Обґрунтування напрямів оптимізації організуючого впливу держави у процесі реалізації конституційного принципу свободи совісті, відносин з релігійними організаціями на основі аналізу формування і здійснення державної політики України та РФ у цій сфері.
Аннотация к работе
Сучасне розуміння прав людини, визначене у Всесвітній декларації прав людини, Європейській хартії з основних прав людини, документах ОБСЄ, рішеннях Європейського Суду з прав людини, а також у документах Парламентської Асамблеї Ради Європи ґрунтується на тому, що дотримання релігійних свобод, що виходять за межі індивідуальних переконань і персонального сумління, є сферою, де держава бере на себе досить чіткі зобовязання. Забезпечення демократизації державотворчих процесів у цій царині суспільного розвитку актуалізує проблему формування наукових засад державної політики у сфері свободи совісті та її реалізації в системі державного управління, глибокого й всебічного вивчення досвіду становлення такої політики у процесі державотворення та її практичного здійснення як у країнах розвинутої демократії, так і в тих, що були піддані експерименту з викорінення релігії. Основні теоретико-методологічні засади формування та реалізації державної політики, що були використані автором при дослідженні цієї проблеми, були ґрунтовно проаналізовані в низці праць українських і російських учених, які відіграють визначальну роль у формуванні загальної стратегії державного управління. Компаративний аналіз здійснення Україною і Російською Федерацією державної політики в галузі свободи совісті, релігії та релігійних організацій виявляє як досягнення, так і проблемні моменти у вітчизняній сфері державно-церковних відносин. Дисертаційна робота виконувалася на кафедрі соціальної і гуманітарної політики Національної академії державного управління при Президентові України під час виконання комплексного наукового проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” (номер державної реєстрації 0199U002827) в межах науково-дослідної роботи “Дослідження концептуальних основ державної політики в соціогуманітарній сфері як напряму для професійної діяльності фахівців публічного управління” (номер державної реєстрації 0109U003004), у рамках якої автором сформульовано і обгрунтовано концептуальні засади гармонізації системи державно-церковних відносин в Україні.Зроблено висновок, що в процесі майже двадцятилітньої розробки концептуальних засад, теоретико-методологічних і науково-практичних основ пострадянської державної політики у сфері свободи совісті і відносин з релігійними організаціями були досягнуті серйозні наукові результати як українських, так і російських вчених. Звернення до певною мірою конвенційної типології державно-церковних відносин (теократична, ієрократична, цезаропапістська, релігійно-державне ототожнення, модель наявності державної церкви (релігії); коопераційна; сепараційна; секулярного абсолютизму) свідчить, що ця типологія не відображає характеру політик, здійснюваних державами в релігійній сфері. Це два генеральних блоки: загальний індекс демократичності країни та характер релігійної культури і деномінаційної структури, а також ряд спеціальних змінних: забезпечення фундаментальних прав і свобод у сфері свободи совісті; наявність/відсутність дискримінації тих чи інших релігійних спільнот на законодавчому рівні та/або на рівні правозастосувальної практики; наявність/відсутність дискримінації релігійних меншин релігіями більшості; делегування релігійним організаціям функцій державного управління або позбавлення їх цих функцій; рівність/нерівність/ієрархічність релігійних організацій перед законом, зокрема наділення певної релігійної організації особливим статусом чи наявність інституту визнаних релігійних організацій, які відрізняються за правовим статусом від інших; ступінь автономії релігійних організацій; характер, ступінь і механізми регулювання присутності релігійних організацій у публічній сфері. У другому розділі - “Держава та релігійні інституції в Україні і Росії: компаративний аналіз субєктно-обєктних відносин” - досліджуються особливості еволюції релігійної ситуації в обох країнах після розпаду СРСР, державного будівництва й політичного розвитку кожної з них та вплив цих факторів на формування засад державно-церковних відносин і практичне втілення державної політики у сфері свободи совісті. Компаративний аналіз специфіки релігійно-інституційного та суспільно-релігійного розвитку дає змогу виокремити спільні риси релігійності українського і російського суспільств, до яких можна віднести: зростання самоідентифікацій релігійності, особливо бурхливе в першій половині 1990-х рр.; підвищення рівня воцерковленості населення; наявність дуже виразних “ножиць” між самоідентифікацією і релігійними практиками; різке зменшення чисельності тих, хто відносить себе до категорії “атеїст”; наявність більш високої релігійної самоідентифікації серед молоді, ніж у людей середнього віку, тісний звязок між конфесійно-деномінаційною і етнонаціональною ідентичностями.У дисертації наведені теоретичні узагальнення й нове вирішення актуального завдання, що виявляється у визначенні й науково-теоретичному обґрунтуванні основних напрямів оптимізації організуючого та регулюючого впливу держави у процесі реалізації конституційного принципу сво