багато в чому пошуком і дослідженням проблеми національної державності. Починаючи з часів існування Київської держави і до кінця ХХ століття, коли Україна набула довго омріяну незалежність, державотворча проблематика суспільно-політичних досліджень вітчизняних вчених охоплювала питання концептуального осмислення сутності, завдань і ролі держави у суспільстві, розробку ідеальних моделей національного розвитку, пошуку та визначення оптимальної форми держави.

Особливий інтерес щодо розгляду ідеї співвідношення характеру національного розвитку та форми держави в історії вітчизняної суспільно-політичної думки становить період кінця ХІХ-початку ХХ століття. Саме в цей період Україна отримала реальний шанс здобути державну незалежність. До того ж, на зламі ХІХ-ХХ століть починається інституціалізація вітчизняної політичної науки, повязана з іменами М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, В. Липинського, Д. Донцова та багатьох інших політичних мислителів. Політична спадщина українських інтелектуалів зазначеного періоду не втратила своєї актуальності та значущості і сьогодні.

Ідеологічно-прикладне та науково-теоретичне вирішення питання щодо визначення та обґрунтування мети, сутності, спрямування, форми організації та шляхів творення майбутньої Української держави корелювалося, виходячи з ідейно-політичних позицій того чи іншого політичного мислителя або громадського діяча. Найбільш значимими ідеологічними традиціями у цей період виступають лібералізм, консерватизм, соціалізм та націоналізм. Суспільно-політичні ідеали зазначених доктринальних традицій стали основою для формування перших українських політичних партій. Аналіз ідейно-політичних засад, висвітлених у програмах провідних політичних партій України початку ХХ століття, засвідчив, що політична ситуація в Україні на зламі ХІХ-ХХ століть визначалася надзвичайним ідеологічним плюралізмом ідей, ідеалів, поглядів, концепцій. На політичній арені тогочасної України домінували партії лівоцентристського спрямування, які досить помірковано уявляли державницьке майбутнє України, залишаючись на автономістських та федералістських позиціях. Ідеологи партій правого спрямування хоча і не мали широкої підтримки серед українства, послідовно відстоювали ідеї державної самостійності України.

Вітчизняна політична думка кінця ХІХ-початку ХХ століття характеризується формуванням декількох підходів щодо визначення характеру національного розвитку та форми держави майбутньої України. В зазначений періоду сформувалося три основні традиції щодо визначення характеру національного розвитку української державності: панславістсько-федералістська, консервативно-націократична та націонал-самостійницька. Незважаючи на певні розбіжності в розумінні шляхів та форм утворення української держави, їх обєднує те, що з наукової та історичної точок зору вони доводили невідємність прав українського народу на свою державність і самостійність визначення ним характеру та напрямків національного розвитку.

Найбільш авторитетними представниками панславістсько-федералістської традиції у другій половині ХІХ-на початку ХХ століття були М. Драгоманов, І. Франко, С. Чикаленко та М. Грушевський, в теоріях яких можна простежити певну еволюцію поглядів щодо майбутнього характеру національного розвитку України. Якщо у першій половині ХІХ століття основою панславістсько-федералістських поглядів було беззаперечне визнання того, що українська державність можлива виключно через створення федерації (або конфедерації) словянських народів, то вже у другій половині ХІХ століття ідеали панславізму поступово трансформуються під впливом тогочасних суспільно-політичних подій як в Російській імперії, так і на теренах Східної Європи. У першій чверті ХХ століття більшість українських інтелектуалів відходять від ідеалів федералізму та панславізму і стають прихильниками самостійницького шляху національного розвитку України. Ідея повної самостійності та унітарного державного устрою України обґрунтовувалася як представниками консервативно-націотворчої традиції, так і прибічниками націонал-радикальних поглядів. Консервативно-державницьку традицію презентували теорії В. Липинського, С. Томашівського та В. Кучабського. Український консерватизм початку ХХ століття ґрунтувався на засадах монархічної форми правління як логічно-історичного продовження національного легітимізму, визнанні пріоритету інтересів держави над потребами особи, визнанні провідної ролі аристократії у державотворчих процесах та необхідності врахування у національному розвитку релігійного чинника.

Так, державницькі монархічні погляди в сполученні із засадами християнства, етики і консерватизму складають зміст політичної і історичної концепції В. Липинського. Вчений шукав “четвертого шляху” поза демократією, фашистською і більшовицькою диктатурами та інтегральним націоналізмом, сподіваючись знайти його в конституційній монархії, вважаючи, що саме конституційна монархія є найбільш розвиненою формою державного правління. Майбутня українська держава, відповідно до теорії В. Липинського, - це незалежна монархічна держава дідичного (спадкового) характеру з обовязковою передачею наслідної гетьманської влади. Гетьман уособлює державу і є своєрідним національним прапором, найвищим символом держави.

На відміну від В. Липинського, державницьким ідеалом для С. Томашівського було творення клерикальної монархії, хоча він не відкидав республіканського типу політичного правління, оскільки взагалі не проводив чіткого розмежування між монархією і республікою. Державницька концепція С. Томашівського базувалася на засадах територіального патріотизму та провідної ролі церкви. В. Кучабський - інший представник консервативної традиції - виступав за формування військової монархії, адже, на його переконання, саме військові мають сильний вождістський характер та здатні очолити державотворчі процеси в країні. У свою чергу, інший вітчизняний дослідник цього часу - В. Старосольський сформулював теорію нації. Провідною тезою теорії В. Старосольського було твердження: „кожна нація є держава”, отже факт формування української нації означав необхідність творення національної держави. У націотворчих процесах вчений, подібно до прихильників консервативного напрямку, чільне місце надавав національній аристократії. Таким чином, на початку ХХ століття представниками консервативно-націотворчої традиції була визначена та аргументована необхідність створення самостійної, унітарної української держави.

Найбільш дискусійними і сьогодні залишаються погляди на характер національного розвитку прибічників націонал-самостійницьких ідеалів (М. Міхновського, Д. Донцова та М. Сціборського). Саме один з творців націонал-самостійницької традиції - М. Міхновський - першим серед вітчизняних інтелектуалів висунув ідею необхідності побудови незалежної і соборної (унітарної) України. Націонал-радикали висунули проект творення української державності на засадах націоналізму, причому під нацією вони розуміли, на відміну від федералістів та консерваторів, спільність людей передусім за етнічною ознакою. Націонал-радикали відкидали демократичний шлях поступу майбутньої Української держави, вважаючи більш оптимальною для національного розвитку автократію чи навіть тоталітарну диктатуру.

Вітчизняна політична думка на рубежі ХІХ-ХХ століть визначалася плюралізмом ідей, ідеалів, концепцій щодо окреслення характеру національного розвитку та визначення форми майбутньої Української держави. На початку ХХ століття сформувалися два впливові напрямки: ліберально-демократичний, та автократичний, що сформувався багато в чому під впливом подій визвольних змагань в Україні та розчарування нездатністю українських демократів захистити національну незалежність. М. Драгоманов з його ідеалом політичної свободи, Б. Кістяківський та М.Ковалевський, які розробляли теорію правової держави, М. Грушевський - „батько” сучасної української демократії - були виразниками ліберально-демократичних та соціал-демократичних ідеалів в Україні, вплив та значення ідей яких визнавалися їх західними однодумцями. Прихильники автократичних ідей (Д. Донцов та М. Сціборський) створили оригінальні теорії національного державотворення, обґрунтовуючи свої антидемократичні настрої нездатністю ліберальної демократії вибороти і зберегти державну незалежність України за умов ворожого оточення, а також спираючись на вітчизняний історичний досвід.

З огляду на процеси державотворення, що становлять основний зміст сучасного періоду в Україні, цілком логічним є вивчення української політичної думки цього періоду, і зокрема - теоретичного потенціалу, напрацьованого довкола ідеї державності та напрямків національного розвитку. Конституційні проекти, політичні концепції, політико-правові документи й дослідження кінця ХІХ-початку ХХ століття залишаються актуальними і сьогодні та можуть бути використані не лише у царині теоретичної політології, але й в роботі органів державної влади та місцевого самоврядування. До того ж, саме у цей історичний період у вітчизняній політичній науці були здійснені спроби розробити геополітичну парадигму української зовнішньої політики, визначити місце України у світовому політичному процесі. Отже, теоретична спадщина політико-правового характеру вітчизняних інтелектуалів досліджуваного періоду потребує подальшого прискіпливого вивчення та формулювання відповідних практичних рекомендацій.

держава національний громадський

1. Манелюк Ю.М. Проблема політичного демократичного режиму в українській політичній думці // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. - К.: Вид-во УАДУ, 1998. - Випуск 1. - С. 97-103.

2. Манелюк Ю.М. Погляди на форми політичного режиму в суспільно-політичній думці України // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - № 3. - 1998. - С. 208-218.

3. Манелюк Ю.М. Погляди представників національно-радикального напряму української суспільно-політичної думки початку ХХ століття на форми державного устрою України // Актуальные проблемы правовой реформы в современной Украине: Сборник научных трудов. - Приложение № 8 (13) к научному журналу “Персонал” № 4 (58). - К.: МАУП, 2000. - С. 59-62.

4. Манелюк Ю.М. Погляди на федеративний державний устрій України М.П. Драгоманова та Є.Х. Чикаленка (порівняльний аналіз) // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - №11. - К.: Знання України, 2002. - С. 6-13.

5. Манелюк Ю.М. Форми правління та державний устрій України в конституційних проектах першої половини ХХ століття // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ТОВ “ХХІ століття: діалог культур”, 2005. - Вип. 18. - С. 77-83.

6. Манелюк Ю.М. Націотворча теорія держави в українській політичній думці кінця ХІХ - початку ХХ століття (на прикладі концепцій В. Липинського та В. Старосольського) // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В.П.Бех. - Вип. 62. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. - С. 163-173.

7. Манелюк Ю.М. Національно-державницький аспект у політичній теорії Михайла Драгоманова // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: “ІНТАС”, 2007. - Вип. 24. - С. 97-106.

Размещено на .ru