Демократія та її альтернативи в історико-теоретичній перспективі. Формування європейської концепції політичного порядку на основі диференціації "загального" і "окремого", суспільного і приватного вимірів соціального простору. Дилеми свободи і деспотизму.
Аннотация к работе
Суттєвим стримувальним чинником у концептуальному осмисленні сучасних недемократичних альтернатив - наприклад, тих, з якими зіткнулися пострадянські суспільства, - є домінуюча тенденція їх дослідження в межах традиційної дихотомії «демократії і тоталітаризму», «демократії й авторитаризму», що приводить дослідників до суттєвих концептуальних натяжок і навіть теоретичних оксюморонів, які свідчать про те, що такі конструкти не можуть бути адекватним ключем до їх розгадки. Схоластичний пошук боротьби демократичних та антидемократичних начал, зіткнення «хороших» і «поганих» політичних сил, «демократів» і «недемократів» зовсім не наближає нас до розуміння того суспільства, в якому ми живемо, як і не сприяє осягненню реального змісту політичної боротьби, динаміки елітного протистояння чи тенденцій політико-режимного розвитку пострадянських суспільств. Одним зі шляхів заповнення теоретичних лакун і розроблення нових напрямів вивчення демократизації може стати дихотомія «демократії і неопатримоніалізму» (відкритого конкурентного доступу або приватного привласнення публічно-політичної сфери), яка завжди - в явному або прихованому вигляді - була серед основних проблемних тем як політичної теорії, так і порівняльної політології. Істотно уповільнює цей процес і те, що дихотомія «демократії й неопатримоніалізму» ще не була самостійною темою дослідження в сучасних соціально-політичних науках, хоч при цьому вона є однією з ключових міждисциплінарних тем європейської політичної думки і може допомогти зясувати багато важливих аспектів власне демократичної теорії. Розвиток досліджень демократизації можна схарактеризувати як рух від панування «великих теорій» 1950-1970-их років (біхевіоризму, структурно-функціонального аналізу, неомарксизму), де демократія була наслідком фундаментальних зсувів у структурних властивостях системи (Г.Алмонд, Д.Аптер, Ж.Блондель, С.Верба, Д.Істон, Д.Колеман, С.Ліпсет, Б.Мур, Б.Пауелл, Е.Шилз), до теорій середнього рівня, що акцентують роль формальних і неформальних правил гри, які встановлюються політичними акторами на основі констеляції наявних ресурсів і потенційних можливостей того або іншого вибору (Т.Карл, Дж.Коломер, А.Пшеворський, Д.Растоу, Д.Хіглі, Ф.Шміттер).У першому розділі «Демократія та її альтернативи в історико-теоретичній перспективі» аналізується формування нової європейської концепції політичного порядку на основі диференціації «загального» і «окремого», суспільного і приватного вимірів соціального простору. Витоки цих уявлень про сутність і призначення влади сягають своїм корінням у специфіку функціонування політичної сфери в давньогрецькому полісі, де поняття arche (верховенства, верховного начала) вперше відділяється від поняття basileia (правління представників сакральної і/або військово-адміністративної еліти) і набуває незалежного від конкретних людей значення верховного владного мандата на здійснення функцій панування / підпорядкування. Платон розробляє свою модель ідеальної держави як альтернативу наявним видам державного устрою саме тому, що в них влада завжди є пануванням партикулярних егоїстичних інтересів в імя власного блага, тобто переважанням «приватного» над «цілим»; тому його проект базується на усуненні від управління суспільством усіх, хто свої приватні інтереси ставить вище за громадські, і переданні функцій панування / підкорення тим, хто здатний на зворотне. «Дилеми свободи і деспотизму: вектори політичної теорії Нового часу» аналізуються основні варіанти співвідношення особи, суспільства і держави в модерній європейській політичній думці. Модель Л.Пая вдало підкреслила ключові риси політичного процесу в незахідних суспільствах, наприклад, те, що політична сфера чітко не відокремлена від соціальних та особистих стосунків; політичний процес характеризується переважанням персональних клік; характер політичної лояльності дає лідерам високий ступінь свободи у визначенні державної політики; значна інтенсивність і широта політичних дебатів не повязані з відповідним процесом ухвалення рішень; національні лідери займають чіткіші позиції щодо міжнародних питань, ніж проблем внутрішньої політики; емоційні й експресивні аспекти політики пригнічують аспекти, повязані з реальним подоланням політичних проблем або виробленням конкретного політичного курсу; у політичному процесі переважають харизматичні лідери; слабко виражена переговорна функція різних інституційних «брокерів», які б представляли інтереси різних верств суспільства.«Інверсійні траєкторії пострадянського політичного розвитку» висувається й обстоюється теза про якісну відмінність результатів однієї і тієї ж четвертої хвилі демократизації в країнах Центральної і Східної Європи (включаючи Прибалтику), з одного боку, і державах колишнього Радянського Союзу, з другого. З погляду теорії історичного інституціоналізму, та чи інша траєкторія становлення національних держав, послідовність процесів бюрократизації, демократизації, індустріалізації значною мірою зумовлює формування конкретно-історичної моделі взаємин гро